ru | en

Тарас ВОЗНЯК Дрогобич і євреї

Дрогобич завжди був великою культурною метрополією, містом поліетнічним, а дрогобицькі євреї – це велика легенда. Розміщений він за 102 км від Львова. Заснували Дрогобич, за одними даними, у першій чверті XIV ст., за иншими – раніше 1099 р.

На Русі євреї були віддавна. Очевидно, що більшість з них прийшли на Русь через Хозарський каганат. Однак їх чисельність була невеликою. Більша частина євреїв Галицької Русі прибула з Заходу. 1249 р. польський король вперше запросив євреїв до Польського королівства з огляду на їх підприємництво. У 1264 р. король Болеслав V (Bolesław V Wstydliwy, 1226-1279) видав Калішський статут (Statut kaliski), який став правовою підставою єврейського життя у Польщі, куди входила й Червона Русь, аж до 1795 р. Міжетнічні конфлікти у німецьких землях призвели до того, що 1287 р. ще більша група ашкеназів прибула до Польського королівства, вони поширювали свою діяльність і на прилеглі регіони Галицько-Волинського князівства. 1340 р. Дрогобич разом з усією Червоною Руссю входить до Польського королівства. Король Казимир ІІІ (Kazimierz III Wielki, 1310-1370) не лише підтверджує Калішський статут, але й надає євреям широкі комерційні привілеї.

Перші свідчення про євреїв, які мешкали у Дрогобичі, відносяться до 1404 р. Тоді у самому місті могли мешкати тільки ті євреї, які були орендарями соляних копалень. Инші євреї могли мешкати у передмістях. Влада спочатку крізь пальці дивилася на те, де вони мешкають. За дотриманням цих норм радше пильнували міщани, для яких євреї були конкурентами. Євреям дозволили селитися коло копалень, однак відмовили у праві на свій окремий єврейський цвинтар – кіркут, що значно їх знеохотило і позбавило можливости заснувати свою окрему громаду у Дрогобичі.

Король Владислав ІІ Яґайло (Władysław II Jagiełło, Jogaila, 1351-1434) довірив єврею Волчкові соляні копальні у Дрогобичі. Він же став і королівським оцінювачем, коли описувались його володіння у цілому регіоні довкола Дрогобича. Натомість инший єврей, на ім’я Детько чи Дзятько, який теж орендував соляну копальню у Дрогобичі, 1425р. отримав від короля дозвіл на постачання солі до королівського двору та на торгівлю з Туреччиною і Києвом.

1500 р. дрогобицька міська рада добилася права на оподаткування добування солі та виготовлення різних напоїв – від горілки до пива. Була створена система оподаткування та дозволів, які почали регулювати єврейське підприємництво. Очевидно, що на той час у Дрогобичі вже була єврейська громада, кагал, що була репрезентована на волосній єврейській раді у Ряшеві.

1554 р. орендар соляних копалень Яаков Юдич (Yaakov Yuditz) отримує право стягати податки за куріння горілки у Дрогобичі. Це було доволі прибуткове заняття. Тому 1569 р. два дрогобицькі євреї Шмуель Маркович (Shmuel Markowitz) та Їцхак Якузов (Yitzhak Jakuzow) розпочинають цілу судову війну, апелюють аж до короля Зіґмунда Августа, хто з них буде стягати податок на куріння горілки. Врешті-решт виграло місто.

1578 р. у Дрогобичі мешкає вже 3 600 євреїв. Цього ж року король Речі Посполитої Стефан Баторій (Bathory Istvan, Ştefan Báthory, Stefan Batory, 1533-1586) видав декрет «Privilegia de non tolerandis Judaeis», який заборонив їм мешкати у Дрогобичі і навіть поблизу міста, а також вести торгівлю під час ярмарків.

1580 р. Червона Русь отримує окреме представництво у Ва’аді чотирьох земель (Vaad Arba Aratzot, чинний з 1580 р. до 1764 р.)тогочасному єврейському самоуправлінні, яке діяло на території всієї Речі Посполитої і двічі на рік збиралося під час ярмарків у Любліні чи Ярославі.

1618 р. Дрогобич руйнують татари. Місто занепадає. І тоді два львівські євреї Їцхак Нахманович (Yitzhak Nachmanowitz) та Їцхак бен Мордехай (Маркович) (Yitzhak ben Mordecai, Markowitz), які були орендарями поблизьких до Дрогобича королівських маєтків, застосовують увесь свій вплив, щоб повернути єврейську громаду до Дрогобича. 1635 р. руський воєвода Іван Данилович виділив 30 моргів королівських земель (лану) для того, щоб на ньому розбудувати поселення для єврейської громади. Цей єврейський квартал Дрогобича отримав назву На Лані. Неподалік солеварень Іван Данилович дозволив закласти і єврейський цвинтар – кіркут. Місто відбудовується повільно. І 1645 р. король навіть звільняє його від податків, але розпочинаються козацькі війни Богдана Хмельницького (1595-1657), які негативно впливають на єврейське життя Дрогобича. 1659 р. король Владислав IV Ваза (Władysław IV Waza, 1595-1648) підтверджує право євреїв мешкати На Лані. Однак перепис 1663 р. фіксує тільки 15 євреїв-домовласників На Лані (на Єврівській вулиці, Ulica Zydowska). Головно – це торговці лікером, пивом та горілкою. На Лані була збудована перша дерев’яна синаґоґа, яка згоріла аж 1713 р. Натомість нову синаґоґу на цім місці збудували тільки за Австрії. Після останньої пожежі вона стоїть пусткою дотепер.

Найдавніші документи дрогобицького єврейського кагалу датовано 1664 роком. Документ стосується відносин дрогобицьких ремісничих цехів з євреями, коли останні уклали з ними на сім років контракт про право на корчмарство та утримання крамниць у межах міста, за що вони мали наперед сплатити 200 злотих. Згодом цей, дуже істотний для євреїв, контракт поновлювали у 1672 та 1678 рр. 1683р. поновлення контракту вже коштувало 300 злотих. Особливо єврейське підприємництво розквітло за Яна ІІІ Собєского (Jan III Sobieski, 1629-1696) – головно в царині куріння горілки, пивоваріння та орендарстві. Щоправда, міська рада періодично скаржилася на єврейських орендарів королю і тоді той призначав слідство. Так, 1690 р. король виніс рішення, яке забороняло єврейському орендарю Ліберману (Lieberman) продавати горілку поблизу церкви.

З 1670 р. ми маємо інформацію про першого дрогобицького рабина. Ним став раббі Єкутіель Залмон Зіґель (Rabbi Yekutiel Zalmon Siegel), який був сином перемиського рабина. 1680 р. до Дрогобича з Коломиї прибув його наступник раббі Цві Гірш (Rabbi Zvi Hirsch). 1696 р. рабином Дрогобича став раббі Єгуда бен Яков (Rabbi Yehuda ben Yaacov).

Дрогобич розвивався головно як торговий центр для цілого регіону. На початку 1700-х практично всією торговою сферою, включно з експортом, у місті володіли євреї. Вони ж займалися і видобуванням та варінням солі. Причому і як орендарі, і як прості солевари. Дрогобицькі і львівські торговці домінували на ринку солі у цьому регіоні. Врешті, ці промисли і створили єврейський середній клас у Дрогобичі, який успішно розвивався там упродовж наступних двох сторіч. Иншою успішною справою був експорт худоби до Сілезії, торгівля одягом та банківська справа. З огляду на те, що Дрогобич був недалеко від старого угорського кордону, заможні єврейські купці обслуговували подорожніх, які мандрували на південь – займалися обміном валют з польських злотих на угорську та австрійську валюту.

Єврейські ремісники успішно конкурували з ремісниками-християнами. Це дало змогу 1711 р. поновити синаґоґу та кіркут. Поступово євреї почали селитися і у селах довкола міста, хоча далі належали до дрогобицького кагалу. Перепис 1716 р. показав, що у Дрогобичі є 3 євреї кравці, 3 банкіри, 2 ювеліри, 1 зброяр, 1 лікар, 1 кушнір, 1 палітурник, 1 гарбар.

Не завжди у стосунках євреїв та християн у Дрогобичі було спокійно. 1718 р у місті було знайдене тіло вбитої дитини. Одразу ж у вбивстві з ритуальною метою було звинувачено євреїв. Підозра впала на єврейку Аделю. Представники костьолу наполягали на вині цієї служниці. Їй висунули офіційне звинувачення, кинули до в’язниці. Пробували навернути її до християнства, однак вона відмовилася і її покарали.

1720 р., після багатьох клопотань, дрогобицьким євреям вдалося добитися дозволу на відбудову згорілої синаґоґи. Однак було висунуто вимогу, щоб вона була не більшою і не красивішою, ніж попередня. З цим єврейська громада ще мала чималі проблеми з отцями міста. Євреї навіть апелювали до державної влади, однак намарно.

Инколи вдавалося умовити отців міста в инший спосіб. Так, для того, щоб отримати дозвіл на побудову огорожі довкола кіркута, євреї зобов’язалися допомогти відремонтувати костьол.

У цей період у Дрогобичі мешкає відомий учений і кабаліст раббі Їцхак Гіор (Rabbi Yitzhak Hior), який навіть опонував великому єврейському єретику Сабатаю Цві (Sabbataj Zwi, בצ יאתבש, 1626-1676). У Дрогобичі раббі Їцхак Гіор і похований.

У XVIII ст. дрогобицький кагал знову розквітає. Він вже добре організований. Має 7 адміністративних рад і 2 суди. Він є важливою частиною єврейства Руського воєводства.

У 1750-х роках вибухає черговий скандал. Залман бен Зе’єв (Вольфманович) (Zalman ben Zeev (Wolfmanowicz), непопулярний, нечесний єврей став одним з голів дрогобицької єврейської громади. Він в’ївся у шкіру як євреям, так і шляхетним мужам міста, бо безжально переслідував людей, сіяв страх і смуту. Король Август ІІІ Сас втрутився і розпочав слідство. Єврейська громада подала скаргу на Залмана до єврейської ради Руського воєводства, до Львова, однак з огляду на його зв’язки ця скарга була залишена поза увагою. Євреї Дрогобича та довколишніх громад зустрілися у Стрию і вирішили об’єднати свої зусилля з шляхтою і разом виступити проти Залмана. Нарешті втрутилися королівські комісари, які арештували Залмана та його родину, і визнали його винним. Майно Залмана було конфісковане, а він сам був визнаний злочинцем. В останню хвилину він запропонував велетенський викуп, і кару через повішення йому замінили на довічне ув’язнення. У в’язниці Залман прийняв християнство і перейшов до монастиря, де через два роки і помер. Ця історія стала сюжетом для багатьох легенд та рутенських пісень, де він фігурує як Зельман. Для єврейської громади правління Залмана мало негативні наслідки – за його урядування борг громади перед державною та міською скарбницею страшенно зріс.

Таких скандалів було чимало. Так, 1770 р. з кагалу був виключений Авіґдор Гершкович (Avigdor Hershkowitz) за те, що підбурював євреїв проти керівництва кагалу. Йому було виголошено так званий херем – екскомунію (відлучення, вигнання з громади).

Громада поступово росла. У 1765 р. до дрогобицького кагалу входили ще й євреї з оточуючих сіл. Перепис показав, що тоді до дрогобицької єврейської громади належали 1 923 особи. З них 16 кравців, 4 кушнірі, 3 чинбарі, 1 зброяр, 1 палітурник, 2 ювеліри і багато музикантів. У самому Дрогобичі євреїв було 979. У їхній власності було 200 будинків.

Наступив черговий час смути і занепаду Речі Посполитої. 1769 р. у Дрогобичі стало на постій польське військо. Головно у єврейських домах, що стало для євреїв непосильним тягарем.

Тоді ж у Дрогобичі з’явилися перші хасиди. Хасидизм як течія в юдаїзмі апелював до емоцій, експресії, він з ентузіазмом був сприйнятий простим людом. Першими хасидами у Дрогобичі були раббі Їцхак Друбичер (Rabbi Yitzhak Drubycher), якого підтримував сам раббі Баал Шем Тов (Baal Shem Tov, Rabbi Yisroel (Israel) ben Eliezer, רזעילא ןב לארשי יבר, 1698-1760), а також раббі Йосеф Друбичер Ашкеназі (Rabbi Yosef Drubycher Ashkenazi) і його син раббі Ізрoел Нахман Друбичер (Rabbi Yisroel Nachman Drubycher), який потім відвідав Італію і ймовірно поселився у Палестині.

1772 р. Дрогобич опинився у Австрійській імперії. Вона відкинула старі форми суспільної самоорганізації єврейства – Ва’ад чотирьох земель ще до того припинив своє існування, але функціонували єврейські кагали як форми автономного єврейського самоврядування. Натомість австрійці принесли свої форми єврейського самоврядування, запровадили свої податки, однак не забули і борги дрогобицького кагалу ще перед Річчю Посполитою. Борг дрогобицького кагалу перед державою склав 261 968 золотих.

1776 р. цісарева Марія Терезія (Maria Theresia, 1717-1780) узаконила статус галицьких євреїв як окремої спільноти. Тоді галицьке єврейство налічувало 144 000 осіб. Дрогобицькому і Самбірському циркулам (адміністративні одиниці в Австрійській імперії) було наказано обрати раду парнасів у складі семи її членів для управління громадою. У 1780-х до євреїв Дрогобича знову застосували «Privilegia de non tolerandis Judaeis», єврейські будинки були конфісковані, відновлені і продані християнам. Австрійська адміністрація перебрала і соляні копальні, які приносили головні прибутки єврейській громаді. І нарешті вона наклала величезні податки на євреїв – виробників та продавців пива. Вилучені кошти йшли на погашення заборгованости, яка була ще за польських часів та вкладалися у розвиток тієї ж єврейської громади.

Цісар Йосиф ІІ продовжив ці «просвітницькі» реформи, пробував асимілювати євреїв, обтяжити тими ж податками, що й инших підданих, рекрутувати їх до війська, учити німецької мови і витісняти мову їдиш. Він знову централізував управління дрогобицькою громадою. Рада парнасів була розпущена і громадою заопікувалися три місцеві парнаси, які напряму відповідали перед владою циркула. Вони мали представляти громаду, опікувалися бідними, реєстрували смерть, шлюб і народження, збирали податки. Натомість громадський суд рабинів, чи рабинічний суд, і політичні та юридичні права кагалу були відмінені. Євреї відтепер не трактувалися австрійською владою як окрема «національна» спільнота, яка об’єднана у кагал, а були просто представниками «релігійної» течії. Податки знову стягувалися в індивідуальному порядку, а не через громаду.

У 1788 р. перепис показав, що у Дрогобичі, Самборі, Турці та Комарному мешкає 1 812 єврейських родин, усього 8690 осіб. Тоді ж у Дрогобичі Герц Гомберґ (Herz Homberg, 1749-1841) інспектор єврейських шкіл у Галичині засновує по всіх штетлах єврейські нормальні школи (Jüdische Normalschule). Однак без успіху, бо галицькі євреї пишуть петицію до цісаря з проханням відмінити світську освіту для євреїв.

1789 р. відбувся перепис населення і всі євреї отримали германізовані прізвища, які мали передаватися у спадок. Усі фінансові записи вони мали провадити тільки державною німецькою мовою. Книги, видані на їдиш, не толерувалися. Маючи широкі погляди, цісар Йосиф ІІ не знайшов альтернативи для тексту Талмуду, однак трактував його як просту белетристику. Його реформи обумовили життя галицьких євреїв аж на 125 років. І мали як позитивні, так і негативні наслідки. Скажімо, податкове навантаження та втручання держави у громадські єврейські справи в часи австрійського правління були найбільшими. Тому у кагалі Дрогобича раз од разу вибухало невдоволення керівництвом громади, як у 1792 р. Однак намарно.

Більшість євреїв, які мешкали На Лані, і далі ледве зводили кінці з кінцями, живучи із продажу пива, горілки та мандрівної роздрібної торгівлі. Цих мандруючих дрібних крамарів так і називали – ганделеси. З’являлися і нові ідеї. Так, єврей Лейб Йозефсберґ (Leib Yosefsberg) отримав дозвіл відкрити у Дрогобичі взуттєву фабрику, що належала його родині до 1939 р.

Невдалою ідеєю була ідея навчити євреїв займатися землеробством. З Дрогобича до сіл було переселено 25 родин. Експеримент не вдався з огляду на бідність євреїв і їх неспроможність заплатити «податок за толеранцію». 1800 р. місцеві влади навіть відтермінували його сплату.

У 1810-1817 рр. єврей з Праги, геолог Йозеф Гекер (Jozef Hecker, 1780 – сер. ХХ ст.) першим розпочав видобуток дрогобицької нафти, а також її дистиляцію. Виділений гас починають використовувати для освітлення. Гекер укладає контракт з містом Прага про поставки. Однак проект не розвинувся, бо з’явилися проблеми з транспортуванням гасу. Невдовзі Гекер та Йоган Мітіс (Johann Mitis) відкривають нафту коло Трускавця. У 1835 р. вони відкрили у Бориславі понад 20 копалень нафти. Паралельно експериментами з дистиляцією нафти займається і бориславський єврей Авраам Шрайнер (Abraham Schreiner).

Не заспокоювалася ситуація і з єврейським шкільництвом. 1793 р. вчитель Дрогобицької єврейської нормальної школи (Jüdische Normalschule) гарячий прихильник Гаскали – єврейського просвітництва, Моше Цекендорф (Moshe Tzekendorf), за підтримки багатьох инших євреїв Дрогобича склав петицію до Відня з проханням покращити духовну та інтелектуальну ситуацію галицьких євреїв. Він просив австрійський уряд сприяти тому, щоб євреї нарешті перейшли з традиційного єврейського одягу на німецький, заборонити заручини малолітніх дітей, заборонити євреям торгувати горілкою, підтримувати євреїв на селі, стимулювати їх відмовлятися від своїх традиційних звичаїв та асимілюватися.

Поступово вирішується і питання щодо попередньо конфіскованих єврейських будинків у Дрогобичі. Нові власники йдуть на компроміс і у 1820-х рр. вони за незначну плату повертаються їх старим єврейським власникам. Натомість дискусії щодо конфіскованих корчм набагато гостріші і тривають ще тридцять років. У 1830-х громада черговий раз збурена непомірними податками цісаря Франца ІІ на кошерне м’ясо та свічки, які запалювалися кожної суботи. Ще більше потрібно було платити за свічки, які запалювали на Судний день, за похорон, за одруження.

У релігійному житті Дрогобича у 1822-1848 рр. під проводом раббі Еліаху Горшовського (Rabbi Eliahu Horszowsky), на щастя, наступає епоха миру та злагоди. Громада його любить, майже обожнює за його виваженість, постійну працю задля добра дрогобицької громади, згладжування конфліктів між єврейськими релігійними течіями мітнаґдімами (misnagdim), які наголошували на інтелектуальних аспектах релігії, і хасидами (khassidim), які радше були єврейськими містиками, і маскілами (maskilim), просвітителями, об’єднаними у рух Гаскали.

1840 р. маскіли заклали у Дрогобичі кутовий камінь під Велику синаґоґу, відому як Groyse Shil.

1848 р. по всій Европі прокотилася революційна хвиля. «Весна народів» докотилася і до Австрії та Галичини. Цісар Фердинанд І (Ferdinand I, 1793-1875) ліквідує ґетто, податки на свічки, кошерне м’ясо, ліквідує обмеження на єврейську торгівлю, ремесло та вільні професії. Євреям повертають права на їхню власність. Теоретично вони мають право брати участь у виборах і бути обраними. Відбуваються і зміни у побуті. Так, 1849 р єврейське похоронне товариство Хевра Кадіша (Khevra Kadisha) закуповує нетрадиційний для євреїв катафалк, що викликає неоднозначну реакцію серед традиціоналістів – у Бродах навіть проходять масові протести з цього приводу. Дрогобицькі євреї видаються прогресивнішими від инших. Цього ж 1849 р. до Дрогобича переїжджає раббі Елізер Ніссен Тайтльбойм (Rabbi Eliezer Nissen Teitlboim), який походив із знаної і високо освіченої хасидської родини з Угорщини. Він активно розвиває хасидську гілку юдаїзму у Дрогобичі.

У 1850-х, з приходом до влади молодого цісаря Франца Йосифа І (Franz Joseph I, 1830-1916) наступає період реакції. Відмова від Австрійської конституції 1849р. на два роки робить єврейські майнові права проблематичними. Хоча врешті вони визнаються. Помирає раббі Тайтльбойм. Йому не вдалося передати традицію своєму сину, але її перейняв улюблений син раббі Еліягу Горшовського. Як і його батько, це щира людина з широкими поглядами. Він є головним рабином Дрогобича упродовж двадцяти семи років. Завдяки своїй виваженості він зробив для справжнього поступу єврейського життя Дрогобича більше, ніж будь-хто инший. У коло дрогобицьких просвітителів-маскілів у його часи увійшло чимало респектабельних негоціантів та фабрикантів – власників нафтових копалень.

На той час у Галичині вже мешкає 450 000 євреїв.

1853 р. Авраам Шрайнер (Abraham Schreiner) зацікавив гасом фармацевта вірменського походження Ігнаци Лукасєвіча (Jan Jуzef Ignacy Łukasiewicz, Իգնացի Լուկաշեվիչ, 1822 – 1882) з фармацевтичної фірми Міколяша у Львові. Той разом з Йоганом Зегом (Johann Zeh) допоміг йому досягти ще кращого очищення нафти. Це дало змогу винайти гасову лампу.

1854 р. поблизу Борислава були відкриті великі поклади земляного воску, чи озокериту. 1856 р. нафтовий бізнес нарешті почав приносити істотні прибутки. Звідусіль з’їжджалися підприємці. За копійки вони купували у місцевих селян ділянки землі і розпочинали видобуток нафти, озокериту та їх переробку. 1859 р. відкрилися копальні у поближніх Тустановичах. 1860 р. різко зросло єврейське населення Борислава, яке входило до дрогобицького кагалу. Воно склало 1 000 осіб. Як правило, це були бідні люди, які шукали такої-сякої роботи. Там вони заснували і першу «Лікарняну касу». Цю сторону життя Борислава чудово описав Іван Франко (1856-1916) у повісті «Борислав сміється».

У 1860-х маскіли відкрили першу у Дрогобичі Приватну єврейську гімназію з 12 учнями, які вивчали іврит, німецьку та польську мови, математику і Талмуд. Натомість хасиди відкрили свою школу. Зрештою, після певних вагань вони визнали гімназію і послали туди своїх учителів релігії.

Контакти з євреями з инших міст та з не-євреями модернізували єврейський світ Дрогобича. Особливо це стосувалося заможних родин дрогобицьких негоціантів та фабрикантів. Поступово вони почали входити у вищий світ краю та імперії.

Були в Дрогобичі і проблеми, передусім соціальні та побутові. Різкий ріст населення, антисанітарія, слабе медичне забезпечення призводили до періодичних епідемій, як, скажімо, епідемія холери 1861р.

У 1861 р. прийшла і нова політична реформа Франца Йосифа І (Franz Joseph I, 1830-1916). У Австрійській імперії відродився конституціоналізм. Галицьке єврейство починало дихати обома легенями – і у царині політики, і у царині економіки, долаючи ще певний опір з боку аристократії. У 1864 р. повноправними громадянами міста Дрогобича були лише чотири євреї. І тоді з огляду на скаргу крупного гуртового негоціанта Якова Зеґеля (Yaakov Segel) втрутилося Міністерство внутрішніх справ у Відні. Воно звернуло на це увагу отців міста, які засідали у міській раді. Дебати у цій та подібних справах відбулися у Галицькому Сеймі. І у 1867-1868 рр. політичні обмеження для євреїв були остаточно відмінені.

1862 р. просто вибухнув озокеритовий бізнес. У Бориславі та Волянці працювало понад 1 500 озокеритових копалень, де працювали тисячі робітників, яких називали лебаками (lebak). Вони займали цілі дільниці прилеглих до Дрогобича міст.

У 1863 р. закінчилося будівництво Groyse Shil, чи Великої синаґоґи. Тепер Дрогобич мав 2 синаґоґи, а також 24 приватні бет-мідраші (доми для вивчення Тори). Тоді ж було засновано «Осей Хесед» (бікур холім), лікарню. Заможний підприємець Ашер Целіґ Лаутербах (Asher Zelig Lauterbach), видатний учений і типовий маскіл, стає одною з найбільш промінентних осіб Дрогобича, які впливають на все життя міста. Чудово обізнаний як у єврейській традиції, так і у новітній науці, він пише на івриті як про справи бізнесові, так і релігійні коментарі та белетристику. Засновує єврейську лікарню, бібліотеку, читальню, відділення Світового єврейського альянсу (Israelitische Allianz) у Дрогобичі, допомагає постраждалим від єврейських погромів у Росії.

Иншим впливовим маскілом був Шмуель Авраам Апфель (Shmuel Avraham Apfel), голова наглядової ради великої фабрики Ґартенберґів-Лаутербахів-Ґольдгамерів (Gartenberg-Lauterbach-Goldhammer).

Не можна обійти і Алєксандера Шора (Alexander Schor), негоціанта та представника громади, який, як і Лаутербах, був блискучим письменником, який послугувався івритом.

Згадаймо і Леона Штернбаха (Leon Sternbach), який народився 1864 р. у знаній єврейській родині, закінчив студії з класичної лінгвістики у Відні, а потім у Ляйпціґу і у 1889р., у віці двадцяти п’яти років був запрошений до Львівського університету. У 1892 р. став професором Краківського університету.

У громадському житті євреїв остаточно і до кінця століття запанували маскіли. Розпочався і процес асиміляції євреїв, на той час уже не онімечування, а полонізація.

1869 р. у Дрогобичі мешкало 4 000 поляків, 5 000 українців, 8 000 євреїв. Це було третє, після Львова та Кракова, за величиною місто. Зростав польський патріотизм. Доходило до побиття вікон у єврейських будинках, особливо під час виборів. Хоча часто вигравали саме єврейські кандидати, бо євреїв було просто більше. Так, у 1874 р. до Дрогобицької міської ради було обрано 8 поляків, 12 українців та 17 євреїв. З цього моменту і аж до ІІ Світової війни заступником міського голови Дрогобича обов’язково був єврей. Правда, на виборах до Галицького сейму поляки підтримали єврейського кандидата взамін за підтримку польського кандидата на селі.

Особливо промінентною особою був заступник дрогобицького міського голови Якоб Фойєрштайн (Jacob Feuerstein). На його честь була названа вулиця у Дрогобичі. Він умів відстояти польські надії на автономію Галичини і забезпечити баланс інтересів як різних етнічних груп поляків, українців та євреїв, так і польської шляхти та єврейської буржуазії, таких, як родина нафтових магнатів Ґартенберґів, з якими він був близький. Його підтримували як сіоністи, так і соціалісти. Цей крихкий, вибудуваний ним баланс зруйнувала І Світова війна. 1914 р. Фойєрштайн виїхав до Відня, помер у Карлсбаді (Карлових Варах) у 1927 р.

З середовища маскілів вийшли і перші сіоністи, які бачили майбутнє євреїв не у Галичині, а у Ерец Ісраель. Дрогобицькі представники підтримали у цьому львів’ян, яким протиставилися ультраортодокси, що намагалися розколоти галицьке єврейство, як це вони робили в Угорщині.

З Дрогобича походить і відомий художник Ефраїм Моше Лілієн (Ephraim Moshe Lilien, 1874-1925), який був близький до сіоністських кіл Галичини. Його роботи є навіть у колекції Університету Джорджа Вашинґтона у Вашинґтоні.

У 1880-х сіоністи відкрили у Дрогобичі Volkshalle (громадську читальню), яка працювала як єврейський клуб. Вони організовували лекції та дебати з єврейського питання. У Дрогобичі постала сіоністська група Einigkeit, яка чинила опір асиміляції, працювала з молоддю та інтелігенцією. Другою сіоністською групою стала група га-Іврі (Haivri), яка налічувала 17 членів. Очевидно, що вони співпрацювали між собою. Натомість прихильники асиміляції спочатку засідали у Польському католицькому клубі. Там вони не чулися на своєму місці і відкрили свій окремий Єврейський клуб. 1883 р. переконаний сіоніст Аарон Гірш Жупнік (Aharon Hirsh Zupnik) почав видавати газету «Дрогобичер Цайтунг» (Drohobyczer Zeitung), послуговуючись як німецькою, так і гебрайською графікою. Це видання добре прислужилося розвитку єврейства у Дрогобичі. Сіоністи все більше переорієнтовуються на підготовку євреїв до еміграції в Ерец Ісраель.

Особливо великий внесок у єврейське шкільництво у Дрогобичі в 1900-х вніс львів’янин др. Леон Райх (Leon Reich). Свої студії він скінчив у Парижі. Був знаним письменником та лектором. А водночас лідером сіоністського руху в Галичині. Він заснував і першу єврейську студентську спілку, кандидував на виборах до австрійського парламенту 1911 р.

1880 р. фабриканти Ґольдгамер (Goldhammer), Маурер (Maurer) та Шраєр (Schreier) заклали дрогобицький Бровар. До Дрогобича приходять крупні світові банки. Вони модернізують видобуток нафти та її очищення. А водночас витісняють дрібних єврейських підприємців. Тим не менше, більшість копалень та родовищ належить крупному єврейському капіталу.

Натомість зубожіле єврейство починає емігрувати, головно до США. До І Світової війни з Галичини виїхало 170 000 євреїв. У 1892 р. у Дрогобичі мешкає 92 500 осіб. Половина з них єври. А у Бориславі єври складають більшість. Та стан найбідніших верств населення все ж погіршується, хоча Борислав і називають галицькими «клондайком» чи «каліфорнією».

1914 розпочалася І Світова війна. Багато євреїв стали біженцями. У липні 1915 р. у Дрогобич увійшли російські війська. Доходило до багатьох ексцесів, особливо з донськими «казаками». У березні 1916 як австрійці, так і росіяни зруйнували у Дрогобичі чимало будинків. Однак у липні 1916 росіяни були витіснені з Дрогобича. Життя поволі налагоджувалося.

З розпадом Австро-Угорщини Дрогобич певний час перебував під юрисдикцією ЗУНР. Євреї отримали національно-культурну автономію у складі Української держави.

А невдовзі місто було окуповане польськими військами. Для 11 833 євреїв Дрогобича, які складали 44% його населення, розпочався дев’ятнадцятирічний міжвоєнний польський період. На жаль, польська виборча система дискримінувала національні меншини і їх право вибору професії. Польський уряд був незадоволений з того, що 2/3 правників та 1/2 лікарів були євреями. Тому в університетах були запроваджені квоти для євреїв та инших національних меншин, наприклад, для українців. Якщо у 1928 р. у польських університетах євреями були 28% студентів, то у 1938 вже тільки 8%.

Попри все, культурне життя євреїв Дрогобича розвивалось. Найбільш знаною сьогодні, однак не знаною за життя фігурою 1930-х був безсумнівно геніальний польський письменник та графік єврейського походження Бруно Шульц (Bruno Schulz, 1892-1942). Дві його книги «Цинамонові крамниці» (Sklepy cynamonowe, 1934) та «Санаторій під клепсидрою» (Sanatorium Pod Klepsydrа, 1937) увійшли до золотої скарбниці не лише польської, але й світової літератури. Вони перекладені на безліч мов. Причому, існує кілька перекладів всього корпусу його текстів і на українську мову. Перекладачами були Іван Гнатюк, Микола Яковина, Тарас Возняк, Світлана Бреславська, Андрій Шкраб’юк, Андрій Павлишин. Бруно Шульц сам був чудовим перекладачем. Він перший переклав польською тексти иншого геніального чеського автора єврейського походження Франца Кафки.

Відчути дух дрогобицької липневої ночі неможливо без прози Шульца:

«Літні ночі я уперше пізнав під час канікул в рік моєї матури. У нашому будинку, котрим через відчинені вікна цілісінькими днями віяли подихи повітря, линули шуми та мерехтіння гарячих літніх днів, поселився новий мешканець, вередливе й скімливе створіннячко – синочок моєї сестри. Він звів життя нашого дому до якихось примітивних стосунків, повернув соціальний розвиток до кочової й гаремної атмосфери матріархату з її таборищем постелі, пелюшок, вічно праної й просушуваної білизни, з неохайністю жіночого туалету, котрий тяжів до надміру вегетативно-невинних оголень, з кваснуватим запахом немовляти і набухлих від молока грудей.

Сестра після важких пологів виїхала на купальні, швагро з’являвся тільки тоді, коли сідали до столу, батьки ж до пізньої ночі були в крамниці. Над домом запанувала мамка маляти, експансивна жіночість котрої наростала й наростала, бо покоїлась на її ролі матері-годувальниці. В ореолі цього маєстату вона накладала своїм розлеглим й тяжким і снуванням на все життя нашого дому печать гінекратії, яка разом з тим була тріюмфом ситої й розбуялої тілесности, мудро поділеної між нею самою і двома дівчатами-служницями, котрим кожен рух давав змогу, як павиний хвіст, розпустити весь спектр їх самодостатньої жіночости. На тихе цвітіння й дозрівання саду, повного шелестів листя, срібних полисків і тінистих задум, наш будинок відповідав ароматом жіночости й материнства, що підіймався над сліпуче-білою білизною й квітучою плоттю. І коли тієї спопеляюче-яскравої пополудневої пори наполохано ставали диба фіранки відчинених навстіж вікон й блискучою шпалерою підіймалися напнуті на шнурках пелюшки, то крізь той білий сполох фулярів та полотнищ летіло пір’їсте насіння, пилок та загублені пелюстки – кімнатою пропливав сад з грою світла та тіней, з мандрівками шумів й замислень, так, ні би в цю пору Пана всі перепони й стіни піднялися і всім світом, у відпливі думки й почуття, пробігав дріж всеохоплюючої єдности.

Вечори того літа я збавляв у кінотеатрі містечка і покидав його після останнього сеансу.

Виринаючи з чорноти стін кінотеатру, роздертих сполохами мерехтливих відблисків й тіней, я прибивався до тихого, світлого вестибуля, як до тихої господи з безмежжя розбурханої ночі.

Закінчивши фантастичну гонитву вертепами фільму, загнане серце заспокоювалось після ексцесів екрану в ясній, захищеній від натиску великої патетичної ночі стінами почекальні, у тому безпечному притулку, де час давно застиг і, надаремно, хвиля по хвилі, в такт з раз і назавжди заданим ритмом глухого туркоту двигуна, від якого ледь дрижала будка касирки, спливали яловим світлом лампи.

Занурений в нудьгу пізніх годин, вестибуль, як очікувальні зали вокзалів, від яких вже давно відійшли всі потяги, часами здавався остаточним тлом буття, тим, що залишилось, коли вже по всьому, коли висяк розмай різноманіття. На великій кольоровій афіші вже навік заточується з чорним стигматом смерті на чолі Аста Нільсен, раз і назавжди відкриті смертним криком її вуста і, теж назавжди, розчахнуто-прекрасні очі.

Касирка вже давно пішла додому. Певно товчеться тепер десь у своїй кімнатчині коло розстеленого ліжка, яке чекало на неї як човен, щоб понести між чорних лагун сну, у перипетії його пригод і авантюр. Та, що сидить в будці, є тільки її оболонкою, оманливим фантомом, котрий дивиться знудженими, крикливо підмальованими очима в порожнечу світла, бездумно скліпує повіками, щоб струсити золотий пилок сну, що без кінця сиплеться з електричних ламп. Часом вона мляво усміхається до сержанта-пожежника, котрий, сам давно покинутий своєю реальністю, підпирає стіну, назавжди знерухомівши у своїм блискучім шоломі, у безглуздій пишноті еполетів, срібних шнурів і медалей. Віддалік бряжчать, у такт з двигуном, шибки скляних дверей, що провадять у пізню липневу ніч, але рефлекс електричної люстри засліплює скло, як може латає ілюзії безпечної, недоступної для стихії величезної ночі пристані. Та врешті-решт чар почекальні тріскає, скляні двері відчиняються, червону завісу надимає подих ночі, котра раптом стає усім.

Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс тієї пригоди, коли миршавий, блідий випускник сам один покидає безпечний притулок й ступає у безмежжя липневої ночі? Чи перебреде він коли-небудь ті чорні мочарі, драговини й прірви безкінечної ночі, чи висадиться якогось удосвіта у безпечному порту? Скільки десятиліть буде тягнутись та чорна одісея?

Ніхто ще не написав топографії липневої ночі. У географії внутрішнього космосу ці карти не числяться.

Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може зрівняти її з нетрями величезної чорної троянди, що накриває нас сном тисячі оксамитних пелюсток? Нічний вітер до глибин роздмухує її ефемерність і на її пахучім дні нас досягають погляди зірок.

Чи може порівняти її з чорним небокраєм наших прикритих повік, повним леткого пилу, білого маку зірок, ракет і метеорів?

А може порівняти її з довгим, як світ, нічним поїздом, що тягне безкінечним чорним тунелем? Йти липневою ніччю – це з трудом продиратись з вагона в вагон, між сонних пасажирів, тісними проходами задушливих купе і поперечними протягами.

Липнева ніч. Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія теміні, котра завжди щось безупинно творить з хаосу, щоб потім одразу ж закинути геть! Чорний, багатоярусний будівельний ліс навколо сонного подорожнього, печери склепіння, ніші й яскині! Як нав’язливий базіка, супроводжує вона самотнього мандрівця, замикає його у крузі своїх видінь, невичерпна на вигадки, маячню й фантазування, галюцинує перед ним зоряні далі, білі молочні шляхи, лабіринти безкінечних колізеїв і форумів. Повітря ночі, той чорний Протей, що породжує задля забави оксамитні згустки та пасма запахів жасмину, каскади озону, раптові безповітряні ями, котрі, як чорні бані, наростають в безкінечність – потворні, налиті темним соком виногрона темряви. І пропихаюся між тих тісних фрамуг, схиляю голову під тими низько завислими арками й склепіннями, аж раптом стеля зривається, з зоряним віддихом на хвилю відкривається бездонний купол, щоб зразу ж знову засадити мене між тісних стін, переходів і фрамуг. У тих безшелесних заводях, у тих затоках темряви ще зависли уривки розмов, залишених нічними мандрівцями, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шептів, яких не розвіяли подихи ночі. Часом ніч закриває мене у чомусь, що нагадує кімнату без дверей. Мене долає сонливість, не усвідомлюю, чи ноги ще йдуть, чи я вже давно відпочиваю у готельному номері ночі. Аж ось чую гарячий оксамитний поцілунок, загублений у просторі пахучими устами, відкривається якесь жалюзі, високо піднімаючи ноги, переступаю через парапет вікна й мандрую далі під параболами спадаючих зірок. З лабіринту ночі виринає двійко подорожніх. Плетуться разом, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Монотонно стукає по бруківці парасоля одного з них, такі парасолі носять на дощ зірок і метеорів, наче п’яні похитуються великі голови у пузатих капелюхах. Иншого разу мене на хвилю затримує конспіративний погляд чорного зизуватого ока – велика кістлява долоня з набухлими жилами стукоче через ніч на милиці ціпка, схопившись за ручку з оленячого рогу, у таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги.

Нарешті, на околиці міста ніч полишає свої забавки, скидає заслону, відкриває своє справжнє і вічне обличчя. Вона вже не замуровує нас в ілюзорному лабіринті привидів та галюцинацій, а відкриває перед нами свою зоряну вічність. Небокрай росте у безкінечність, сузір’я палають у всій своїй красі, у позиціях одвічних, вони вимальовують на небі магічні фігури, так, ніби хочуть щось оповісти, обвести своїм пронизливим мовчанням щось остаточне. З мерехтіння тих далеких світів спливає кумкання жаб, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутним маком метеорів, який тихо всякає у всесвіт.

У якійсь годині ночі – сузір’я снили на небі свій одвічний сон – я знову опинився на моїй вулиці. Якась зірка зорила коло її витоку – пахла незнаним запахом. Коли я відкривав браму будинку, протяг потяг нею, як темним коридором. В їдальні ще світилось, ниділи чотири свічки у бронзовому канделябрі. Швагра не було, Відколи сестра поїхала, він запізнювався на вечерю, приходив пізньої ночі. Прокинувшись від сну, я деколи бачив, як він роздягався з поглядом тупим і задуманим. Потім гасив свічки, розбирався догола і довго лежав без сну на холодному ліжку. Не зразу до нього приходив неспокійний півсон, який поступово сковував його велике тіло. Він ще щось воркотів, сопів, тяжко зітхав, боровся з якимось тягарем, який привалив йому груди. Инколи він зненацька вибухав тихим, сухим схлипом. Злякавшись, я питав у темряві: – Що з тобою, Каролю? – Але він вже мандрував далі своїм важким шляхом сну, уперто видирався на якусь стрімку гору хропіння.

У відкрите вікно легко дихала ніч. У її великій, безформній масі переливався холодний, пахучий флюїд, в її темних брилах слабли зв’язки, текли тонкі цівки запахів. Мертвотна матерія темряви шукала виходу у натхненних злетах пахощів жасмину, але неозорі маси у глибинах ночі лежали все ще скуто й мертво.

Щілина у дверях до сусідньої кімнати світилась золотою, дзвінкою й чутливою, як сон немовляти, яке вовтузилось там, у колисці, стрункою. Звідти долинало лепетання пестощів, ідилія між мамкою й дитиною, ідилія першої приязні, страждань і незлагод любовних, підгорнута демонами ночі, котрі згущували темряву за вікном, приваблені теплою леліткою життя, яке там тліло.

З иншого боку до нашого покою прилягала порожня й темна кімната, за нею була спальня батьків. Напружуючи слух, я чув як мого батька, котрий повис на грудях сну, як в екстазі носило його небесними шляхами, як він всією істотою віддавався тому далекому парінню. Його співуче й далеке хропіння відображало всі перипетії тієї подорожі незвіданими вертепами сну.

Так душі поволі входили в темний апогей, у ту позбавлену сонця сторону життя, форм якого ніхто живий не бачив. Вони лежали як мертві, страшно харчали й плакали, тоді як чорне потьмарення глухим свинцем лежало на їхніх душах. І коли нарешті вони минали чорний Надир, найглибший Оркус душ, коли в смертному поті долали його дивовижні миси, то міхи легень починали нову мелодію, наростали натхненним хропінням у бік світання.

Глуха, густа темрява толочила землю, її тілеса лежали забиті, як чорні безвладні бички з виваленими язиками, з безсилих морд яких спливала слина. Але якийсь инший запах, якийсь инший колір темряви віщував далеке світання. Від затруєних ферментів нового дня темрява пухла, як на дріжджах росло її фантастичне тіло, розквітало у формі облуд, перетікало над усіма ночвами і діжами, поспішно, у паніці накисало, щоб досвіток не заскочив її на розпусній плодовитості і не прицв’яхував на віки вічні тих хворобливих вицвітів, тих потворних дітей самородства, що виросли з хлібних цебрів ночі, як демони, що купаються парами в дитячих купелях. Це той час, коли і на найтверезішу, на найбезсоннішу голову на мить спадає заморока сну. Хворі, убиті тугою й сум’яттям мають тоді хвилю розради. Хто знає, як довго триває той момент, коли ніч опускає завісу на те, що діється в її глибинах, але цей короткий антракт цілком достатній для зміни декорацій, для усунення величезної маси обладнання, для ліквідації великої вистави ночі зі всією її темною, фантастичною помпою. Ти прокидаєшся перестрашеним, з почуттям, що кудись спізнився, і дійсно бачиш на обрії світлу смугу світання і чорну, єднаючу свою твердь землю». (Бруно Шульц, Липнева ніч, переклад Тараса Возняка, 1985)

У 1931 р., згідно з офіційною польською статистикою, у Дрогобицькому повіті мешкало 20 484 євреї.

У Дрогобичі збереглося доволі багато синаґоґ. Найімпозантнішою була Хоральна синаґоґа (1842-1865), вул. Пилипа Орлика. Колись це місце на північний схід від Ринкової площі називалося На Лані. Вона побудована за взірцем синаґоґи у Касселі (Німеччина). Поступова синаґоґа (1909) стоїть на розі вул. Шолома Алейхема та Івана Мазепи. Вона збудована прихильниками поступового (реформістського) юдаїзму у стилі віденської сецесії. За адресою пл. Ринок, 32 теж можна побачити синаґоґу ХІХ ст. Уже зовсім скромні синаґоґи ХІХ ст. на вул. Підвалля, 3 та Стрийській, 118.

Ну і, звичайно, зберігся будинок, де мешкала родина Бруно Шульца, відзначене місце, де його на вулиці застрелив есесівець, зберігся будинок, де нещодавно було знайдено а потім викрадено фрески Бруно Шульца. Частина з них сьогодні є у Дрогобицькій картинній галереї, а частина в тимасовому депозиті Музею Яд ва-Шем (םשו די, Музей пам’яті Голокосту – Мученикам і Героям Пам’ять і Шана) у Єрусалимі. В Дрогобицькому університеті є меморіальний музей Бруно Шульца. Щороку у Дрогобичі відбувається мистецький фестиваль імені Бруно Шульца. Однак цей світ, світ Бруно Шульца, все таки даленіє.

Gelber, Dr. N. M. Memorial to the Jews of Drohobycz, Boryslaw, and surroundin
 
Источник