ru | en

Маєр БАЛАБАН Жидівська дільниця у Львові

Источник: Маєр Балабан Жидівська дільниця у Львові // незалежний культурологічний часопис «Ї», ччисло 51 / 2008

Переклад і адаптація Ірини Магдиш

Вступ

«Ми... жиди львівські, обрані ясновельможним Паном Суддею і Воєводою Руським за підтримки усього люду на урядування, присягаємо Усемогутньому Богові, а також Найяснішому Зиґмунту ІІІ з ласки Божої королю польському і усієї Речі Посполитої, а особливо Його Милості Пану Воєводі земель Руських, а також Пану Судді, Пану Писарю, цілому нашому уряду воєводському, а також нашим урядовцям, що дотримаємося вимоги до честі і гідності нашого уряду.

Присягаємо також, що у нашому уряді будемо добре урядувати, дотримуючись прав Речі Посполитої нашої жидівської, чинячи справедливо із жидами, дошукуючись правди в усьому, не зважаючи на кревність, знайомства, дари або погрози, чи також инші звичаї, переконано стаючи на бік справедливости, рівно як щодо убогих, так і щодо багатих, щодо чужинців і щодо міщан.

Будемо також дбати про добро Його Милости Пана Воєводи, Пана Судді і Пана Писаря, не зменшуючи його, допоки будемо урядувати. Усе те учинити і виконати обіцяємо і присягаємо Усемогутньому Богові, який, якщо колись ми переступимо через гідність нашого уряду і цю присягу зламаємо, або її не сповнимо чи не дотримаємося, нехай нашле на нас проказу, як колись наслав її на раба Ґехазі, зціливши, завдяки ревній молитві Єлисея начальника війська сирійського царя Наамана. Тож нехай буде з нами ім’я Адонай, Бог Усемогутній і Десять Його Заповідей. Амінь.1

«Амен» промовив натовп у міській синаґозі і почав рухатися у бік кагальних бурґомістрів, аби хоч раз у житті потиснути шляхетну руку «панів і володарів святої громади Львова» . Біля східної стіни поважно стояв рабин і уважно спостерігав за своїми овечками; час від часу подавав руку якомусь міщанинові, що з пошаною наближався до нього. Невдовзі церемонія закінчилася; пан суддя з паном писарем покинули синаґоґу, за ними вийшов возний, генерал коронний, на прощання махнувши рукою «невірним жидам», що протискалися за ним до дверей.

Новий кагал було обрано. Цього, як і кожного иншого року, на третій день свята Песах «урочисто і під присягою» провели ту церемонію, і, як і кожного иншого року, ті самі люди вийшли після виборів. Бо варто не забувати, що, попри численні зміни до статуту кагалу, ніхто не міг зламати олігархію патриціїв; вони залишилися біля керма правління до кінця Речі Посполитої, а навіть на кілька років по тому, як патент Йосифа ІІ (1785) ліквідував владу кагалів і їх бурґомістрів.

Щороку ставили у синаґозі три урни. До першої вкладалися картки з іменами діючих членів кагалу, до другої – імена суддів і урядовців кагалу, управляючих синаґоґою, шпиталем, учителів і под., до третьої – імена усіх платників податків. З першої урни витягалися імена двох обраних, решту карток докидалося до другої урни, з якої, своїм чередом, витягалося ще дві картки з іменами. Потім усі картки зсипалися до третьої урни і з неї витягалося лише одне ім’я. Таким чином визначалося п’ятьох виборців, котрі і визначали, хто буде наступним бурґомістром>, хто «добрим чоловіком», а хто райцем кагальним. Така виборча система виявилася найбільш відповідною і власне згідно з нею складав тепер новообраний кагал присягу на вірність Його Величності і цілій Речі Посполитій.

Пан бурґомістр вийшов на вулицю і юрба розступилася перед ним. Служки синаґоґи, ніби почесна варта, крокували перед ним, озброєні киями, і горлали до натовпу, аби розступився і дав дорогу «своєму пану, голові кагалу, князю міста, володарю Ізраїлю». Бурґомістр же ступав поважно, переповнений своєю владою, ніби удільний князь на своїй спадковій землі. Він, ревізор і представник судів кагальних, був найвищим суддею у справах між жидом і жидом, своїм впливом у наглядових комісіях міг знищити будь-якого міщанина, накладаючи на нього непосильні податки, як голова громади тримав у своїй руці прокляття, а рабин мусів проклясти за його наказом, і як кагальний бурґомістр подавав щорічно до ради річний перелік своїх одновірців і біда тому, кого він не подасть у цьому переліку – одразу схоплять його посіпаки міські, знищуючи майно і ім’я назавше. Кагальний бурґомістр – це маґнат за походженням і за значенням, і горе тому, хто з ним затнеться.

Такі маґнати були у цілій Польщі, у кожній землі, у кожному воєводстві. З часом вони організувалися і з’їжджалися щороку на жидівські сеймики. Відбувалися вони на Русі у містечках Бібрка, Стрілиська, Бурштин, Свірж, Куликів чи Броди. Сеймики обирали «маршалка і земського писаря», а уже обрані земські маршалки разом з иншими делегатами збиралися на жидівські сеймики у Любліні чи Ярославі, Константинові чи Пилиці.

Перший такий сейм відбувся у часи Баторія (1580), останній – у часи безвладдя (1764). Головував на сеймі маршалек жидів коронних, тобто генеральний маршалек, який був для Корони тим, чим земський маршалек для земства, а бурґомістр кагалу – для громади. То була міцна і тривала ієрархія, що подавляла звичайну людину, бідного жида. Пан маршалек їздив до двору Його Величності, домовлявся з високоповажним паном підскарбієм про розмір жидівських податків, пильно спостерігав, що діється на об’єднаному сеймі у Варшаві, чи не приймають там часом якихось шкідливих для жидів законів. Пан маршалек видавав скарбниці векселі на жидівські податки і з уже погашеними паном підскарбієм векселями пан депутат повертався до кагалу.

І львівські кагали брали участь у тих сеймах і сеймиках. Бурґомістри львівського кагалу часто очолювали земство, а бувало і головували на сеймах. Слава тих мужів сягала далеко за межі Львова, а иноді і поза межі Речі Посполитої. У блиску тієї слави зігрівався і звичайний міщанин, прощаючи утиски і безправ’я від свого славного бурґомістра. Аж з Любліна приходили на Жидівську вулицю звістки про чини славних поводирів. Увечері, коли замикалася брама ґетто, у тісних і похмурих божницях переказувалися і обговорювалися ті звістки.

Бо власне на тій вулиці точилося жидівське життя і узимку, і влітку. Тут торгувалося і купувалося, тут пакували численний крам на спродаж, звідси рушали наладовані вози на далекі ярмарки. Тільки от не завше можна було на ті ярмарки виїжджати. Гандель жидівський тільки позірно толєрували, часто «рішення панів райців», проти яких сам король був безсилий, просто його душили.

Тільки життя брало верх над усіма указами і зносило численні заборони середньовічного фанатизму. Гроші і протекція добивали справу до кінця. За їх допомогою діставалися права на торгівлю і дозволи на будови, чим пробивалися нові діри в оборонних мурах привілейованого міщанства. І міська громада, «посполитий громадянин» щораз більше відчував на своїй потилиці подих жидівської страшно небезпечної конкуренції. Тому то й були нарікання на Лаву і Раду, звідти метушня і процеси.

А жиди вигравали і втрачали, були позивачами і відповідачами. Возний, повноважний генерал, засідав у кагальній палаті, а судовий виконавець (синдик) «невірних» жидів виливав на папір цілі ріки атраменту. Зграї гусей не настарчили б пір’я для підписів кагальних, а скарги, позови, протести і контрпротести заповнювали кагальні, гродські і міські книги. Кожна справа відгукувалася у кагалі, а далі дзвеніла луною на голосній Жидівській вулиці. Посеред торгу і крику гарячково обговорювалися проблеми, що цікавили усю людність,

Ось, скажімо, вийшла заборона торгівлі. Рада міста оголошує завершення дії пакту – 10 років дозволено було жидам торгувати, а відтепер – зась.

«Мусите знати – викрикує возний – що їхня ясновельможність пани райці за згодою цілого поспільства прийняли і оголосили, що віднині пакти, уложені з жидами, скінчилися і нечинні. Торги, дозволені колись жидам за цими пактами, тепер незаконні і більше жидам служити не можуть, а хто відважиться гандлем зайнятися, того пани міщани ловити будуть, згідно з правом і вольностями нашого міста» (Akta grodzkie lwowskie tom 378. str. 2514, z 2. czerwca 1627.).

Галас і йойкання були відповіддю на промову пана генерала коронного, бо крикливим завше було жидівське ґетто, та й таким і залишилося. Донедавна Жидівська вулиця – давня platea Judaeorum – виглядала майже так само, як і століття тому. Що віки згромадили і сплутали, те тільки століття могли розсунути і розв’язати, особливо ХІХ, бо до року 1868 не можна було жидам селитися поза жидівським кварталом.

 Тільки у тому році багатші і освіченіші жиди висунулися зі своїх одвічних домівок, натомість більша консервативна маса там залишилася. Там залишилися синаґоґи і ритуальні лазні, релігійні братства і цехові молитовні доми, там чується жид як у себе вдома. Там ще сьогодні служка, ударяючи молотком у брами будинків, скликає вірних до молитви, або дає знати, що хтось з членів громади відійшов до лона Авраамового. А у суботу ґетто, зазвичай бурхливе і шумне, як мітична ріка Самбатія, стишується. Крамниці зачинені, вулиці безлюдні, мешканці у храмі. Лише пополудні повертаються тлуми віруючих домів. Багато хто зберіг той давні жидівський устрій. Шовкова бекеша (чоловічий плащ на хутрі. – Ред.), на голові лисюрка (чоловіча шапка з лисячого хутра. – Ред.), єдвабний пасок, під пахою талес, плащ молитовний, – ось типовий суботній жид.

Культура і час учинили великий злам у тому одвічному житті. На Жидівській (Бляхарській) вулиці в останні роки зруйнувалися найбільш характерні будинки (17, 19, 21 і 29), не ліпша ситуація і на Краківському передмісті (тепер район між пр. Чорновола і вул. Б. Хмельницького. – Ред.). Разом з будинками занепадали і люди. Відходили без вороття. Старий цвинтар, що пам’ятав добрі часи короля Яґєлли, закрили у 1855 р., а людське недбальство і брак порозуміння дозволили упасти надгробкам найбільш заслужених мужів. Бур’яном поросли доріжки, кам’яні брили завалили проходи. Однак, те, що занедбала наука, людям переказала легенда. Байками обріс кожен камінь і кожне дерево на цвинтарі, перекази оселилися поруч з божницями і приватними будинками, одним словом, фантазувало ціле темне, занепадаюче ґетто. Усе тут пов’язалося, усе сплуталося, правда перемішалася з поезією, а над усім витав дух руйнації і забуття.

***

Стягни, читачу, цю заслону разом зі мною, відвоюй у ангела забуття те, що дороге для вітчизни, не бійся ані галасу буднів, ані тиші суботи, не лякайся бруду ґетто, ані його балачки. Перейдися зі мною тими вуличками, зайди у ті будинки, які століттями замешкують стільки суперечностей, стільки возвишенних і мізерних речей, відбудуй у своїй уяві те, чого тепер уже немає, піди зі мною на цвинтар, продерися зарослими стежками, виклич віддавна заклятих там духів, зазирни їм у вічі, відкрито і відважно, адже це давні львівські жиди, польські жиди! Деякі з них бачили королів і князів, а більшість з них бачила славу і занепад Речі Посполитої. Послухай їх оповідки, і довідаєшся, як то колись було, коли на троні польському сиділи королі «крови Яґелла, Ваза і Сасів».

 

Дві жидівські громади

Середньовічний устрій передбачав окремі групи людей, які користали з однакових привілеїв. То були стани, кожен з яких мав свої права і свій устрій – церковний, шляхетський, міщанський, хлопський. З-посеред міщан вирізняли купців і ремісників. Такий окремий стан творили і жиди.

Стани співіснували у державі, відділені один від одного лісом привілеїв і муром присудів, у місті ж співмешкали нації – тим терміном позначали тоді релігійно-родові групи. В інтересах тих націй було проживання на одній вулиці або в одному кварталі, довкола спільного храму і обраного старійшини, поблизу власного суду, власних рад і цехових зібрань. Так простіше було скористатися з тих інституцій, або оборонитися у випадку нападу чи вуличних заворушень. Варто згадати також неторелантність і замкнутість середньовіччя, що і створили окремі квартали і межі між мешканцями одного міста.

Управління містом належало до вірних римо-католицької церкви, а тому вони були господарями у місті, вони входили до складу і Ради, і Лави, і до Колегії сорока мужів, вони владарювали також і у ремісничих цехах. У більшості польських міст то були німецькі колоністи, котрі з часом, відрізані від родового кореня і розчинені у польській людності, майже цілковито сполонізувалися. Єдиним слідом їх німецького походження був устрій міста, ґрунтований на маґдебурзькому праві, а також давні міські книги, писані німецькою. Так, зрештою, було у цілій Речі Посполитій. Так теж було і у Львові, з тією лише різницею, що тут, на межі західної культури, ніби на вильоті з Европи, «инші нації» були більш численні, аніж у Великій Польщі чи Малопольщі. На окремій вулиці проживали вірмени, поблизу своєї церкви, окремо – русини, при своїй церкві, а осібно – татари, десь на Підзамчі, на вулиці Татарській.

А жиди? Вони, як і у цілій Польщі і цілій Европі, мешкали на окремій вулиці, яку, за венеційським звичаєм усюди називали «Ghetto». У наших латинських актах записано «ghetto», platea Judaeorum (вулиця Жидівська) або circulus Judaeorum, тобто жидівський квартал, що на жидівській говірці називалося коротко і влучно «Diе Gass» («Вулиця»). Свою жидівську вулицю уже у ХІІІ ст. мали Познань, Сандомир, Краків, а у Львові про таку вулицю свідчать Акти з другої половини XIV ст. Однак, якщо инші міста мали по одному жидівському осередку, то у Львові подибуємо їх аж два, далеко один від одного – у центрі і на Краківському передмісті.

Дуалізм львівської громади тісно пов’язаний з розвитком і розташуванням Львова. Старий, руський Львів був поблизу вулиці Жовківської, його серцем був Старий Ринок, укріплений щит на замковій горі1. Десь у місці, де тепер перетинаються вулиці Жовківська (тепер Б. Хмельницького. – Прим. ред.)* і Божнича (не існує. З’єднувала вулиці Новознесенську і Б. Хмельницького. – Прим. ред.), була фоса, що оточувала Ринок, а через неї до Ринку (старого) провадив міст. До сьогодні називають жиди частину вулиці Жовківської від площі Краківської до Старого ринку «Auf der Brueck» («На мості»). На захід від тієї фоси до Полтви (тепер пл. Зернова.) і вул. Полтв'яна Pełtewna (тепер пр. В. Чорновола.) тягнулося і тягнеться до нині приміське ґетто. Згідно із середньовічним правом жиди були власністю князя, що означало також право бути під його опікою, а отже і право замешкати у середмісті. У Кьольні над Райном жиди мешкали на ринку, і так було у багатьох німецьких містах.

Тільки от руський Львів не зберігся, бо після великої пожежі (близько 1350 р.) середмістя перемістилося, трапеція замкнулася Гетьманськими валами (тепер пр. Свободи) вулицею Собєського (тепер братів Рогатинців), Губернаторськими валами і вулицею Скарбковською (тепер Л. Українки) То був казимирівський Львів і до нього перенеслося міщанство а за ним і з ним – усі нації. Вірмени замешкали свою вулицю (Вірменську), русини – Руську, а заможніші і більш впливові жиди зайняли південно-східну частину міста і створили там свою міську громаду Communifas Judaeorum intra moenia habitantium. У 1387 р. у Міських актах уже з'являється запис про Жидівську вулицю. Однак, більша частина жидів все ж залишилася у передмісті, так що з часом утворилося дві окремих громади зі своєю організацією: Міська громада і Громада на Краківському передмісті.

Кожна з них провадила своє життя, мала окремі права і привілеї і тільки у надзвичайних випадках об'єднувалася зі своєю посестрою. Мешканець кожної громади мав поблизу усі інституції, свою синаґоґу, свою лазню, свій кагал, свої суди і правління, свої школи і свої цехи, своїх великих і своїх убогих, словом, усе, що було потрібно для життя і після смерти. Аж врешті утворилася тріщина між двома громадами, котрі часто мали суперечливі інтереси і завдяки яким сформувалися два окремих типи локальних патріотів зі своїми характерними рисами, як позитивними, так і негативними. Однак, доволі важко описати риси жидів тих різних громад, скажу лише, що ще сьогодні, 100 років потому, як щезли башти, мури, різниці у правах між містом і передмістям, ортодоксальний жид ніколи не переселиться з міста на передмістя і навпаки. Жид однієї громади поглядає на жида з иншої громади з погордою або зневажливо, причому ті, з передмістя, вважають міщухів дурнями, а ті, своїм чередом, називають жидів з околиці недбалими і брудасами.

Однак, попри конфлікти і розбіжності, часом навіть у синаґоґальному ритуалі, у 1648 р. міські жиди прийняли своїх братів з передмістя, і відтоді гостили їх раз по разу упродовж усього XVII ст., як тільки якесь нове лихо спіткало Львів. Того ж 1648 р., який був «роком спокою для Центральної Европи, роком свободи – для Англії, роком Христа згідно з проповіддю П'єра де ля Фонса (Pierre de la Fons), а за книгою Зогар – роком пришестя Месії»2, того року дійшли до Львова звістки про страшну різню в Україні, про знищення цілих громад, про убивства жидів у Тульчині і Немирові. Жалоба охопила львівських жидів, вони відклали гучні весілля і у пам'ять про те велике лихоліття встановили окремий піст у 20-й день місяця Сіван (червень)3. Тільки от Хмельницький на тому не заспокоївся і швидким маршем рухався на Львів, аби уже 6 жовтня «незлічима тьма поганів, з козацтвом і хлопством поєднана, почала circum circa (навколо – лат.) поля і гори вкривати».

Тоді місто, що не хотіло дати ворогові притулку, вирішило підпалити передмістя. «Підпалене тоді розбудоване передмістя жорстоким вогнем горіло дні і ночі. Ані неба, ані хмар не було видно за високим полум'ям і страшними клубами диму. Тріск і вибухи породжував вогонь, ніби стріляв хтось невидимий»4. Усе, що жило на передмісті, утекло до міста, посеред біженців були жиди, як львівські, так і чужі, шукачі прихистку перед навалою козацькою. Тісні вулички львівського ґетто заросли наметами і будами. Біженці притулялися на стрихах і піддашшях, у подвір'ях і закапелках. Ворог здобув Високий замок і звідти обстрілював місто: «Було страшно виходити з дому, у місті запанували хвороби і голод. На вулиці гарцював меч, а у покоях панував страх. І померло тоді від голоду і мору близько 10 000 люду».5 Брак води у місті і нетерпеливість козаків пришвидшили проведення перемовин, однією з умов яких було віддати нападникам жидів. Страх запанував у ґетто, перед очима жидів поставали страшні сцени з Тульчина, де міщани і шляхта віддали жидів на смерть від руки Хмельницького.6 То була мить єднання обох громад!

Шимон, жидівський судовий виконавець, мав тоді багато праці у місті, де лунали різні думки і голоси, особливо поміж звичайних міщан.

І переміг голос сумління! Львів не віддав жидів.

Відтоді кожна нова облога так споріднювала обидві громади, що уже у XVIII ст. два кагали поєднуються в один, зберігаючи при тому таку ж кількість виборчих мандатів для міста і передмістя, що і колись. Символом поєднання були спільні кагальні вибори для усіх львівських жидів, а подекуди і спільний представник у зовнішніх справах поза громадою. Так, у 1756 р. таким представником був Яків Левкович Бик, старшими ж від передмістя були: Борух Мендлович, Рахміль Манасевич, Зельман Фактор, Ізраель Шмуклєрц і Шломо Мізес; від міста ж Йозеф Цімелес, Марек Мазес, Давидко Вольфович, Іцко Бродський і Берко. Уже тоді кагали мали спільну канцелярію і спільну касу7, яка від 1714 р. зберігалася у будинку «seu hypocaustro» (під охороною) на Жидівській вулиці, поблизу міської синаґоґи.8


* Тут і далі курсив – примітки редактора.

1) Czołowski: Lwów za ruskich czasów, 1891.

2) Zunz: Synagogale Poesie Str. 344.

3) Вимога дотримання цього посту до тепер чинна у цілій Польщі.

4) Zubrzycki: Kromka miasta Lwowa, str. 300.

5) Natan Hannower: Jawan mezala (hebr.). Ed. Kraków 1894, Str. 41-2.

6) Ibidem, Str. 23-25.

7) Akta grodzkie lwowskie: tom 575. pag, 612, 847 i 888.

8) Akta grodzkie lwowskie: tom 499. pag. 1710 i tom 501. pag. 613.

 

 

Спорудження синаґоґ

Зародком і серцем жидівської громади були божниця і цвинтар. Були і такі громади, яким не дозволено було мати цвинтар і вони змушені були переносити тіла своїх померлих до сусідньої громади. Божницю ж мала кожна громада, навіть якщо її облаштовували у звичайному будинку. Якщо громада розросталася, то хотіла мати уже більш відповідну споруду, а до того ж і гарну. На перешкоді став синаґоґальний статут, який забороняв жидам будувати синаґоґи вищі, аніж звичайні будинки, і прикрашати їх назовні. Це була норма світського законодавства, яке взагалі забороняло жидам будувати нові синаґоґи. Згодом заборону поширили на відновлення і перебудову старих синаґоґ. Однак, не слід гадати, що це був винахід винятково польського права, адже ще у роки першохристиян таку вимогу висунув імператор Теодозій (Кодекс Теодозія), а поновив припис Папа Олександр ІІІ у посланні до архієпископів у Борже; згодом підтвердили це синоди в Оксфорді 1222 р., Відні 1267 р. і Ексетері 1287 р.1

В результаті ідея побудови нової синаґоґи наражалася на численні перешкоди. Треба було домогтися королівського дозволу, окрім того, отримати погодження єпископів, а часто на додаток ще й дістати дозвіл Ради міста або його власника, якщо місто було приватним. Вигляд і розташування синаґоґи, а особливо її висота, залежали від привілею єпископів, який видавався у кожному конкретному випадку. Ось як застерігає львівський єпископ Ян Анджей Прухніцкі, надаючи у 1624 р. дозвіл на відбудову синаґоґи у Краківському передмісті: «аби невірні жиди не мурували синаґоґи видатної і коштовної, а тільки пересічну і середнього розміру»2, а архієпископ львівській Ян Димітр Соліковскі аж до Риму пише донос про побудову у Львові синаґоґи Ісака Нахмановича.3

Найстарша синаґоґа у Львові була, очевидно, дерев'яною, про що свідчать багато оздоблені гебрейськими написами дерев'яні балки, віднайдені при побудові будинку на вулиці Бляхарській, 29. Зі збільшенням громади будували уже муровані синаґоґи, але будівничі надалі мало дбали про зовнішню оздобу храмів. Зазвичай намагалися, аби божниця не була з усіх боків затиснута иншими будинками, була «вільна», наскільки це було можливим.4 Часто синаґоґу узагалі виносили поза житлові будинки, аби сховати її від очей натовпу і оборонити у випадку потреби. Синаґоґи, споруджені поза міськими мурами, мусили бути оборонними на випадок заворушень або ворожого нападу. Такою власне є синаґоґа на львівському передмісті, її мури витримали не один неприятельський натиск, як і синаґоґа на Казімєжі під Краковом.

Синаґоґи, як ми уже говорили, не могли бути вищими, аніж житлові будинки. Такої вимоги дотримувалися, зазвичай, у королівських містах. Прагнучи зробити молитовну залу високою при низькій висоті самої будівлі, жиди заглиблювали підлогу храму, инколи на кілька метрів нижче рівня вулиці. Тому часом до синаґоґи треба спускатися, як, скажімо, на кільканадцять сходинок до передміської синаґоґи і на кілька сходинок до синаґоґи Ісака Нахмановича.5

У давні часи синаґоґа була не тільки місцем молитви. Як сейми і сеймики часто проводили у костьолах, так у синаґоґах проходили усі жидівські зібрання, суди і кагальні вибори. Традиційно і ще зовсім донедавна синаґоґа була єдиним місцем публічних зібрань громади і була для цього відповідно організована.

Центром синаґоґи була зала для молитви. Біля східної стіни стояла (і стоїть) шафа, у якій зберігається написане на пергаменті і звинене у сувій П’ятикнижжя Мойсеєве. Сувій оправлений у шати і коронований срібним рімонімами (парні прикраси для сувою Тори у вигляді плодів гранату) або короною (кетер). До сувою прикріплені срібний, золотий або ж позолочений щиток і спеціальний вказівник у формі руки. Таких сувоїв у кожній синаґозі було кільканадцять або й кілька десятків. У часи заворушень 1664 р. у старій міській синаґозі викрадено або знищено 72 сувої Тори, 18 срібних і 6 срібних позолочених корон, у новій же міській синаґозі Нахмановичів – 65 сувоїв, 25 срібних і 9 позолочених корон.

Вівтарна шафа зазвичай розміщена доволі високо і до неї провадять сходи, оздоблені балюстрадою. Двері шафи, як правило, прикрашені орнаментом, як скажімо у синаґозі Рема (Ізерлєса) (R'muh (Isserlesa) на Казімєжі, або заслонені мистецьки оздобленим котаром (завіса)6 Над котаром нависає допасований ламбрекен7 (шатро). Усе це з оксамиту, атласу або шовку, створено руками віруючих, з гаптованими або вирізаними зі срібної або золотої пластин біблійними написами і цитатами.

Цікаво, що ламбрекени польські жиди переробляли зі слуцьких поясів (кунтушовий пояс), як це можна побачити у Львові (міська божниця) і Кракові. Инколи цілу заслону шили із цільних польських поясів, як, скажімо, у синаґозі у Ґолоґорах. Виготовленням завіс, ламбрекенів, шат на сувої, скатертин на столи займалися винятково жиди, що походило із вимог св. Письма (П'ятикнижжя Мойсеєве, розд. 22).8 У Львові у кожній синаґозі є чимало котар і шат для сувою, хоча при заворушеннях і розрухах чимало їх згинуло. Скажімо, у тому ж 1664 р. зі старої міської синаґоґи викрадено 160 завіс, скатертин і шат, а з синаґоґи Нахмановича – 36 завіс (з-поміж них 12 оксамитових, 8 атласних, оздоблених перлами), 100 скатертин, 136 шат на сувої.9

Праворуч від вівтарної шафи стоїть зазвичай великий бронзовий семисвічник; його рамена творять єдину площину, дев’ять перпендикулярних підпірок становлять рамена допоміжні, тобто основу. У дуже багатих синаґоґах семисвічник є срібним, як у львівській приміській синаґозі, закладеній Мозесом Йонасом.

Поблизу семисвічника стоїть пульт для кантора, так званий амід (der Umid).

Окрім цих синаґоґальних предметів одним із головних є так званий белемер10, у Литві його називають біма.11 Це прямокутний, або багатогранний подіум, з якого читають Святе Письмо. На подіумі стоїть покритий багато гаптованою скатертиною стіл, на який і кладуть сувої Тори.

Окрім вівтарної шафи і альмемору (те ж, що й біма) характерною рисою синаґоґ є s-подібні ліхтарі, люстри-павуки і світильники, а також лампа під «Вічний вогонь», яка у Кракові, зрештою, як і у цілій Польщі, розміщувалася перед вівтарною шафою чи біля неї, натомість у Львові і у цілій Русі – у західній стіні, поблизу вхідних дверей.

На загал, приходячи до синаґоґи, треба звертати увагу на такі предмети:

l. Вівтарна шафа;

2. Завіса з шатром;

3. Сувої Тори;

4. Стрічка до зав'язування сувоїв;

5. Шати для сувоїв;

6. Рімонім;

7. Корони;

8. Щиток;

9. Вказівники для читання Тори;

10. Пульт для кантора;

11. Альмемор і його оздоба;

12. Стіл для читання Святого Письма;

13. «Вічний вогонь»;

14. Вогонь за померлих;

15. Великий свічник (менора);

16. Люстри-павуки, світильники, лампи;

17. Келих для суботнього вина;

18. Дзбанок для ароматних трав;

19. Миски і дзбанки для миття рук капланів;

20. Крісло для рабина (у нас рідко);

21. Крісло, що використовують при обрізанні;

22. Лавки (їх вигляд і у який бік вони розвернуті);

23. Балдахин шлюбний і рабинський (процесійний);

24. Сурма або ріжок святковий;

25. Скарбонка при дверях, скриньки і таці для пожертв;

26. Діжка для миття рук (біля західної стіни, або у сінях);

27. Підкладка під мацу;

28. Меґіла, тобто біблійна Книга Естер, написана на пергаменті;

29. Можлива Хроніка синаґоґи;

30. Молитовники, писані і друковані;

31. Календар синаґоґи (настінний);

32. Пральник (шкіряна подушка, об яку вдаряли дерев'яною лопаткою для заспокоєння натовпу);

33. Молоточок служки.12

Як ми уже говорили, синаґоґа, окрім як для молитви, служила і иншим цілям. Тут збиралися члени громади, тут відбувалися вибори, тут возний вислуховував присуди у важливих справах, инколи тут, опівночі, при «загашених свічках» рабин насилав прокляття на відступників. Тут же ховалася громада у разі заворушень, небезпеки чи нападу ворога, приносячи із собою найдорожче. Вікна синаґоґ розміщені доволі високо, а залізна вхідна брама досить міцна, аби витримати напад неприятеля.

До синаґоґи входиться через присінок (пуліш); тут зазвичай стоять лавки, призначені для найбідніших. Тут у часи Речі Посполитої засідали жидівські суди, тут приймалися рішення і у менш важливих справах (ad valvas synagogae). Згодом, коли жидівський суд розрісся і його повноваження збільшилися, йому знайшлося місце в одному із бічних приміщень. Сюди двічі на тиждень приходили шляхетне панство суддя і писар, аби розглянути справи, де жид був відповідачем, а християнин – позивачем. У Львові міські справи розглядалися у понеділок, а у четвер відбувалися суди у передмісті. Завжди обабіч судді сиділи «жидівські старійшини» як радники. Від 1633 р. жидівським суддею був завжди підвоєвода. У XVIII ст. відпав інститут старійшин, натомість з'явився новий судовий чин – заступник підвоєводи, жидівський суддя, який міг самостійно розглядати справи меншої ваги. До складу суду належали також інстигатор (прокурор, обвинувачувач) і так званий школьнік (служка).13

Оскільки суд доволі часто виносив вироки з покаранням через ув'язнення, то при синаґозі була «жидівська в'язниця» (carcer judaicus) з подвійним режимом: м'якшим – унизу, при залі суду, суворішим – нагорі, під більшою охороною і більш недоступна. У присінку, якраз супроти входу до синаґоґи, була куна – стовп ганьби, до якого руки і шию злочинця приковували кайданами. Єдина, відома нам на сьогодні куна, є у присінку Львівської приміської синаґоґи.

З присінку провадили сходи на жіночу частину синаґоґи. Галерея для жінок поєднувалася з молитовною залою вузькими вікнами, а часом вікна вирубували у північній і південній стінах і розміщували жіночі молитовні у спеціальних прибудовах. Ті прибудови (Стара синаґоґа на Казімєжі, Приміська у Львові, синаґоґи у Жовкві і Бродах) деформують цілісний вигляд будівлі і спотворюють її. З головною синаґоґою, як правило, поєднані, як окремі каплиці, цехові синаґоґи, молитовні братства, талмудичні школи і под. Цехи, які у зв'язку з невеликою кількістю цеховиків, не могли утримати окрему божницю, мали свої люстри-павуки у великій синаґозі і запалювали їх у суботу і на свята за свій кошт (наприклад, вантажники у великій міській синаґозі)

Окрім синаґоґи величезне значення мав цвинтар, «де жиди після смерти кладуться», звідти на Русі «кладовище», назване у нас окописько. Самі жиди називають його «der gueter Ort» (Добре місце), «Bejs Olo m» (Дім вічности), у Львові «der heiliger Ort» (Святе місце).

Цвинтарні надгробки є відображенням пануючого тоді стилю. На півдні (Італія, Еспанія) – це зазвичай горизонтальні кам'яні плити, у нас і у Німеччині – вертикальні. На жидівських надгробках немає практично жодних зображень людей, оскільки це заборонено Святим Письмом (ІІ. Книга Мойсея, розд. 20): «Не сотвориш свого образу, ані навіть подобизни» (переклад неканонічний). Тому ані у синаґоґах, ані на цвинтарях немає людських зображень, натомість усюди рослинні орнаменти. У синаґоґах малюють ще музичні інструменти, якими супроводжують псалмоспіви, біблійні предмети (ковчег Ноя, Єрусалимський краєвид), а також чотири тварини, яких вирізнив Бог через їх добрі риси – олень, орел, леопард і лев. Винятком є тільки срібло і ліхтарі, на яких инколи з'являються людські постаті.

На надгробках у Польщі можна побачити такі символи:

1. Благословляючі руки – символ каплана,

2. Миска з келихом – символ левіта,

3. Книжки – символ ученого.

А ще символи, що є гербами родин: Крук у родини Рапопортів14, Олень у Ашкеназів15, Голуб у Кікенесів16 і под.

Написи на надгробках винятково гебрейською мовою, а стиль тих епітафій є зазвичай патетичний, переповнений цитатами, инколи возвишенний до несмаку. На загал у жидів аж надмір епітетів і описових означень, так звані epiteta, ornantia. Тому й варто бути дуже обережним у тлумаченні історичних текстів, де часто «хвала віків, честь часу, склянка манни, опора світу, кошик святих книг, за душу якого б'ються ангели небесні з духами підземними» міг бути міщанином, Богу духа винним, якого так гарно описав різьбяр. З-посеред тієї навали слів тільки три означення мають сенс: хабер17, морейну (morejnu)18 і кадош (клідойш).19 Перші два титули рабин надавав старшим членам громади, а третій давали мученикам віри. Після львівських заворушень 1664 р. на цвинтарі було поховано чимало жертв розлюченого натовпу, і на вічну пам'ять кожному на надгробку написали: Святий.


1) Scherer: Die Rechlsverhaltnisse der Judeninden deutsch-oestreichischen Laendern, str. 45-46. У Польщі затвердив синод у Пьйотркові (1542. r.): «...щоби король нові божниці, навіть збудовані у Кракові, казав руйнувати». У 1589 р. синод у Ґнєзно ухвалив: «У королівських містах жиди, порушуючи давні статути, змурували собі величні і красиві синаґоґи, пишніші, аніж костьоли... Король повинен своїм указом суворо це заборонити».

2) Balaban; Żydzi lwowscy I. видання, додаток 73.

3) Theiner: Annales ecclesiasitici том III. ст. 431-2, документ 42.

4) У свята жиди ходили довкола синаґоґи з Торою, свічками, хоругвами. Так було ще у XVIII ст., а згодом Авґуст ІІ декретом від 10 березня 1710 р. забороняє такі процесії, наклавши кару смерти на порушників (AML. I. № 831).

5) Помилковим є припущення деяких учених, що нібито підлога у синаґозі була низькою, аби відповідати Святому Письму, псалмові 130, віршу 1: «De profunetis damaui – З глибини волаємо» У Великопольщі і Малопольщі для кантора було для цього спеціальне низьке місце, нижче, аніж фундамент синаґоґи.

6) Paroches (або purojches).

7) Kapores (або kapojres).

8) «Не одягайся у шати з вовни і льону».

9) Archiwum m. Lwowa fasc. 571., і Caro: Geschichte der Jueden in Lemberg, ст. 170.

10) З арабської Almemor.

11) Слово з талмуду, що означає амвон.

12) Порядок і перелік за Frauberger: Ueber alte Cultusgegenstaende in Synagogę und Haus (Mitteilungen der Gesellschaft zur Erforschungjuedischer Kunstdenkmaeler, tomy III. i IV. Frankfurt n. M.), розширений і пристосований до польських синаґоґ.

13) Pazdro Z.: Organizacya i praktyka żydowskich sądów podwojewodzińskich. Lwów 1903. Kutrzeba: Sądownictwo nad Żydami w województwie krakowskiem (Przegląd prawa i administracyi 1901).

14) Rabe de Porto – Рапопорт.

15) Тому, що вони є потомками рабина Гахама Цві Ашкеназі (помер у Львові у 1718 р.). Цві означає олень.

16) Імя Кікеніс очевидно походить від слів Kikajon d'Jona (Дерево Йони) з Книги Йони, розділ IV. вірш. 6. Йона означає голуб.

17) Товариш, приятель.

18) Наш учитель. Згідно з §7 Декретів руських воєвод Яблоновського від 20 липня 1726 р. і Чарторийського з 1 січня 1752 р. львівському рабину можна було надавати титул хабер чотирьом громадян міста щорічно, титул же морейна можна було присуджувати тільки двом особам, що були у шлюбі не менше семи років. Див.: Pazdro: Organizacya i praktyka żyd. sądów podwojewodzińskich, ст. 184.

19) Святий.

 

Що діялося на Жидівській вулиці

Приблизно посередині вулицю Руську перетинає вулиця Бляхарська, що на північ прямує до костьола оо. домініканців і вірменського кварталу, а на південь – до монастиря оо.бернандинців. Південна її частина, праворуч від Ринку – то стародавня Жидівська вулиця. Так називалася вона за часів Австро-Угорщини (Judengasse), аж поки у 1871 році через дивну незрозумілість і уразливість назви її замінили на невиразну й історично помилкову – Бляхарська.

На початку вулиці, праворуч, на західному її боці, бачимо стару, підперту контрфорсами кам’яницю. Ще минулого року ліворуч стояла подібна, можливо, навіть старша будівля. Зрозуміло, що кам’яниця була вписана в лінію старих будинків, а тому вулиця наприкінці була вужча, аніж посередині. На контрфорсах обох будинків висів напис «Жидівська брама» (Porta Judaeorum), яку зазвичай називали просто «Брамка», а по жидівськи der Tojr (das Tor). Так здрібніло її називали, аби відрізнити від инших, великих міським брам (Краківської і Галицької), бо ж розміром була як хвіртка, але більша, ніж инші хвіртки, що вели до міста: Босацька і Єзуїтська.

Тією Брамкою закінчувалося міське ґетто і тільки через неї можна було дістатися до Жидівської вулиці. Як і у всіх инших містах, на ніч її зачиняли на подвійні засуви – з міського і жидівського боків. У ті часи на Жидівській вулиці було чимало люду, який після закінчення торговиці жив у тісному і задушливому, але безпечному від усякого нападу, розбою, погрому ґетто.

А погроми були часті і криваві. У міських актах читаємо, що під вечір 27 липня 1601 року, коли Брамка уже зачинялася, на Жидівську вулицю вдерлися шляхтич Оріньскі зі спільником Ружнєцкім і кількома друзями й шаблями плазом почали молотити жидів, що спокійно прогулювалися у той липневий вечір. Жиди поховалися у будинках. Банда вдерлася спершу до житла Ісака Нахмановича, де мешкав і його син, а згодом до синаґоґи, де молилися жиди. Відчуваючи небезпеку, ті зачинилися у приміщенні, намагаючись не впустити туди нападників. Після невдалих спроб пробитися крізь залізні двері, розбійники повернулися на вулицю і розгаратали залізні двері жида Москви, вчинили погром, важко поранили в голову і обидві руки Тев’є-золотаря, похилого дідуся, який вже і не міг оборонятися.2

Такі напади траплялися доволі часто, так що Брамку инколи зачиняли і вдень, аби натовп не вдерся до ґетто. 17 травня 1614 року учитель жидівської школи скаржився на шляхтичів, що на чолі з Камінскім і Яблонскім «вчорашнього дня, по годині десятій вечора, раптово напали з голими шаблями і гаками на жидівську школу, де жиди молилися, з подвійною злістю сікли шаблями плазом, жидів зі школи повиганяли, учинивши страшну розруху і погром у школі; тим не утішилися, напали на будинок жида Рахміля, три глеки меду випили, не заплатили, що недопили, то вилили, господареві бороду підпалили, в иншого жида вляли кілька жбанів горілки до розпаленого п’єца, ледве дім йому не спалили».3

Брамку також мусили замикати від нетверезих, що поверталися з Волоської церкви і мали охоту «погуляти на жидах», від свавільного вояка, а особливо – від студентів Катедральної школи і Єзуїтського колегіуму. Студенти і шкільна біднота були одвічними ворогами жидів, і, не дивлячись на постійні докори пана ректора, ніколи не давали жидам спокою.

До 1611 року на утримання Катедральної школи4 міський кагал сплачував тричі до року фунт перцю і лут (12,8 гр.) шафрану, студентам – 15 гр. на забави, а також випозичав їм костюми для комедійних вистав. Коли, після відкриття у Львові Єзуїтського колегіуму, доходи Катедральної школи зменшилися, від 1611 жиди змушені були сплачувати щорічно ректорові уже 20 зл. Натомість він був зобов’язаний утримувати шкільних розбишак від нападів на Жидівську вулицю. Однак, і те не допомагало. Студенти обох шкіл, що назагал ворогували між собою, ставали цілковитими однодумцями, коли йшлося про напад на жидів.

В архівах збереглися відомості про масові напади у 1572, 1592, 1613, 1618 роках, а починаючи від 1638 року такі погроми траплялися щорічно.5 Не допомагали ні послання короля до Ради міста, ані погрози від імені ректора чи настоятеля монастиря єзуїтів. Спудеї не втихомирювалися, їх, властиво, навіть не карали. Врешті у 1664 році стався погром, що став кривавим рядком в історії львівських жидів і болісним відголосом у цілому краю.

Почалося усе 3 травня на передмісті, а вже 12 червня того ж року, на свято Божого Тіла погроми набули страшного розмаху. Незважаючи на втручання проконсула Бартоломея Зіморовича, незважаючи на допомогу, вислану гетьманом Станіславом Потоцьким, різанина, розгорівшись на передмісті під проводом студентів-єзуїтів, докотилася і до міста.6 Біля Жидівської брами розбійникам перекрив дорогу настоятель Єзуїтського монастиря, «який там став, як вартовий безпеки жидів, аж поки не вдалося замкнути Брамку».7 Однак, роз’юшені молодики через дахи сусідніх будинків таки вдерлася до ґетто і разом з розбійниками з передмістя розпочали різанину, у порівнянні з якою погром у Познані 1636 року видається забавкою. Того дня загинуло 129 львів’ян-жидів, жертвами натовпу стали усі три синаґоґи, крамниці, приватні помешкання... Жидівська вулиця виглядала як по війні, а звістка про ті страшні події миттєво рознеслася по цілій Речі Посполитій.

Уже 22 червня 1664 року, по 10-ти днях після погрому, король Ян II Казимир видає у Вільно декрет до міських і шляхетських влад, у якому значиться, що свавільні групки з військових, прочан, учнів і студентів, у містах і містечках «ходять громадою, жидів мордують, убивають, маєтності їхні грабують, ґвалти і нечувані над ними насильства чинять, діється те не тільки супроти громадського спокою, але до дальших ґвалтів і погромів свавільних людей оказію подає...» Король наказує, аби «якщо якась навала статися мала б, відсіч безпечну давати треба, а тому усі піддані... і коштами, і допомогою до зменшення тої розгнузданої сваволі долучатися мусять».8

Заледве жиди прийшли до тями, як одразу подали позов до Ради міста про нехтування безпекою міщан і про відшкодування втрат. Одночасно почали відбудовувати синаґоґи і будинки і хоронити загиблих. Для жертв погрому на цвинтарі відвели окреме місце і на усіх надгробках була одна і та ж дата. Пам’ятна книга синаґоґи поповнилася 48-ми іменами, яких до тепер згадують при молитві за померлих. Окремий довгий перелік був у синаґозі Нахмановичів.

Цей погром спричинився також і до змін на Жидівській вулиці. Студенти знищили кілька кам’яниць дощенту, відбудовувати треба було від фундаменту.9 Декретом від 20 грудня 1670 року король Міхал звільняє жидів від данин і податків на час відбудови знищених у погромі синаґоґ і будинків.10 Жидівське ґетто швидко відбудувалося, тільки от пам’ять про погром, як про «dus grojsse Schuelergelauf» («Великий студентський набіг»), залишилася надовго.

Львівський «Schuelergelauf» став жахливим прикладом для инших польських міст. Релігійна нетолерантність, майже незнана до того часу, поширювалася водночас з иншими нещастями краю і сягла зеніту за Августа ІІІ. Львівські погроми 1718, 1732, 1751, 1762 рр. стали кривавими епізодами розростання нетерпимости.11

На тому тлі можна зрозуміти суть процесу, який розгорнувся у Львові у 1728 році, що дуже нагадував майже незнані у Польщі того часу процеси еспанської інквізиції. Читаючи документи, не віриться, що таке могло діятися ще у другій чверті XVIII ст. Навесні 1728 року у Львові з’явився чужинець на ім’я Ян Філіпович. Був то вихрещений жид, який, за свідченням жидівських джерел, хотів повернутися до юдейства. Про те довідалися церковники і звернулися по допомогу до старости Стефана Потоцького. Він енергійно узявся за справу і одразу порадив міському інстигаторові (пол. Instygator – у колишній Польщі посадова особа з обов’язками прокурора) подати скаргу на львівських рабинів і старійшин. На той час у Львові засідав жидівський (руський) сеймик, то ж скаргу інстигатора було подано на жида Мешка, що жив у Львові на вулиці Зарванській, на Хаїма, рабина з Кам’янця, Хаїма Лейзоровича, земського рабина у Львові, Йозу, брата кам’янецького рабина, а також на рабинів і старійшин Дрогобича, Перемишля, Стрия та ин. Оскаржено їх усіх у тому, що буцімто вони схопили Філіповича, який повертався додому, замкнули його у підземеллі перед судом кагалу і там намагалися змити сліди миропомазання, а також поламали розп’яття, що знайшли у Філіповича на грудях.12 Оскільки сам Філіпович не міг точно вказати кривдників, то указ про арешт стосувався усіх рабинів Львова і околиць.

Серед жидів запанував страх, адже вони розуміли, що йшлося про їхнє життя, а тому почали ховатися, утікати. Возний Здройовскі у Жовкві устиг арештувати бургомістра кагалу, згодом маршалка земства Ізера Марковича. Не міг віднайти лишень рабина Хаїма Лейзоровича і його дружину. Тоді він ув’язнив його матір і сина, конфіскувавши коштовності, боргові розписки і 6.000 зл. готівки. У Львові до замкового підземелля кинули братів Хаїма і Йозу Райцесів, а також мало відомого Давида Хайцеса, що мешкав у передмісті під юрисдикцією княгині Яблоновскої. У нього конфіскували 8.000 зл. Окрім них ув’язнили також щирецького рабина.13

Почалися слідства і допити, що, за звичаєм того часу, супроводжувалися тортурами. Староста Стефан Потоцький утворив «збірний суд» з воєводи Яна Станіслава Яблоновского, Яна Вишневецького, краківського каштеляна, Стефана Гумецького, подільського воєводи, Станіслава Потоцького, а також з міського і воєводського суддів. Суд визнав винними братів Хаїма і Йозу Райцесів, а також щирецького рабина і присудив їм кару: «язики з горла повиривати, руки попекти, біля ганебного слупа четвертувати, і нарешті спалити на вогнищі».14 Щирецькому рабину вдалося якось утекти до Хотина, Йозу Райцес повісився у в’язниці, і вирок можна було виконати лише щодо Хаїма. Ксьондз-єзуїт Жолтовскі з колегіуму намагався навернути його до християнської віри, обіцяючи скасувати страшну кару, однак даремно. Натомість єзуїту довелося допровадити Хаїма аж до ганебного стовпа біля уже готового вогнища. Sed nihil evicit in obstinato pectore (нічого не знайшов у затверділому серці), і Хаїм з терпінням мученика пройшов через усі катування, аби врешті сконати на вогнищі поруч з тілом свого брата.

Жиди викупили попіл обох братів і поховали їх в одній домовині під могильною плитою. На тій плиті викарбувані слова, що свідчать про їх страшну смерть: «І увесь Ізраїль плакав на пожежею, що її розпалив Бог».15 Вирок було виконано 13 травня 1728 року. Їхні конфісковані маєтки правом «кадука» перейшли до старости, котрий передав їх місту на ремонт міських фортифікацій. Той випадок був настільки незвичним, що про нього двічі писала паризька Gazette.

Відтоді щороку, о тій самі порі у синаґозі Нахмановича проходили жалобні молитви за душі обох братів. Присутні слухали страшну історію про Хаїма, «який при заході сонця промовляв на вогнищі вечірню молитву, підносячи серце до неба, хоч очі дивилися на землю; і благав ката, аби його швидше убив, і благав про молодшого брата, котрого волікли кіньми і ніяк не могли роздерти. І дано було 35 зл. червоних катові за те, аби добив, аби зранив на смерть... А кров обох братів волає про помсту до неба, а Бог слухає ті голоси... Бог дарує мученикам вічний спокій, Бог буде віднині їхньою долею, і спочинуть на своїх ложах... і громада промовить Амінь». 16


2) Akta grodzkie lwowskie tom. 355. str. 817-20

3) Akta grodzkie lwowskie tom 368. str. 1313-14.

4) Balaban: Żydzi lwowscy, str. 336, oraz dokument nr. 62.

5) Żydzi lwowscy, str. 496.

6) Zubrzycki: Kronika miasta Lwowa, str. 410. У передмісті загинуло понад 100 жидів, там також знищені були усі будинки.

7) Historia Collegii leopol. Soc, Jesu, str. 278. (Manuskrypt nadw. bibl. wiedeńskiej nr. 11.988). Жиди довго вмовляли його так учинити, але було вже запізно. Невдовзі він покинув свій пост. (Ibidem ut supra).

8) Schorr: Żydzi w Przemyślu. dokument nr. 100.

9) Так було зруйновано і Клопотовську кам’яницю.

10) Archiwum m. Lwowa, oddział I. nr. 797.

11) Різні фасцикули (fascykuły) у міському архіві, особливо 257. Схожі погроми відбувалися і в инших містах: у 1676. i 1682 р. у Кракові, 1690 р. i 1736 р. у Познані, 1746 р. у Перемишлі і под. Щоразу сейм ухвалював закони проти порушників правопорядку (1676 р., 1678 р., 1690 р., 1717 р.) Див.: Volumina legum tom V., str. 387, 643, 777.

12) Akta grodzkie lwowskie tom 521. pag. 1410-11, oraz fasc. Copiarium 32. pag.1155.

13) Akta gr. lw. tom 621. pag.

14) «Definitiva sententia et conclusio... stetit, ut linguae a tergo evellerentur, manus infero exurerentur, sub patibulo tandem vivi in partes secti, ul cremarentur», – Historia Collegii Societatis Jesu leopol. pag. 684. Manuskrypt nadw. bibl. we Wiedniu l- 11988.

15) Перші слова напису на пам’ятнику.

16) Це скорочена молитва, яка читається у синаґозі Нахмановича і манускрипт якої зберігається там же. Її подав Сухистав (Suchystaw) у своєму «Macewet kodesz», a згодом Бубер і Каро (Buber i Caro). Жидівська версія щодо Йозу Райцеса не співпадає з версією єзуїтів, згідно з якою він сам повісився, і спалили уже труп (violentes manus in guttur adegit et est combustus).

Надгробок свідчить про слушність єзуїтської версії: «Хаїм був порізаний на куски... Йозу загинув добровільно, від гіркоти душі...». Хаїм Райцес очолював рабинські суди у Львові і був кам’янецьким номінатом, на час смерти мав 41 рік. Він був надзвичайно впливовою особою, оскільки, як делегат, належав до президії (exekutywy) руського сеймику. Ще 4 квітня 1728 р. Ельжбета Цєлєцка, primo voto Сєнявська, подала до міста позов проти «in et contra Chaim Rayczyn (sic!), Chaim Lejzorowicz judaeum leopol., Kelman et Marko filios rabini Israeli Syndici, Abraham et Jakówka de Brody, Nusym Becalow, Israel Markowicz, tum Lejba Jakóbowicz de oppido Żółkiew incolas et congressus- judaici ad dispartitionem contributionis spectantes...» (Akta grodzkie lwowskie tom 521. pg. 1197). Його дружина називалася Ліпка і в акті від 18 червня 1728 р. уже є удовою по Хаїму Іцковичу, рабину львівському (!) Що співпадає з повідомленням у «Gazette» (Recuell des Nouvelles ordinaires et extraordinaires, relations et recits des Choses avenues, tant en ce royame etc. A Paris 1728.).Варшавський кореспондент повідомляє 28 травня (№. 26. від 26. червня, ст. 302-3): «On executa ces jours passez a Leopold (sic!) un Juif, qui apres avoir este baptise, estoit retourne a la Sinagogue, a la persuasion de quelques Rabins, dont deux ont este arrestez». Друге повідомлення з Варшави датоване 3 червня (№27 від 3 липня, ст. 316): «On mande de Leopold qu'on y avoit ecarteló et brule l'un de deux Rabins, qu'on y avoir arrestez, pour y avoir fait abjurer le Christianisme au Juif dont on parle dans les dernie-res nouvelles», (Архів газети у Bibliotece Ossolińskich, nr. 42742).

 

Боротьба за розширення вулиці

Жидівська вулиця перетиналася колись, як, зрештою, і тепер, з верхньою Зарванською (Боїмів, тепер Староєврейська). Частина вулиці Боїмів також називалася Жидівською, а на австрійській мапі кінця XVIII ст. вона позначена як Нова жидівська (Neue Judengasse); згодом вулицю називали Векслярска (Wekslarskа), і тільки нещодавно вона отримала свою сучасну назву. Жиди ж зберегли ще історичні назви, до нині називаючи Бляхарську «die juedische Gass»1, а вулицю Боїмів «die Chalfunimgass».

Однак, не уся вулиця Боїмів була жидівською, бо крайньою межею жидівського поселення були вулиці Бужана (Bóżana, вузька частина Сербської) і Szocki Targ, тепер частина вулиці Сербської. Тут, на перехресті Боїмів і Сербської був свого роду кордон, через який не можна було перейти на иншу частину вулиці Боїмів і який, тим самим, закривав жидівську дільницю з боку Галицької і Сербської. Бужана сама була замкнена міськими мурами, що починалися уздовж вул. Собєського (тепер Братів Рогатинців), відразу за будинками на Боїмів, і поєднувався зі східними мурами (біля Арсеналу), наприкінці вулиці Собєського. Тут, на розі, стояла вежа, котру у XVI ст. орендував жид Берман. Теперішньої площі Векслярської (Wekslarskiego, тепер частина Староєврейської) узагалі не було, будинки творили єдину лінію від вул. Ружаної (Różanej, тепер частина Сербської) до східного кінця вулиці, званого «За зброївнею». Тут, між жидівськими будинками і Арсеналом, збудованим у 1555 р., було кілька дерев'яних будиночків, а також кілька башт і міських веж, які у мирні часи жиди орендували під склади і помешкання. І хоча дільниця віддавна називалася жидівською, ще у другій половині XVI ст. тут були руські будинки, у яких мешкали жиди, а під міськими мурами (Боїмів 30, 32 і 34) стояли міські будинки. На площі Олеській (Бляхарська, 27) стояв «кінський млин», або керат (броварня або млин), а за ним, у місці, де тепер божниця, був дім розпусти, що належав якомусь Волошину. Перед млином, з боку вулиці, була порожня площа, на якій від XVI ст. було згарище дому. Від вулиці Жидівської площу відділяв паркан, який давно зігнив і завалився, а відірвані ворота десятиліттями лежали на подвір’ї. Ліворуч від площі була кам’яниця «Костівська», праворуч – «Соколівська» (Бляхарська, 29). Упродовж одного року сталим мешканцем жидівської дільниці був міський кат, justitia magister на прізвище Малодобрий, який мешкав зі своєю челяддю в одній із веж міського муру

Обабіч тієї вежі була инша, де кат виконував свою роботу, «там злочинці терпіли муки», власне там «допитували підозрюваних», брали їх на тортури, а подекуди і страчували. Кат і його челядники докучали жидам і вони намагалися позбутися такого неприємного сусідства. Аж у 1616 р. їм таки це вдалося, коли міська комісія «побачила, що така прикрість спричиняла часті заворушення і кровопролиття» і переселила ката до однієї із міських брам. Його місце посів возний, а вежу у 1630 р. за 8 польських злотих щорічної платні орендувало на 15 років подружжя Самуеля Абрагамовича з дружиною Спрінцою.2 Шевську башту у тому ж році орендував кагальний старійшина Яків Ґомбрихт.3

Гіршим, бо більш небезпечним, аніж кат, сусідом, був міський арсенал зі своїм складом пороху. Під час кожної облоги жиди тремтіли зі страху, аби ворог не підпалив складів. Але те, чого не учинив нападник, зробила рука злочинця. Напередодні нападу шведів, 22 листопада 1703 р. клуби диму почали підноситися над арсеналом, а згодом страшний вибух оглушив мешканців ґетто. Коли дим і порох розвіялися, усі сусідні будинки лежали у руїнах і 36 городян втратили життя під завалами. Ту страшну сцену описав доктор Яків Йошуа, ректор Львівської талмудичної школи, а згодом почергово рабин у Берліні, Меці, Франкфурті на Майні, Мангаймі і Офенбаху. Сам Яків Йошуа дивом врятувався, але втратив у цій катастрофі своїх найближчих. У пам'ять про свій порятунок він наказав вигаптувати для божниці Нахмановича заслону, яка висить там до тепер.4

Ми вже далеко відійшли від брами, аж на самий кінець жидівської дільниці, щоб хоча б поверхово пізнати ґетто XVI і XVII ст.ст., яке тоді ще не було цілком забудованим і замешканим жидами. Тоді було ще багато вільного місця, а при головній вулиці стояли одно- чи двоповерхові будиночки. Але жидівська людність швидко примножувалася, а навколишні містечка, які тепер усуціль жидівські, тоді ще такими не були. Усе тоді залишалося у Львові, усе повинно було уміщатися на тих двох вуличках. А це, своїм чередом, впливало на ріст цін на землю з одночасним браком житла. Пожежі 1571 і 1616 рр. тільки погіршували ситуацію. Жидівська вулиця змінилася до невпізнання. На місці колишніх халупок з’явилися чотири- і п’ятиповерхові будинки, забудувалися подвір’я і завулки, жидівські доми притулилися навіть попри міський мур. З часом і того стало замало, в одному покої инколи мешкало по кілька родин, а ще ж приходили ночувати нежонаті, або ті, хто не мав родини у Львові.

Рік 1648 і подальші роки ще більше залюднили вулицю і життя у жидівській дільниці стало нестерпним і майже неможливим. У другій половині XVII ст. частина мешканців переселилася до навколишніх містечок, заснованих польськими магнатами. Львівськими жидами наповнювалися Жовква, Свірж, Бучач, а наприкінці століття завдяки жидам розрослися і Броди. Невдовзі нові осади почали сперечатися зі Львовом про гегемонію у русько-брацлавському земстві і на сеймі жидів коронних. У середині XVIII ст. земським маршалком уже є не львівський, а жовківський жид Ізер. А коли у 1740 р. Ізер помер, владу здобувають Броди, обдаровуючи земство делегованим від них маршалком. Ним був Берко, рабин бродівських кравців. Львів тоді ще не мав свого рабина при владі, який тоді водночас був і рабином земським на Русі. Lecz i tu są zanes oddawali od Żydów5, що свідчить про те, що жиди мешкали і поза своєю дільницею.

Розселення жидів по місту турбувало инших городян, які від початку XVI ст. конкурували з ними у торгівлі. Жидівська крамниця поза вулицею ґетто була загрозою для християнського купця і великою небезпекою для ремісника. Хоча, здавати помешкання або крамниці жидам в оренду для міщан у скруті було инколи справжнім порятунком. Звідти нові причини до нарікань на панів з Ради і Лави, причини для нових комісій і королівських декретів, що почалися у 1656 р., а закінчилися аж після третього поділу Польщі у 1804 р.

27 травня 1656 р. Ян Казимир видав декрет, яким забороняв здавати жидам католицькі будинки, оскільки це є протиправним і образливим для Бога. У випадку порушення цієї заборони жидів слід було примусово виселити з будинку, а власника покарати штрафом.

Як побачимо, це не дуже допомогло, бо уже у 1677 р. львівський синдик склав протест проти жидів, які не тільки орендують будинки і землю у християн, але й купують їх і стають власниками. Після тривалих перемовин, а також після заворушень і спроб примусового виселення у 1709 р. у Ратуші «усі стани і народи» приймають ухвалу (Wilkirz), якою християнським мешканцям Львова забороняється здавати жидам помешкання і крамниці. Ухвалу надіслали до королівської канцелярії і 11 квітня 1710 р. Авґуст ІІ підтверджує її своїм декретом, встановлюючи у ньому і кару за невиконання рішення – штраф від 200 до 500 польських злотих. Вражені цим жиди спробували знайти підтримку у коменданта міста і полковника гвардії Ясперса, які хотіли навіть перешкодити примусовому виселенню жидів з їх нових помешкань, однак місто домоглося тоді нового декрету, який забороняв коменданту втручатися у міські справи.6

Воюючим сторонам розходилося насправді зовсім не про кілька чи навіть кілька десятків будинків чи крамниць. Від часу страшної шведської навали (1704 р.), коли цілий квартал у ґетто зруйнувала зумисне викликана пожежа7, на Жидівській вулиці не було де притулитися, особливо, якщо згадати, що рік перед тим инша частина ґетто перетворилася у руїни під час вибуху пороху у поближньому Арсеналі. Жидівська ж торгівля набирала сили і обіймала усе нові царини. Попри обмеження, які запроваджувалися пактами, укладеними між жидами і містом у 1581 р, і поновленими і розширеними у роках 1592, 1602, 1616, 1627, 1636, 1654 i 16918, жиди торгували усім, вважаючи пакти чистою формальністю, яку можна залагодити, правда, щоразу за більшу суму. Натомість міщани з великим нетерпінням чекали кінця чинности пакту, сподіваючись його більше не відновлювати, влаштовуючи для цього погроми і напади, висилаючи делегації до короля і вимагаючи від Ради міста розірвати угоду з жидами. Тільки от панове райці мали будинки, за які тільки жиди могли давати бажану суму. Шляхта і духовенство також володіли чималою нерухомістю і їм теж залежало на присутності жидів у місті.

Ревізія, що пройшла у 1708 р., пролила яскраве світло на торговельні стосунки у місті. Цілий Ринок був заповнений жидівськими крамницями, вони є навіть у королівській кам'яниці: «Жид на задвірках торгував турецьким і московським крамом, і там же мав склад свого особливого меду». В инших домах жидівські крамнички уже були не на задвірках, а попереду, на фронтоні дому.

На вулиці Руській мешкало дуже багато жидів, часом по кілька родин в одному будинку. З того ж джерела дізнаємося і кілька цифр, що стосуються жидівських ремісників. Скажімо, «з-поміж бляхарів немає жодного християнина, як то бувало раніше. Жидів у місті і передмістях – 18, золотарів-християн – 10, жидів – 44; різників-християн – 8, жидів – понад 50; пасаманів-християн – 1, жидів – 10; цирульників християн – 19, жидів – 20; пекарів білого хліба, християн – 26, жидів – у місті немає (у передмісті – 20); шинкарів пивних і горілчаних – 30 жидів, кравців християнських – 40, жидів – 50, німців – 4, кравців-ризників – 3, торговців старим залізом і тандитою – 50 жидів, солярів i перекупок – жидів 60, у місті перекупок – 20 жидів; гаришників жидів – 80, маклерів жидів – 30, лихварів – 30, лікарів – 4»9.


1) Spis domów miasta przy eksakcyi łokciowej z r. 1767. Księga w Arch. m. Lw.

2) Архів міста Львова III. Книга 180. поз. 134-7 i Consularia т. 18. поз. 814-15., Архів міста Львова III. Книга 190. поз. 113-116.

3) Архів міста Львова: Consularia том 41. поз. 1113.

4) Якуб Йошуа відомий більше за назвою свого твору: Pnej Joszua (Обличчя Йошуа).Детальніше у : Buber: Ansze Szem. str. 104-108, а також: Caro: Geschichte der Juden in Lemberg. str. 92-9 l atr. 173-4. Опис вибуху міститься у вступі до книжки Naszim (Жінки). Частина 1 твору Pnej Joszua.

5) Архів міста Львова.: Consularia том 41. поз. 1048, 525.

6) Архів міста Львова, ф. 257, там же цілий процес жидів з містом.

7) Ze skargi Żydów i dekretu Augusta II de dato Warszawa 2. września 1732. Архів міста Львова, ф. 257.

8) Balaban: Żydzi lwowscy, ст.408, а також цілий розділ про торгівлю, ст. 391-459.

9) Архів міста Львова, ф. 1044.

 

Процес з містом. Вулиці у XIX ст.

На королівські декрети 1710 р. мало зважали і жиди надалі користали зі своїх крамниць і помешкань поза межами Жидівської вулиці. У 1738 р. була аж 71 «недозволена крамниця» і король того ж року видав розпорядження окремій комісії з’ясувати стан справ. Комісія закликала жидів вирішити проблему полюбовно і ті спорядили делегатів, за допомогою яких 21 червня 1740 р. була укладена купецька угода, за якою жиди зобов’язалися провадити торгівлю виключно у рамках норм, встановлених пактом 1592 р. Про «виселення» з міста у пактах не йшлося, тому жиди залишалися у місті, бо ж обіцяли виконувати умови.

Попри жваву торгівлю, були вони тоді дуже бідними і пограбованими численними контрибуціями воєнного часу, погромами і нападами, особливо останньою шведською навалою. Попри те, що віддали тоді місту податок грошима, коштовностями, товарами, все ж у 1727 р. заборгували місту за контрибуцією 438.410 злт.1 Щоб виплатити бодай частину боргу і відсотки, які ставали щороку більшими, кагали користали з позичок і запровадили окремі податки на усі продукти харчування («крупка м'ясна і молочна»), оподаткували також усі можливі заробітки («хазака»). Однак, врівноважити бюджет кагалу ніяк не вдавалося і жиди погрузали у боргах.

22 серпня 1707 р. львівські кагали позичають у кармелітів босих2 4.000 злт. під 7% річних, 22 січня 1714 р. – 15.000 злт. у Бенедикта Карковського.3 Того ж 1714 р. Ставропігійське братство подало позов про сплату кагалом заборгованости у розмірі 42.000 злт., оскільки ті регулярно не платили домовлених 250 злт. на тиждень.4 У 1715 р. на львівський кагал скаржиться Маґдалена Прушковска5 і вимагає своїх 4.000 злт., і под., і под. Тоді з метою порятунку і санації своїх фінансових справ кагали позичають у львівських оо. домініканців6 суму 52.000 злт., однак і вона мало допомогла, а позичанням не було кінця. 7 січня 1741 р. кагали влізають у новий борг перед львівськими оо. тринітаріями на 15.000 злт.7, а у львівських єзуїтів беруть 2.000 злт. Тими грошима покривають борг за 1738 р. у розмірі 200 черв. злт., (3 600 злт.), узятий у Станіслава Лося з Ґроткова8, а також віддають 12 600 злт., позичених ще у 1720 р. у брацлавського чашника Адама Карша.9 На инші розрахунки того року уже забракло коштів і цех львівських цирульників змушений був подати до рук бурмістрів Йозефа Цимелєса і Іцка Мінчелєса позов на два львівських кагали про повернення 190 злт., позичених під 10% 10 травня 1719 р.10 Вільчек, advocatus Magistratus Leopoliensis, вимагає повернення суми 29 736 злт.11, а львівський хорунжий Александр Сєдлєскі хоче отримати своїх 2 680 злт., позичених кагалу ще у 1719 р. його батьком, стольником інфляцьким Казимиром.12

У 1742 р. конвент оо. домініканців знову позивається з львівським кагалом щодо подальшої виплати відсотків, як це було упродовж попередніх 18 років.13 3 липня 1742 р. кагали позичають у самбірських оо. місіонерів 4 000 злт. під 7%14, а 9 жовтня віддають 128 злт. братам Кендзьорським.15 9 лютого 1743 р. позичають у гадяцького старости Йозефа Стжемеського 4 000 злт.16, а 28 червня знову віддають Кендзьорському 1 000 злт., заборгованих його родині ще 28 серпня 1710 р.17 У червні 1744 р. кагали розраховуються із братством св. вервечки при костьолі оо. домініканців за борги від року 1690 і дають боргову розписку на суму 1 000 злт. під 7%.18 У 1758 р. ксьондз препозит (голова катедральної капітули) зі Свіржа нагадує львівським кагалам про повернення суми 11 500 злт.19, а 2 січня 1759 р. так само чинить вікарій львівської катедри (ксьондз Гіацинт Цєлемецкі) щодо суми 12 500 злт.20 і т.д., і т.д. – без кінця борги і їх сплати. Аж врешті у 1770 р. бюджет кагалу переживає стагнацію і громада стає неплатоспроможною.

Аби врятувати капітали майже усіх костьолів і монастирів, фундацій і братств, архієпископ львівський Сєраковскі 22 серпня 1770 р. запроваджує мораторій і знижує львівським кагалам відсотки від заборгованих сум. Листом, датованим 14 листопада 1770 р. у Варшаві цей декрет підтверджує також папський нунцій Анжело Марія Дуріні.21

Австрійська влада успадкувала цю безконечну справу разом з містом. Жиди якось домовилися з кредиторами і платили їм від 2-10%, не надто турбуючись про капітал.

Доходи кагалу поповнювалися з податків, високих і незносних. У липні Лейб, орендатор «Конві»22 виплатив 1 278 злт. (касова книга 426), Йоль Бобек, орендар «Крупки»23 – 3 400 злт. (касова книга 427), Абрам Менкес, орендар «Бердону»24 – 2 000 злт. У серпні Менкес виплатив за «Бедрон» 1 800 злт., а Йоль Бобек за «Крупку» 2 100 злт.

Ще у 1784 р., після стількох років боргових виплат, львівський кагал був винен християнським костьолам, монастирям і фундаціям 83 056 австрійських флоринів, або пів мільйона польських злотих.25

Жалюгідний стан кагальних фінансів, борсання у постійних боргах спричинилися до ревнивого контролювання кагальної влади і усування з неї кожного, хто їй перечить.

Тим часом, разом з розселенням жидів поза межі Жидівської вулиці, до Львова прибуває чимало жидів з околиці і сусідніх містечок. Вони приносять зі собою ті ж права, що їх мали у господарів, де жили раніше. Переважно це великопанські прислужники, «бігуни шляхетські», а нерідко купці і ремісники. Вони ж бо, переконані у силі протекції своїх панів, не хочуть визнавати владу кагалу, не поспішають сплачувати податки, не беруть на себе обов'язків, під якими гнуться львівські жиди. Кагал мусив проти того повстати.

У міських актах під датою 23 травня 1727 р. знаходимо протест синдика «обох львівських синаґоґ» проти жидів, що жили під юрисдикцією княгині Яблоновської і у своїх приватних будинках проводили обрізання, не платили відповідної кагальної такси ані з нагоди народження, ані з нагоди шлюбу, торгу чи наймів.26 Якщо ж доходило до примусового виселення жидів з християнських крамниць і будинків, то кагал завжди волів, аби починали процедуру з тих «чужих переселенців», котрі мали покровителів і навіть не думали забиратися з міста або упокоритися владі ворожого до них кагалу. Тільки от звичайна людина не відрізняла чужих жидів від своїх, прагнучи усіх їх знову зігнати і замкнути за давно знесеною брамою. І от у 1757 р. до Варшави, до короля, їдуть особливі «облєґати», аби залагодити справу у столиці. Томаш Франкі і Францішек Сольскі, «облєґати львівські», повідомляють львівських райців про успішні результати їхніх старань і просять ще грошей на вирішення справи.26 12 грудня 1757 р. Ратуша приймає одноголосне рішення «усіх станів і народів», у якому виносить подяку обом облєґатам за «хвацьку» роботу27, акцептує витрати і постановляє встановити новий податок на їх покриття. 12 лютого 1759 р.28 Авґуст ІІІ врешті видає указ про виселення жидів з нежидівських дільниць.29

Востаннє захотіли «звичайні люди» власними руками виконати королівський указ, якого так давно чекали. Підігріті диспутом франкістів у львівській катедрі, вони кинулися на жидівські доми і синаґоґи і учинили погром, якого не було у Львові понад 50 років (1759). Шляхта, яка завше була на боці жидів, тим разом обернулася проти них. Вражена звинуваченнями, які «контраталмудисти» кидали у бік жидів, шляхта ухвалила на сеймику у Вишні цілу низку антижидівських інструкцій для своїх депутатів, а між ними була одна, гаряче підтримана містом: «аби жиди були нарешті виселені із заборонених місць і вулиць».30 У час тих заворушень жиди понесли шкоди на суму 247 901 злт.31, але все-таки не пішли з міста.

Рішення Речі Посполитої успадкував австрійський уряд і 20 листопада 1772 р. він радить губерніям, аби «від 1 грудня 1772 р. щотижня по 6 родин полишали заборонені для них християнські доми; наперед визначене відшкодування має повернути їм маґістрат з коштів, зібраних з міщан, а уряд циркулу – з коштів шляхти і духівництва».32

Жиди не впали у відчай, а відрядили делегацію до самого Відня, заблокувавши тимчасом екзекутивні дії маґістрату, який тепер міг тільки у поодиноких випадках виселяти жидів з помешкань. Остаточно справу закрили два придворних декрети – від 12 грудня 1793 р., і від 12 грудня 1795 р., згідно з якими жиди могли мешкати тільки на вулицях Жидівській, Зарванській (частина Староєврейської) і Руській, а у передмістях – на Краківській і Жовківській (Б. Хмельницького). З инших вулиць і дільниць вони мусили раз і назавше вступитися.

Виняток становили жиди, які володіли маєтком у 30 000 злт. і які хотіли торгувати австрійськими товарами. Такий привілей надавався придворною канцелярією (Hofkanzlei).33 Декрет двічі поновлювали – у 1804 і 1811 рр., аж до повного і остаточного виселення жидів з недозволених вулиць і дільниць. Що не вдалося упродовж 150 років зробити маґістрату і «звичайним людям», те оперативно і рішуче вирішила австрійська влада. Львівська статистика за 1825 р. свідчить, що у середмісті було 914 жидівських поселень (із загальної кількости 25 177), на Галицькому передмісті – 5 (на 2 006), на Краківському – 1 247 (на 2 556), на Бродському (Личаків) – 5 (на 1 256), на Жовківському – 2 091 (на 3 033).34

Тоді жиди, виселені з трьох передмість і двох міських вулиць, під керівництвом кагалу почали домагатися розширення межі поселення. Справа розглядалася у Відні, але маґістрат у своїх листах від 18 грудня 1846 р. і 16 січня 1855 р. противився розширенню ґетто.35 Коли ж Міністерство внутрішніх справ видало розпорядження врешті прийняти рішення, то при голосуванні у Львівському намісництві виявилася рівна кількість голосів. Під орудою намісника, князя Аґенора Ґолуховского справа була вирішена не на користь жидів (29 березня 1858 р.) і закрита. Повторне прохання кагалу було безрезультатним36 і тільки рік конституції (1867/8) зламав мури нерозуміння і приниження, за якими закривали львівських жидів понад п'ять століть. Більшість жидів розсипалася по місту, натомість залишився кістяк ґетто, як пам’ятка давніх справ, свідоцтво історії Польщі і жидів.

Перейдемося ж ним!


1) Arch. miasta Lwowa fasc. 257.

2) Akta grodzkie lwowskie tom 488. pg. 2424.

3) Там же, tom 501. pg. 43.

4) Akta gr. lwowskie tom 499. pg. 1710-13.

5) Там же, tom 501. pg, 916.

6) Tам же, tom 287. pg. 451.

7) Tам же, tom 546. pg. 257.; не маючи чим заплатити відсотків, 8 травня 1743 дають тринітаріям нову боргову розписку на 20.000 злт. (AGL. tom 289. pg. 651).

8) Tам же, tom 288. p. 69.

9) Taм же, tom 288. pg. 340.

10) Akta lwowskie podwojewodzińskie tom I. str. 112.

11) Там же, str. 110.

12) Taм же, str. 143.

13) Podwojewodzińskie str. 283-5.

14) Akta grodz. lwow. tom 289. str. 241-3 i 623.

15) Podwojew. I. str. 229-3.

16) Akt. gr. lwów. tom 289. str. 105.

17) Там же, str. 668-9.

18) Akt. gr. Iw. fasc. copiarum 48. pg. 413.

19) Akt, gr. Iw. tom 579. pg. 202.

20) Там же, tom 581. pg. 20.

21) Pazdro: Organizacya i praktyka żyd. sąd. podw. nr. 70.

22) Податок з напоїв.

23) Крупка (Krupka, krubka), більша, ніж м’ясо, менша, ніж инші продукти харчування.

24) Бердонний податок (Podatek berdonnowy, пол., Pardonsteuer, нім.). Увесь кагальний бюджет за рік синаґоґальний 1777/1778 становив: 50.733 злт. доходів, 41.700 злт. витрат, включно з оплаченими 75% від сум «духовних». (Архів львівського кагалу: Касова книга, касира Шмелька).

25) Hauptpassivstand der galizischen Judenschaft, wie solcher mit Ende Oktoberl784 angegeben. Manuskrypt Akademii Umiejętn. w Krukowie 1.806, strona "Lemberg". Під кінець Речі Посполитої усі польські кагали, подібно до львівського, були неплатоспроможними. Борги познанського кагалу становили близько мільйона злт., у Перемишлі – пів мільйона злт., у Лєсьному – 535.493 злт., у Вронках – 200.000 злт., в Іновроцлаві – 194.907 злт. Борги усіх жидівських земств у 1764 р. становили 2,450.000 злт. Див: Балабан: Еврейские исторические памятники в Польше. Еврейская старина. Петербург, 1909, I., ст. 62-3.

26) Akta grodzkie lwowskie tom 518. pg. 1362.

27) Arch. m. Lwowa fasc. listów nr. 28.

28) Там же, fasc. 519.

29) Arch. m. Lwowa fasc. 257.

30) Arch. m. Lwowa fasc, 274. Тоді (1765 р.) було у «місті жидів 1752, у передмісті 4411, разом 6163».

31) Fasc. 257, і також Akta Gr. lwowskie tom 582. pg. 1863-5.

32) Arch. m. Lwowa fascykuł 836.

33) Archiw. m. Lwowa fasc. 836. публікація від l січня 1796 р. дати у міському архіві не співпадають з датами, поданими Штьоґером (Stoeger, Darstellung der gesetzlichen Verfassung der galizischen Judenschaft I, str. 32 uw.).

34) Тут дати: 2l/XII. 1793 i 1/V. 1797.

35) Stoeger l tom I, str. 35.

36) Wolf G.: Zur Lage der Juden in Galizien. (Monatschrift fur Geschicbte und Wissenschaft des Judentums. tom XVI. (1867] str. 203).

 

Жидівська вулиця, її синаґоґи і будинки

Першою кам’яницею ліворуч на вул. Жидівській (№17) була «lapidea Міхалевича», названа так від імені свого першого власника. У XVI кам’яниця належала Стефану і Гелені Хоміц, у XVII ст. (від 1617 р.) – Мордехаю Ісаковичу, старійшині львівських жидів. З 1706 р. і майже до кінця ХІХ ст., тобто близько 200 років, кам’яниця була власністю родини Штернбахів, засновником якої у XVIII ст. був Арон Абрамович, придворний фактор (посередник. – Прим. ред.) князів Чарторийських. У 1907 р. на місці кам’яниці постав новий будинок, збудований на кілька метрів углиб вулиці.

Поблизу кам’яниці Міхалевича стояла так звана Докторська кам’яниця. Збудована у другій половині XVII ст., вона була красивіша, аніж усі будинки у ґетто і не гірша, аніж кам’яниці у місті. Через широкий ренесансний кам’яний портал входилося до брами, прикрашеної чудовими консолями і розетками. Монументальні кам’яні сходи провадили до склепінчастих покоїв на другому і третьому поверхах; обидві кімнати мали по два вікна. Четвертий поверх мав три вікна, і напевно, був збудований пізніше. Характерний фронтон будинку оздоблювала різьба над вікнами, а найбільшою окрасою будівлі були кам’яні консолі під балконами.

Такий будинок міг собі дозволити тільки дуже багатий чоловік. І справді, його збудував лікар Сімхе Менахем, придворний лікар султана, а потім і короля Яна ІІІ1 (Собєского. – Прим. ред.). Він був сином Йоханана Баруха і виводив свій рід аж від пророка Йона! Звідти і придомок до його імені мі-Йона. Як придворного королівського лікаря, якого знали під іменем Емануель де Йона, він часто бував у Жовкві і мав великий вплив на жидівські справи. Не останню роль він відігравав також і у Львові, звідки не раз був посланцем на жидівські сейми.

У 1696 р. у Ярославі лікар був маршалком на сеймі жидів коронних, де підписав ухвалу сеймового суду у справі гебрейських друкарень у Польщі. У той час з Амстердаму до Жовкви переїхав Іра Фебус Левіта і заклав у місті друкарню. Краківські і люблінські друкарі постановили знищити конкурента, і власне тому до справи мусив утрутитися сеймовий суд. У 1701 р. Сімхе Менахем, уже як голова Руського земства, підписав, лист до жовківського кагалу.

Сімхе Менахем був дуже побожною людиною і подарував синаґозі Нахмановича великий семисвічник, відлитий у 1690 р. у Вроцлавській бронзовій ливарні. Рабини, його сучасники, не раз згадували лікаря у своїх творах, а Ґабріель Сухостав2 залишив нам його епітафію, що звучала приблизно так:

«Тут спочиває учений, володар і магнат Ізраїлю», «Князь і хвала століття, лікар славний між усіма», «Рука якого була відкрита для жебраків і упосліджених», «Збирач доброчинних фондів і володар Святої Землі», «Пан Сімха Менахем, син Йоханана Баруха з роду Йони», «Аби душа його знайшлася у житті вічному. Амен». «Помер у середу 28 адора 5462 р.» (28 березня 1702 р.).3

Будинок пережив свого будівничого і, зберігши ім’я «Докторська кам’яниця», у 1767 р. був уже власністю жида Ізраеля Йозефовича4, орендаря кагальних податків.

В останні роки свого існування кам’яниця занепадала. Карнизи пооббивалися, сходи і галереї понищилися, усюди панував бруд і безлад, що трагічно контрастувало з високими склепіннями і прекрасним камінням. Остання власниця кам’яниці провадила затяту боротьбу з консерваторами старожитностей. Спершу видавалося, що консерватори переможуть – ц.к. поліціянт день і ніч вартував біля будинку, аби власниця не чинила недозволених перебудов. Однак, перемогла инша сторона і кам’яниця була знесена, а на її місці і на місці сусіднього будинку збудували нову.

Сусідня кам’яниця теж була дуже старою будівлею з XVI ст. Широка в’їзна брама виводила на глибоке подвір’я. З часом браму замурували і облаштували у ній крамничку, а для входу залишили вузькі бічні двері. У будинку були дуже незвичні дворівневі пивниці, до вищого рівня яких входилося з вулиці, а до нижчого – з брами.

Усі віконні і дверні портали були кам’яними, без жодних оздоб. Можливо, кам’яниця складалася з двох окремих частин, в результаті чого одні кімнати були на цілий метр вище, аніж инші, і поєднувалися сходами.

У XVIII ст. кам’яниця належала жиду Шломо Крохмалю і називалася Крохмальовська.5 Остання її власниця, пані Шьонблюм, два роки воювала з консерваторами і врешті перемогла, зруйнувавши будинок до фундаменту.

Лейзерівська кам’яниця стоїть до сьогодні, хоча і закрита міськими будівельними службами. Ззовні вона не має жодних характерних ознак, окрім, хіба що, кам’яних порталів довкола вікон і дверей. У другій половині XVIII ст. кам’яниця «правом кадука» (без правної підстави. – Прим. ред.) перейшла під жидівське управління і тим власне можна пояснити, чому її власниками були підвоєводи і бургграфи нижчих станів. У цьому будинку відбувалися суди підвоєводи над жидами і у міських актах цього дому стосується хіба що одна нотатка «про кам’яницю підвоєводського уряду», у якій водночас містилася підвоєводська варта.6 Австрійський уряд врешті продав кам’яницю Лейзеру Боруховичу.

З кам’яницею Лейзера сусідила Кривесовська кам’яниця (Бляхарська, 25). Будинок на тому місці змурував у XVI ст. Кость Русин і передав його своєму зятю греку Ахелу. 7 січня 1601 р. будинок опинився у руках Арона Рубіновича, жида з передмістя, і відтоді він залишався у жидівських руках. Чимало витерпів будинок під час шведської навали. Згодом відбудований, він став власністю відомого львівського кагального бурмістра Зельмана Пінкасовича.7 Тепер кам’яниця у руїні, брудна і занедбана, але цікава хоча б тому, що є останньою старою будівлею на цьому боці вулиці Жидівської.

Сусідній будинок (Бляхарська, 27) уже своїм зовнішнім виглядом відрізняється від решти будинків. Великі тридільні вікна, над брамою – пам’ятна таблиця, що свідчить про якусь важливу місію тієї кам’яниці. І справді, то колишня управа міського кагалу.8 Тут відбувалися наради, містилася канцелярія старійшин (гебр. «парнасім», виконували функції, схожі до функцій міських райців. – Прим. ред.) і «добрих мужів» (гебр. «тувім», займалися переважно фінансами громади і судовими справами. – Прим. ред.), тут засідав касир синаґоґи, її синдик, її скарбник і її «шпитальний». А перед будинком завжди роїлося від жидів і християн. Саме тут пан депутат і инші зголошувалися про сплату податків, тут у неспокійні часи возний привселюдно складав позови до лави і міста. У другій половині XVIII ст. майже щоденним відвідувачем управи став екзекутор, який, щоправда, часто відходив з нічим, бо казна кагалу, добре і надійно схована від злодійських спокус у hypocaustro, була порожня.9

До сьогодні широкий вхід провадить до найстаршої на цілій Русі синаґоґи. Вона збережена з таким дивовижним пієтетом і пошанівком до пам’ятки старожитности, що відвідувача просто захоплює дух середньовіччя. Мур розділяє подвір’я на дві частини, а залізна брама (нова) провадить до внутрішнього подвір’я, де опиняєшся перед входом до самої синаґоґи. Над ним напис гебрейською: тут «молився пан наш і рабин Давид Галеві, автор славного твору Турей Загав (Turę Saków).10 На подвір’ї укладалися шлюби, тут учасники суперечок чекали пана підвоєводу або писаря, тут спочивали після щирої молитві у час свят, тут же ховалися під час нападів студентів або натовпу, що чигав за здобиччю. Тут у 1664 р. під киями студентів-єзуїтів полягли синаґоґальні служки, тут же у 1704 р. стояла шведська шибениця, на якій за руки підвісили жидівських старійшин і вони висіли там так довго, аж поки коші під їхніми ногами не наповнилися жидівським золотом і сріблом.11 Усі ці спогади зливаються в один образ, який постає у нашій душі, залишаючи там незнищенні сліди. Усі історія гебреїв зібрана у цьому тісному, затисненому мурами подвір’ї, яке ніби віддзеркалює тисняву ґетто і задушливість жидівського життя. А зі старих мурів божниці тягне холодом віків, лихоманкою чотирьох довгих століть.

Синаґоґа була збудована у 1582 р. на кошти багатого і славного львівського жида Ісака Нахмановича, старійшини львівського кагалу і голови жидівського коронного сейму у Любліні 1589 р. Дуже впливовий при королівському дворі Зиґмунта Авґуста, Нахманович був успішним підприємцем, міським і державним фінансистом, який свої перші статки зробив на позичанні грошей під відсотки. Наситившись прибутками і славою, він вирішив збудувати синаґоґу во славу Бога і для цього 26 вересня 1580 р. за 1 500 зл. купив у ради міста так звану площу Олеську. Мурована міська божниця на розі вул. Боїмів на той час уже не могла помістити усіх вірних гебреїв. Отож, Ісак вирішив допомогти громаді і замовив найбільш відомому львівському архітектору будову синаґоґи.

Павло Римлянин, будівничий Волоської (Успенської. – Прим. ред.) церкви, спорудив божницю у ґотичному стилі. Будівля, майже квадратна, освітлена з кожного боку двома високими вікнами і покрита чудовим ґотичним склепінням, милує око і відсилає глядача до XV ст. Або навіть до XIV ст., хоча будівля чітко датована актом надання землі фундатору будівництва у 1441 р. На 1594 р. припадає добудова галереї для жінок, яку спорудили, розбивши західну і південну стіни божниці, а також брукування синаґоґи, яке зробили уже сини Ісака: Нахман і Мордехай Ісаковичі. Тоді ж була збудована фронтальна кам’яниця на вул. Жидівській.12

До новозбудованої божниці кагал переносить свої клейноди і суди і відтоді вона стає «великою міською синаґоґою», яка, ніби матір, наглядає за всім Ізраїлем львівським. Відтоді стара синаґоґа називається тільки «малою», і, хоча вона і надалі залишається доволі багатою, все ж сходить до позиції підлеглої щодо красивої і нової переможниці. Але і нею не знехтувала захланність натовпу. У 1664 р. постраждали усі її скарби і взагалі все, що мало хоч якусь цінність.13 Ще більша небезпека чигала на її молодшу суперницю.

У 1603 р. Зиґмунт ІІІ Ваза дарує єзуїтам будинки і землю під міським муром, пояснюючи це тим, що ніби рада міста неправомірно продала усі ці території жидам. Згідно з цим рішенням ціла східна частина Жидівської вулиці мала перейти до рук єзуїтів. Це означало, що жиди позбувалися майже цілої, єдиної своєї вулиці.

Процес про право власності тривав доволі довго і у цій справі брали участь найбільші мужі Речі Посполитої – Замойскі, Жолкевскі, Бодоля і Скарґа. Процес обговорювався на з’їздах шляхти і королівських конфедераціях, на вулиці Жидівській і у королівському трибуналі.

Врешті жиди його програли і у лютому 1606 р. синаґоґа опинилася у руках єзуїтів. Житлові будинки місто повинно було у жидів викупити. На вершечку синаґоґи заблищав хрест, а упокорені і пригнічені жиди повернулися до своєї старої «малої» божниці.14

Однак, справа не завершилася, бо до синаґоґи був єдиний прохід через будинок Мордехая Ісаковича, а той не дозволив ним користуватися. Єзуїти змушені були поступитися і після тривалих і складних перемовин вони купили землі, на яких і до тепер стоять єзуїтські будівлі (костьол, крайовий суд і казначейство). Жиди заплатили їм за відхід з ґетто 20 600 зл. У суботу, «після дня Гамана», у 1609 р. синаґоґа була знову відкрита і на честь тієї події Ісак Галеві написав свою чудову «Пісню звільнення».15 Відтоді щороку у ту суботу читають у синаґозі славний гімн і громада вірних з побожністю слухає його слова, що відлунює давні події. «Восхваляю Тебе, о Всевишній, що відкрив брами цієї святині, а ворогам моїм не дав натішитися моїм горем... Ти вислухав мене, коли я волав до Тебе, і прийми за це мою подяку. Уже майже відступала моя нога... але ж Ти був моїм визволителем... тож нехай у хвилину радости зазвучить нова пісня. Хвала Тобі, Боже, навіки!

...Ти віднайшов нас у пустелі, Ти врятував нас у Єгипті...

Ти не покинув нас у Вавилоні...

Хвала Тобі, Боже, навіки!

Чотири роки і шість місяців була святиня зачиненою і уже ворог посягнув на неї, коли Ти, Пане, врятував її і нам повернув... І святиня забриніла піснями:

Хвала тобі, Боже, навіки!»

Цьогоріч минуло уже триста років від часу повернення синаґоґи, але жоден захід, жодна урочистість не нагадала про це людям; як і кожного иншого року, так і цього, «ювілейного», лише жменька віруючих дослухалася до монотонної проповіді, а кожна висока нота кантора губилася десь у ґотичних склепіннях, розбивалася об його ребра і багатоголосою луною відбивалася від кам’яних стін синаґоґи, і у пісні тій звучала вікова історія святині і життя тих мужів, які тут молилися.

Тут понад три століття молилася громада і тут виплакувала перед Богом свої жалі у час недолі. У 1648 р. ці стіни чули молитви і сумніви тих, хто не знав, яка доля їх чекає – віддасть їх місто Хмельницькому, чи ні. Тут до останнього боронилися перед роз’юшеними студентами-єзуїтами у пам’ятному 1664 р., тут багровіла долівка від крові полеглих, а білі клапті свитків і роздертих книг були жахливим контрастом до тієї страшної кривавости. Тут молилися славетні рабини і учені, тут виголошували свої проповіді найбільші жидівські проповідники і тут співали перед Господом великі співці. Тут же у скрутні часи (у половині XVIII ст.) католицькі священики нав’язували християнську релігію, змушуючи гебреїв слухати їхні арґументи16; тоді ж тут рабини цілої Польщі прокляли Франка Лейбовича і його прихильників.* За століття сотні кагальних старійшин посиділо на лавах поблизу вівтарної стіни і десятки рабинів правили тут: і величний Давид Галеві, і нещасливий Цві Ашкеназі, і красномовний Хаїм Рапопорт, і славетний крайовий рабин Бернштайн, і суворий Яків Орнштайн, і здається, що ті порожні лави майже благально дивляться на відвідувача, ніби промовляючи: «Згадай про тих мужів, що тут сиділи, вирви їх із забуття!17

Бо й справді, хто тепер пам’ятає, як Давид Галеві потрясав жидівським світом, скільки важило його слово на коронних з’їздах у Любліні? Кого сьогодні обходить Гахам Цві Ашкеназі і хто знає про його боротьбу в Амстердамі і про його страждання ще до приїзду до Львова, аби знайти свій вічний спочинок на нашому львівському цвинтарі?18 Хто уявляє собі сьогодні, яке враження справляли промови рабина Рапопорта на диспуті у катедрі19 і як уже у ХІХ ст. громив супротивників ортодоксії Яків Орнштайн? Усі відійшли, а на їх надгробках оселився ангел забуття!

Кантор закінчував читання пісні і громадка вірних, постоявши хвильку у задумі, розходилася домів. У куті, біля віконних грат, залишалось кілька цікавських, що уважно дослухалися до розповіді старого служки про історію синаґоґи, про небезпеки і дивовижні порятунки. Він розповідав про «Золоту Розу», відому мені ще з дитячих літ історію, яку чув сотні разів, але все ж зупинився, аби послухати знову чудову легенду львівського ґетто:

«Діялося те за польських королів. Давній храм було знищено. Його зруйнувала пожежа. Тоді почали збирати кошти на будівництво нового храму. Золото рікою стікалося до Львова, бо місто провадило широку торгівлю з усіма усюдами і було багатим і побожним. Дах храму повинен був бути високим і красивим, аби далеко за міські мури промовляти про велич Бога Ізраїля.

Саме тоді пожежа знищила і церкву, прихисток їхнього Бога. І також приходили багаті дари з усього світу – з Молдавії а навіть Греції, аби їхній храм також виріс понад мури міста. Однак, вони не поспішали, а наша святиня росла день за днем – камінь до каменя, сволок до сволока, і ось уже майже кінець. Так радісно було дивитися, як велично підноситься храм Божий над міськими будинками!

 Але у тому була небезпека! Вони не могли стерпіти, аби поблизу став храм Ізраїля і вирішили забрати його для свого ужитку. Ми ж є у їх владі, їхнє право над нами. Їм належить земля. Віднайшли десь старі документи, організували процес і закрили храм. І почувся плач аж в Ізраїлі. Храм Божий має потрапити до них у руки – це гріх, але нічого не порадиш. Громаду охопив розпач.

Довго, дуже довго тривав процес, але сльози Ізраїля текли ще довше і були ще гіркішими.

І була тоді у столиці діва, побожна і доброчинна, на ім’я Роза. Як ружа, що пахне довкола, так вона роздавала довкола себе милостиню бідним, нещасним, упослідженим. Ще з батьківського дому відома була її щедрість і називали її люди «золота Роза», «die guldene Rojze».

Дівчина та, дивлячись на страждання і розпач людей, пожертвувала усі свої маєтки для викупу храму, але церковники нічого і чути не хотіли.

Вона намагалася усіляко вплинути на ситуацію, але намарне.

«Нехай вона сама прийде з грошима у руці» – такими були останні слова єпископа. Затремтіла Роза. Була вона красунею, зачаровувала усіх своєю вродою, то ж боялася «їх» мужів, особливо церковних.

Боротьба ж точилася не на життя, а на смерть. Народ плакав. Пішла таки... «Залишися у мене, і я віддам твоїм братам храм». Знову боротьба. «Віддай братам моїм храм, і я залишуся у тебе». Єпископ погодився. Підписав і віддав їй дозвіл на відкриття синаґоґи. Вона ж передала дозвіл старійшині.

У громаді радість і веселощі. З вікон храму б’є світло, що досягає аж палацу єпископа, і Роза його бачить.

Обіцянка дотримана. Але життя розбите. На ранок єпископ знайшов її бездиханну.

Діви жидівські до тепер плачуть у День мучениці».

Служка закінчив розповідь, а усі, хоч і удесяте чули ту оповідку, розійшлися, зворушені до сліз. Бо «Золота Роза» до сьогодні є героїнею ґетто, вона оточена легендарним ореолом мучеництва.

Роза Нахманова, невістка засновника божниці, дружина Нахмана, славного купця і кредитора держави, відіграла у громаді величезну роль, вона мала близькі стосунки з магнатами і навіть двором, приятелювала з паном старостою Мнішеком, а може, і з архієпископом Замойскім,20 переживши останнього на багато років. Померла у 1637 р., залишивши величезний маєток своєму єдиному синові, «підданому короля Владислава», Ісакові. До тепер на старому цвинтарі можна побачити її надгробок із написом:

Тут похована преславна діва, пані княгиня, Роза, донька Якова,

Дня 3-го 4-го місяця «річок, що плинуть» 5398 р.21

Над нею я плачу, бо з нею щезли у домі Якова радість і веселощі,

Корона упала і зник порятунок.

І ніби зламані рамена свічника, його свічки і квіти оздобні,

(так відійшла допомога) тієї жінки, подібної якій не знайшов я посеред багатьох,

Її споглядали королі, а князі вставали від блиску її золота.

Нехай спочиває її душа у житті вічному.

Амінь.

У божниці варто оглянути вівтарну шафу у стилі ренесанс і великий свічник 1690 р., куплений на кошти лікаря Сімхе Менахема. А ще численні світильники на стінах, люстри і менший свічник на альмеморі, крісло для обрізання, а також скарбонку у формі кропила. Характерними є також срібло, заслони і обидві залізні брами з XVI ст., оббиті у XVIII ст. дерев’яними футринами.

Бічними дверима можна увійти до темного закутка, що колись, у часи, коли суди відбувалися у передпокої синаґоґи, служив за жидівську в’язницю. Коли ж суди перенесли до будинку підвоєводства, то під арешти відвели окрему будівлю. В’язницею був останній будинок на вулиці «За зброївнею» (тепер Арсенальська). У міській метриці часів Йосифа ІІ від 1788 р. під номером 114 знаходимо: «Кам’яниця Арешт жидівський, у самому куті, з тильного боку Я.П. Політили».22.

Тепер в’язниця при божниці служить проходом до иншого храму, так званого Бет-Гамідрашу, а звідти – на вул. Боїмів. Синаґоґа Нахмановича, чи, як її називали, синаґоґа Турей Загав (Tojre zuhow Schul’, або Kleine Schuel) від 1604 р.23 і до 1801 р. була головним міським гебрейським храмом. Після побудови на перехресті вул. Боїмів і Собєського, тобто на місці колишньої найстаршої божниці (зруйнованої у 1797 р.), нової великої синаґоґи, вона стає другорядною і такою залишається дотепер.

Праворуч від божниці (Бляхарська, 29) тепер стоїть новий будинок, споруджений у 1904 р. Колись давно (у першій половині XVI ст.) на тому ж місці стояла «Соколовська кам’яниця», що перед пожежею 1571 р. перейшла у власність маґістрату. У 1604 р. її купив уже відомий нам старійшина львівських жидів Мордехай Ісакович і, замість старої, змурував нову кам’яницю.24 У тій будівлі Мордехай заклав шпиталь (Hekdesz), який працював там довший час, аж згодом його перенесли до останнього дому на вул. Боїмів, там, де тепер божниця, якраз супроти арсеналу.25

Соколовська кам’яниця у половині XVIII ст. належала Йозефу Цимелєсу, кагальному бурмістру, котрий разом із бурмістром передмістя Йозефом Мінцелєсем довгі роки репрезентував жидівську громаду. Наприкінці XVIII ст. (1788 р.) будівля перейшла у руки його сина, Вольфа Цимелєса.26

Наріжна кам’яниця (№31) стоїть на так званій площі «Плачок», яку у 1588 р. жиди купили у міста за 1 000 зл.27 У XVIII ст. наріжна кам’яниця належить Хаїму Чоповнику, а маска, яку дотепер можна побачити на карнизі, свідчить про те, що там був шинок. Хаїм отримав своє прізвисько як платник чопових, тобто податку з алкогольних напоїв. Від першої половини XIX ст. будівля належить фундації ізраелітського шпиталю у Львові.

Уже наприкінці Жидівської вулиці стояла «жидівська студня», за яку гебреї сплачували місту ab immemorabili tempore 80 зл. щорічно.28 У 1761 р. маґістрат підвищив платню на 300 зл., тобто разом 380 зл. щорічно. Жиди не погоджувалися на таку платню і маґістрат наказав перекрити трубу міського водогону, яка подавала воду до єдиної студні на Жидівській вулиці. Поки тривали перемовини з містом, жиди вибігали на ринок, аби набрати води, але міщани не звикли до такого і побили жидів, а найбільш відважних замкнули у міській буцегарні.29 Аж після довгих переговорів за посередництвом підвоєводи Влодка справу нарешті залагодили полюбовно.

Инший бік Жидівської вулиці був забудований раніше і відтоді кілька разів будинки мінялися, даючи місце більш новим і красивим. Будівлі так ґрунтовно переробляли, що тепер вже й важко сказати, яка з них давніша, а яка більш нова. Перший будинок з боку вулиці Руської (Бляхарська, 20) – то велика кам’яниця Коркезів, підперта контрфорсами, на яких колись висіла жидівська брамка. У XVII ст. вона належала відомій родині Нахмановичів, у половині XVIII ст. – Абловичам, яких називали Коркезами30, у чиїх руках вона і залишилася.

Сусідній будинок (Бляхарська, 22) належав у другій половині XVIII ст. Мордехаю Абрагамовичу, званому по материнській лінії Фіґелес. Цей будинок був відділений від кам’яниці Коркезів фронтальним подвір’ям. З часом Коркези забудували і ту ділянку.

Наступна кам’яниця (Бляхарська, 24) – відома Лахманівська, або Нахманівська, кам’яниця, названа так на честь Нахмана Ісаковича, чоловіка Золотої Рози. На початку XVII ст. він мешкав тут разом зі своєю матір’ю, отримавши 4 квітня 1595 р. від маґістрату дозвіл користуватися водою з міського водогону.

Після смерті Нахмана у 1616 р., а потім і його дружини Рози (1637 р.), будинок успадкував їхній син «королівський підданий» Ісак Нахманович. У половині XVII ст. Ісак стає банкротом, але рятує будинок і передає його своєму сину Нахману. Так від батька до сина будинок переходив аж до XVIII ст., коли Ісак Нахманович, заборгувавши Бочкевичам 1 300 зл., віддав будинок у рахунок боргу. Далі будинок забирає місто і відпродує його оо. домініканцям. Супроти того протестує Гершко Лахманович, онук Ісака, і після тривалого процесу таки повертає будинок у родинну власність.31

Сусідній дім (Бляхарська, 26) у половині XVIII ст. належав Анверу Цельнику32, наступний (Бляхарська, 28) називався Рабинська кам’яниця. Спершу вона належала родині Жолкевських, наприкінці XVI ст. (1590 р.) Ізраель Йозефович (Айделес) відкуповує її у Міколая і Станіслава Жолкевських за 2 000 зл. і адаптує будівлю під школу талмуду, тобто єшиву.33 Ректором школи став зять власника, рабин Йошуа Фальк бен Александр Коген, відомий учений свого часу і маршалек жидівського сейму у Любліні у 1607 р. Йошуа помер у 1614 р.34, але кам’яниця ще довгі роки називалася Рабинська. У другій половині XVIII ст. вона належала оо. кармелітам, а у 1788 р. була власністю Зюсмана Лейби Балабана (Левка Балабана), кагального бурмістра останніх років Речі Посполитої.35 Згідно з даними Бубера, кам’яниця згоріла у 1837 р.36

Наріжна кам’яниця (Бляхарська, 30), навпроти жидівської студні, перейшла через багато рук, аж у половині XVIII ст. врешті згоріла. Згарище належало у 1767 р. Домініку Нікоровичу, а через кілька років на тому місці жид Ізраель Пінкасович змурував дім, який утримує і до сьогодні.


1) Buber: Ansche Szem, str. 215, Kirja Nisgaba str. 76.

2) Macewet Kodesz, część IV. nr, 10 (hebr.).

3) У даті помилка, бо того року 28 адора припало на вівторок. «Пан Святої землі» означало, що він був генеральним скарбником коштів, які збирали для бідних у Палестині.

4) Перелік будинків з 1767 р. Номер будинку 156.

5) До половини XVIII ст. послуговуємося «Regestrem łokciowym z r. 1767», що зберігається у міському архіві, для перших років австрійської влади (1788) – «Metryką Józefińską (XII. 49)» з Бернардинського архіву.

6) Pazdro: Org. i prakt. żyd. sąd. podwojów. str. 74.

7) Pazdro l. c. nr. 47.

8) Тепер львівські жиди є однією релігійною громадою. Уряд кагалу, після численних переселень з пл. Стрілецької (тепер пл. Д. Галицького), вулиць Краківської і Різницької (тепер С. Наливайка), задомовилася у власному будинку на вул. Бернштайна (тепер Шолом-Алейхема). Простора і красива зала засідань оздоблена великою картиною Яна Стика (Hulda złorzecząca starszyźnie Izraela, Ks. królów II. cap. XXII. 14.) і портретами кагальних райців.

9) У 1777 р. у касовій книзі кагалу знаходимо дві позиції 1777 р. (19. i 20.) по 1000 зл. «на будову кагального будинку у місті».

10) Давид Галеві, один із найвідоміших коментаторів ритуального кодексу Йосифа Каро, був львівським рабином у 1652-1667 рр. Під час погрому у 1664 р. втратив двох синів. «Tare Sahaw» означає «Золота двійня».

11) Chodyniecki: Historya miasta Lwowa. str. 257.

12) Balaban: Żydzi lwowscy. Ustęp IV.: Izak Nachmanowicz.

13) Arch. m. Lwowa fasс. 571.

14) Żydzi lwowscy, ustęp VI.

15) Szir Giula написана на сувої, що зберігався у скарбниці синаґоґи. Передрукували вірш Сухостав і Каро. Окрім того, у синаґозі є молитовник, де також міститься цей текст гебрейською мовою.

16) «Światło na oświecenie narodu niewiernego, tj. kazania w synagogach żydowskich przez ks. Ant. Kobielskiego miane». 1746. Drukarnia lwowska Societatis Jesu. – Jaworski: Biskup w bożnicy. Jedność 1907 nr. 34.

17) Гахам Цві Ашкеназі був рабином у Амстердамі, однак змушений був покинути громаду через переслідування жидівських сектантів, тобто прихильників псевдо-месії Сабатая. Цві Ашкеназі був львівським рабином у 1714–1718 рр. і помер у 1718 р.

18) Яків Лейбович Франк, жидівський сектант, не визнавав Талмуду і викликав жидів на диспути. Один із них відбувся у 1759 р у львівській катедрі під головуванням каноніка Мікульского. Франк з цілою своєю громадою перейшов у християнство. Див.: А. Kraushar, Frank i Frankiści polscy. 2 tomy. Kraków 1895.

19) Яків Орнштайн був противником прогресистів у Галичині і переслідував їх покараннями і прокльонами. Був львівським рабином у 1807-1839 рр., прославився непересічним знанням Талмуду і авторством численних праць.

20) Під час процесу з єзуїтами у 1603–1609 рр. архієпископом львівським був Ян Гржимала Замойскі, прихильник толерантности і зичливий до жидів чоловік.

21) Це місяць тішрі (тiszri), тобто вересень 1637 р.

22) Metryka Józefińska XII. 49; str. 83.

23) Akta grodzkie lwowskie tom 359. pag. 34.

24) Arch. m. Lw. fasc. 257. nr. 25.

25) Жидівський шпиталь містився у будинку 1/254. Доктор Мерер (Львівський шпиталь жидівської громади фундації Мавриція Лазаруса) помилявся, коли твердив, що він був навпроти божниці. У шпиталі було два відділення: для хворих і для невиліковно хворих. У 1795 р. будинок було зруйновано і у 1804 р. споруджено нове приміщення на вулиці Шпитальній. Першим лікарем був Фердинанд Штехер фон Себеніц (dr. Ferd. Stecher von Sebenitz), a опікуном Ісак Варінгер (Izak Warringer (1741–1817). Шпиталь постійно розширювали і він проіснував до 1903 р., коли відкрили нову лікарню фундації Лазаруса. Старий шпиталь розібрали, залишивши тільки останнє крило для невиліковно хворих. Уже за польських часів був окремий шпиталь на передмісті, відреставрований у 1777 р. Під такою датою знаходимо у касовій книзі кагалу дві позиції (19 i 21) на ремонт «Hekdesz»: 700 зл.

26) Metryka XII. 49. Про Цимелєса див. також: Pazdro (Organizacya l. c.).

27) Akta grodzkie lw. tom 356 pg. 1406 i Arch. m. Lwowa fasc. 257. nr. 28.

28) Про студню згадується у всіх документах, щодо оплати див.: Akta gr. lwowskie tom 587. pg. 1867-8.

29) Akta grodzkie lwowskie tom 588. pg. 783.

30) Pazdro l. c. nr. 46. i 62.

31) Tamże fasc. 189.

32) Цельнік або Зельнікер (Celnik, Zelniker) відповідає польському «Torbiarz», що означало людину, яка з торби продавала стрічки, тасьму і под. Торбарі мали у Львові свій цех, статут якого підтверджено 6 вересня 1754 р. (Schorr: Organizacya str. 94–5). Vicepalatinalia III. 89 подає 14 жидівських торбарів.

33) Akta ziemskie lwowskie tom 31, pag. 932.

34) Його могила є на львівському цвинтарі.

35) Balaban Majer: Lewko Bałaban, burmistrz kahalny lwowski. w ostatnich latach Rzpitej. (Rocznik żydowski 1905).

36) Ansze Szem str. 129.