ru | en

Петро РИХЛО Український меридіан Карла Еміля ФРАНЦОЗА

Источник:  Видавництво Книги – ХХІ

 

Ім’я Карла Еміля Францоза належить до тих імен зарубіжних авторів, які мають особливе значення для української національної свідомості. В цьому немає нічого дивного, адже життя і творчість письменника багатогранно пов’язане з Україною і, ширше, слов’янським духовним простором, що становив одну з неодмінних детермінант формування його особистості.

Слов’янський світ був йому близьким з раннього дитинства. Мати письменника походила з Одеси, і та специфічна, неповторна суміш російської, української та їдишу, котра грає всіма барвами веселки в оповіданнях Ісака Бабеля, звучала в його вухах з самої колиски.

В ранньому дитинстві єдиною його повірницею у рідному Чорткові була українська дівчина-нянька Мариня, котра називала його українізованим ім’ям „Мілько” й співала йому тужливих українських пісень. Навколо звучала польська мова, котрою розмовляла переважна більшість галицького містечка. Отож спочатку майбутній письменник засвоїв українську та польську. Коли ж йому привели першого партнера по дитячих іграх, який розмовляв німецькою, то він спершу не міг з ним порозумітися. Батько майбутнього письменника, повітовий лікар, був настільки шанований і популярний серед української громади, що навесні 1848 р. вона хотіла обрати його депутатом до Віденського парламенту.

16-літнім гімназистом Францоз почув у 1864 р., під час однієї з вилазок на гору Цецин, розташовану поблизу Чернівців, українську народну легенду, яка настільки зворушила його, що згодом він переказав її класичними строфами. Ця юнацька поема відтворює романтичну історію про підступність і помсту: син володаря Цецинського замку зваблює вродливу дружину молодого селянина, за що невдовзі й гине від руки останнього. Водночас автор розвиває тут містичний мотив персня рано померлої графині, за яким герой даного переказу відправляється углиб гори, щоб повернути його володареві замку. Поема, яка засвідчує неабиякий вплив німецьких романтичних балад (напр., Шиллерового «Нурця»), була опублікована в 1870 р. під назвою У глибині гори: Легенда про Цецин (Im Berge: Sage vom Caecina) в альманасі Buchenblätter з такою передмовою: „Дану легенду […] розповіла мені влітку 1864 р. чарівно-вродлива українська дівчина на Цецинській горі. Спричинила це чарівність оповідачки чи чари самої оповіді – однак я наважився переказати її віршами, і в такій формі вона була написана п’ять років тому. Цілковито усвідомлюючи недосконалість форми та інші вади твору, я все-таки наважився опублікувати його – по-перше тому, що переказ сам по собі цікавий, а по-друге для того, аби дати імпульс до творчих переробок досі майже цілком занедбаних легенд і казок нашої вітчизни”.

Вищезгаданий альманах Buchenblätter, який Францоз видав у 1870 р. в Чернівцях, будучи ще студентом Віденського університету, мав підзаголовок Jahrbuch für deutsche Literaturbestrebungen in der Bukowina (Щорічник німецьких літературних прагнень на Буковині). Виходячи з того, що Буковина – багатонаціональний край, він мав намір включити до свого альманаху представників різних етнічних груп населення, в тому числі й українців. Ще раніше його увагу привернув український поет Буковини Осип-Юрій Федькович, до якого він листовно звернувся у червні 1866 р. з проханням надати йому деякі біографічні відомості для запланованої ним історії літератури Буковини й висловив своє захоплення Федьковичевими перекладами українських пісень.

Нам невідомо достеменно, чи відповів Федькович на цього листа. Як зазначає чернівецький літературознавець Лідія Ковалець, це листовне звертання „припало на час винятково несприятливої внутрішньої налаштованості адресата”, що спершу виразилося у його роздратуванні й нехоті давати Францозу будь-які свідчення про себе (1). Однак безперечно, що згодом контакт між обома був установлений: в Buchenblätter опубліковано два вірші Федьковича німецькою мовою – Сучава (Sutschawa) та Біля собору (Am Dom). Крім цього, в даному альманасі Францоз опублікував свій переклад вірша Т.Г.Шевченка Минули літа молодії (під назвою Erwarte nichts!), який взагалі був одним з перших іномовних перекладів Шевченка. Тут же були вміщені також німецькомовні твори українців Олександра Поповича, який писав під псевдонімом „Рудольф Вальдбург”. і Сидора Воробкевича – перший представлений циклом віршів Dniester-Klänge (Дністрові мотиви), а другий – романтичною поемою Агнес Бернауер (Agnes Bernauer).
К.Е.Францоз розвинув своє літературне обдаровання досить рано. Вже під час навчання в чернівецькій німецькій гімназії він написав низку серйозних поетичних та прозових творів, серед яких можна виділити оповідання Він неодмінно прийде! (Er kommt gewi ß, 1866), Менія, історія з дакійсько-римських часів (Menia, eine Geschichte aus der dakisch-römischen Zeit, 1867), Образ Xpucma (Das Christusbild, 1868). Під час своїх юридичних студій у Відні та Ґраці молодий письменник багато публікувався в австрійських газетах та журналах. Після закінчення університету Францоз повністю присвятив себе журналістиці. За завданням віденської газети Neue Freie Presse, регулярним співробітником якої він став у 1872 p., Францоз об’їздив далекі регіони Південно-Східної Європи, Близького Сходу, Єгипту і опублікував у 1876 р. свої враження від цих поїздок в серії репортажів під назвою 3 Напів-Азії (Aus Halb-Asien), які зробили його ім’я відомим. Перші дві книги серії мали підзаголовок Культурні образки з Галичини, Буковини, Південної Росії та Румунії. (Culturbilder aus Galizien, der Bukowina, Südrußland und Rumänien). Одне з чільних місць тут займають нариси про життя українських селян, напр., Повстання у Воловцях (Der Aufstand von Wolowce) та Війт із Бяли (Der Richter von Biala). Францоз розповідає в них про жорстоке гноблення галицьких українців австрійською бюрократією та польською шляхтою. Не без підстав наголошує Йозеф П.Стрелка, що „в своїх оповіданнях він створив незабутньо-вражаючі українські характери, кожен з яких змодельований безпосередньо за законами реальної дійсності. Особливо це стосується їхнього почуття справедливості та їхньої волелюбності, які можуть раптово і з надзвичайною силою спалахувати, коли їхня майже безмежна добродушність і терпіння піддаються надмірним випробуванням” (2) .

Ці слова з повним правом можна віднести до його оповідання Повстання у Воловцях. Після того, як сваволя польського поміщика Вінцентія стає настільки нестерпною, що, здається, вже волає до неба, українські селяни під проводом демобілізованого з цісарського війська селянського сина Федька Гавлюка, особисте щастя якого хтивий польський пан зруйнував двічі, зґвалтувавши спершу одну, а відтак другу його наречену, беруть приступом замок поміщика, щоб помститися йому та його найближчим посіпакам.

Щоправда, внаслідок нерішучості повсталих селян останні уникають справедливої кари, однак для Федька вже немає іншого шляху,
як стати „гайдамаком” і втекти у Карпати, де він, за висловом того ж Й.П.Стрелки, як „своєрідний український Робін Ґуд”, починає непримиренну боротьбу проти пригноблювачів.

Подібно до „шляхетного розбійника” Федька, протагоніст оповідання Війт із Бяли Івон Мегега також відзначається вродженою інтелігентністю та безприкладним лицарством. Його почуття справедливості розвинуто такою мірою, що він навіть допомагає у критичні моменти своїм супротивникам і довголітнім ворогам, дбаючи тільки за те, аби не постраждав у своїй чистоті принцип справедливості. Його великодушність нагадує часом благородство ідеалізованих фольклорних героїв української епічної поезії, народних казок та пісень, які з раннього дитинства знав і любив Францоз.

Цих пісень співав у галицькому селі, недалеко від його рідного містечка Чорткова, старий кобзар. Українські пісні відіграють у творчості Францоза неабияку роль. У своєму оповіданні Ярмарковий день у Барнові (Markttag in Barnow), яке також частково засноване на дитячих спогадах, він розповідає про старого сліпого співця, українського кобзаря, що його водить від ярмарку до ярмарку селянський хлопчик-поводир, і який співає під супровід кобзи українські народні думи. Письменник порівнює цього сліпого співця з давньогрецьким аедом Гомером, зауважуючи, що їхня суспільна функція тотожна: будити історичну пам’ять своїх народів, доносити в поетичній формі славне минуле до молодих поколінь. Францоз підкреслює, що цитовані тексти, які він наводить як ілюстрації, є автентичними, що вони являють собою не що інше, як буквальні переклади з української. Нерідко письменник також називає й точне місце, де він почув ту чи іншу пісню, що ще більше посилює враження автентичності.

За своїм багатством і числом українські історичні пісні та думи можна порівняти хіба що з сербським героїчним епосом, вважає Францоз, однак в українських народних піснях яскравіше виражений ліричний елемент, і за даною ознакою український фольклор не має рівних серед інших народів світу. „Кожен український селянин – це поет”, – стверджує він і згадує декілька випадків, коли прості селяни Галичини і Буковини могли цілими днями наспівувати йому народних пісень, не повторюючись жодного разу.

У своєму нарисі Народна пісня малоросів (Das Volkslied der Kleinrussen) з книги Vom Don zur Donau (1888) він порівнює козацькі думи з гуцульськими опришківськими піснями (Haidamakenlieder). Одну з таких пісень, котра оспівує видатного гуцульського ватажка Олексу Довбуша, йому не раз доводилося чути навіть далеко від Карпатських гір, у російській частині України.

Популярність цієї пісні була настільки велика, що вона легко проникала через державні кордони.

Вельми поширеними серед гуцулів та австрійських галичан були також „коломийки” – веселі, дотепні пісні, часом досить в’їдливі і фривольні. Як стверджували тодішні путівники, цей жанр дістав свою назву від міста Коломиї. Однак Францоз, чудовий знавець слов’янських мов, для якого їхні семантичні корені були відкритими, виводить етимологію даного жанрового поняття від українського слова „коло”, стверджуючи, що коломийка була спочатку танцювальною піснею. Варто наголосити, що сучасні дослідження гуцульського фольклору підтверджують цю гіпотезу.

Дані висновки Францоза засновувалися не тільки на його художній інтуїції. Він був ознайомлений також з деякими працями російських та українських літературознавців і фольклористів, зокрема Пипіна і Костомарова, на ідеї яких він спирається у своєму нарисі, а також з відомою антологією Фрідріха Боденштедта Поетична Україна (Poetische Ukraine, 1845).

Інший нарис Францоза Література малоросів (Die Literatur der Kleinrussen) був опублікований у другому виданні його книги Від Дону до Дунаю (Vom Don zur Donau, 1888). Він має обсяг 112 сторінок і охоплює найважливіші етапи історії українського народу, характеризуючи період середньовічної Київської держави, татаро-монгольського ira, литовського панування, утворення козацького стану, визвольних воєн проти поляків, постаті українських гетьманів (Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Скоропадський та ін.).

У строго хронологічному порядку цей нарис відтворює історію української літератури – від Слова о полку Ігоревім і Києво-Печерського патерика через барокову літературу XVIII століття (оди, панегірики, сатири, любовна лірика і „шкільна” драма) – аж до нової української літератури XIX століття, представленої такими іменами, як І.Котляревський, Т.Шевченко, П.Куліш, Ю.Федькович, І.Франко, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький та ін. На думку Дмитра Дорошенка, це був „перший, написаний німецькою мовою, загальний огляд української літератури” (3). Францоз висловлює жаль з того приводу, що ця література, така багата образами, ідеями й формами і спроможна продемонструвати шедеври непересічної художньої вартості, залишається недоступною західному світові: „Можливо, хтось із освічених людей і знає, що Тарас Шевченко – це співець, із яким не може зрівнятися жоден інший поет слов’янського племені […]. Ми багато займаємося літературами поляків і росіян, і це справедливо: вони гідні наших зусиль і з кожним роком стають все гіднішими. Але про ту літературу, яка знаходиться поміж ними, ми не знаємо зовсім нічого”, – констатує австрійський письменник.

Як просвітитель і гуманіст, Францоз намагається відкрити читачам німецькомовного регіону минуле і сучасне українського народу, щоб заповнити існуючі тут білі плями. Його характеристики історичної долі українців, яких він, згідно з тодішньою традицією, називає малоросами (в перекладі ця авторська особливість зберігається, оскільки вживання сучасної самоназви „українці” було б невиправданою модернізацією Францозового тексту), стислі, але достовірні й науково об’єктивні. Один з лейтмотивів, який увесь час зринає і червоною ниткою проходить через його нарис, – це фатальна історична спорідненість обох слов’янських народів – велико- та малоросів. Інакше, ніж інші західні автори, які схильні затушовувати відмінність між обома етносами, він завжди наголошує на історичній, культурній та мовній самодостатності українців, котрі мають значно давнішу історію, ніж росіяни.

„Численний народ малоросів, що обживав землі від Карпатських схилів до степових просторів потойбіч Дону, був колись таким духовно активним, політично могутнім і сповненим військової снаги, що з ним не могло рівнятися жодне інше слов’янське плем’я.

Вже за тих далеких часів, коли на території нинішньої Росії почали проявлятися перші ознаки державного життя, малороси вважалися провідниками у війні й мирі, а їхнє найпотужніше місто, Київ, було, принаймні в національній свідомості, центром всієї Русі”.

Францоз наголошує на особливій ролі українців в історії східного слов’янства, їхній геополітичній та культурній місії в Європі, коли пише: „У тих випадках, коли справа доходила до якихось спільних акцій, – завойовницького походу на Захід чи Південь, визвольної боротьби проти наступаючих зі сходу монголів, – малоросам відводилася головна роль. Так само беззаперечною була їхня перевага в духовній сфері. Саме вони принесли Півночі та Сходові християнство; у їхньому середовищі розквітли, під благотворним впливом нового вчення, під оживляючим подихом нестримної історії, епос та літописання; невдовзі до них долучилися церковна риторика і легенди. Слово про Ігорів похід, Несторів літопис, Києво-Печерський патерик, проповіді Кирила Туровського – це пам’ятки малоруської мови, які наснажені неприборканою, свіжою силою і природною наївністю”. До речі, більшість русистів і сьогодні традиційно зараховує згадані вище твори винятково до російської літератури.

Францоза обурювала лицемірна імперська політика російського самодержавства стосовно України. „Московська політика, спрямована проти Малоросії, політика послідовної зневаги, не має ніякого морального виправдання”, – вважає він. З осудом говорить він про ті підступні методи російських царів, які мали на меті дедалі більше закабалення українців: введення кріпацтва, відміну історичної автономії, знищення Запорозького козацтва, оголошення української мови зіпсутим полонізмами діалектом російської, невпинне перекачування українського інтелектуального потенціалу в Росію, анексію української літератури й культури, русифікацію Києво-Могилянської академії і, нарешті, заборону друкування українських книжок. „Жоден інший народ не перебував на початку 19 ст. у гіршому становищі, ніж малороси”, – констатує Францоз. Але водночас він переконаний, що ні українську націю, ні українську літературу неможливо задушити. „Що сильніший гніт, то сильніший спротив […] Малороси ніколи не забудуть, про що їм співав Шевченко і в чому полягає слава їхньої нації. Пригнічені поляками в Галичині, великоросами – в царській Росії, вони все-таки зберігають свою етнічну природу, свою народну поезію, свою літературу. Вони скоряються, але все-таки опираються, і воістину жоден ураган неспроможний коли-небудь змести їх з лиця землі”.

Особливий інтерес викликала у Францоза людська доля і поетична творчість великого українського поета Т.Г.Шевченка. Він присвятив йому кілька нарисів та есе: Малороси та їхній співець (Die Kleinrussen und ihr Sänger), Тарас Шевченко (Taras Schewtschenko) та ін., в яких підхоплює думки та ідеї, які вже були частково порушені в Літературі малоросів. Тут він розвиває їх далі, сконцентрувавши свою увагу насамперед на житті й творчості найбільшого українського поета.

Так, в нарисі Малороси та їхній співець із книги Від Дону до Дунаю (Vom Don zur Donau. Neue Culturbilder aus Halbasien, 1878) він говорить про те, що нещаслива історична доля українців є результатом їхнього фатального географічного сусідства. „Хлібороби й воїни водночас, малороси були грозою своїх сусідів: поляків та московитів. Однак це сусідство поступово стало причиною їхнього занепаду. […] Із вільних воїнів вони зробилися вільними селянами, відтак підданими і, зрештою, хоч і вельми повільно, терплячими кріпаками…”.

Тривала польська гегемонія, як і великоросійське панування в Україні, залишили по собі спустошливі історичні наслідки. Це стосується соціальних, політичних та економічних аспектів життя українців, проте особливо тяжкі втрати відчутні у духовній сфері. Тут робилися спроби зруйнувати живу душу народу, відібрати у нього мову, „яка насправді є найчистішим і наймелодійнішим слов’янським говором”. Українську мову, цей найправдивіший і найкоштовніший клейнод народу, протягом століть піддавали остракізмові, висміювали, принижували і забороняли. Австрійський письменник, який написав на своєму прапорі гасло боротьби „проти пригноблювачів – за пригноблених”, говорить натомість про українців з найбільшою повагою. Він захоплюється їхньою витривалістю і несхитністю, оскільки вони за найважчих обставин не втратили своїх етнічних особливостей і своєї самобутньої культурної сутності. В цьому захопленні він навіть підносить українців понад іншими слов’янськими народами, підкреслюючи їхній природній нахил до мистецтва, їхню наївність і добродушність, їхню жадобу знань: „За природними здібностями, – пише Францоз, – за величчю Духу й душі українець займає серед слов’янських народів видатне, ба навіть почесне місце. Він, син уярмленого народу, позбавлений водночас і деяких вад слов’янина: він не є ані боягузливим, ані підступним. Незбагненним, навіть феноменальним можна назвати його прагнення до знань, перед книгами і вченими він відчуває майже священний трепет”.

Ці властивості українців знайшли в особі Тараса Шевченка своє найвище втілення, вважає австрійський письменник. Жоден інший поет світової літератури не розумів так добре найглибшої сутності свого народу, його соціальних сподівань і моральних ідеалів, як Шевченко. „Він не тільки геній сам по собі, в ньому водночас втілений поетичний геній малоросів. Його муза поєднує всі характерні риси цієї літератури; хто характеризує його, той дає водночас і загальну характеристику поетичних прагнень його народу”, – стверджує письменник.

Творчість Шевченка австрійський автор називає „ушляхетненою, поглибленою народною поезією”, сублімацією і синтезом творів тисяч анонімних поетів, безіменних кобзарів. Водночас він підкреслює універсальність обдарування Шевченка, який залишається неперевершеним як у політичній поезії, так і в ідилічній, пейзажній та любовній ліриці, як у соціальних жанрових картинах, так і в історичному епосі. Він аналізує його поеми Утоплена, Лілея, Тарасова ніч, Гайдамаки та ін. і говорить про їх „незрівнянну пластичну силу”. Деякі фактографічні помилки, яких припускається Францоз при зображенні стражденного життєвого шляху Шевченка і які були, очевидно, спричинені браком автентичної інформації (так, напр., він помилково вважає поему Кавказ приводом до арешту й заслання поета, епістолу І мертвим, і живим, і ненародженим… (1845) характеризує як його „лебедину пісню”, а днем смерті Шевченка називає 16-е лютого 1861 р,), не применшують значення цього сповненого непідробного почуття і пристрасного співчуття гімну на честь великого українського поета.

Опублікований у другому виданні книги Від Дону до Дунаю (1888) нарис Тарас Шевченко є розширеним варіантом статті Малороси та їхній співець. З огляду на долю поета, Францоз убачає у фігурі Шевченка типового представника свого народу і свого часу: „Його життєвий шлях, – пише він, – є з більшими чи меншими варіаціями шляхом усіх малоросійських поетів, хіба з тою відмінністю, що великий Тарас більше прагнув, більше страждав і більше створив, ніж його поетичні побратими”. Тут Францоз докладніше торкається біографічних моментів, показуючи життєвий шлях Шевченка як шлях страждань, на якому було безліч тортур – починаючи з дитинства, коли малого Тараса били його мачуха, п’яні дяки і жорстокий поміщик Енгельгардт – аж до страшного десятиліття найстрогішої фізичної й психічної муштри простим солдатом в Оренбурзі, на Кос-Аралі і в Новопетровській фортеці. „Це біографія, яка нагадує роман, – вважає австрійський письменник, – але вона не веде героя з темряви до світла, а з темряви в темряву і написана кров’ю серця шляхетної, великої людини”.

Вже цих неймовірних людських страждань Шевченка вистачило б, аби бачити в ньому свого роду мученика, життя якого можна порівнювати з Життям великих християнських аскетів. Проте його істинне значення для нащадків лежить в іншій площині – в його поетичному та мистецькому звершенні. Тут Шевченко піднявся на ту висоту, з якої його вже ніхто й ніколи не зможе скинути. „В особі Тараса Шевченка, – стверджує Францоз, – був повільно замордований не тільки найбільший співець свого народу, але й поет найвищої, абсолютної естетичної проби”. Коли він писав ці рядки, Шевченко був ще майже невідомий на Заході, в той час не існувало ще перекладів його віршів, за винятком невеличкої книжечки Ґеорга Обріста, яка з’явилася 1870 року в Чернівцях. Можна з повним правом стверджувати, що Францоз був одним з найбільш ранніх адептів Шевченка в Західній Європі, який ще в 70-ті роки 19 ст. чимало зробив для популяризації його імені й творчості поза межами України.

Неабияк переймався Францоз долею українських селян Галичини, „занедбаних державою, утискуваних іншими соціальними верствами, неосвічених і забобонних, але добродушних і людяних”. Їм він присвятив не тільки низку оповідань, але й свій роман Боротьба за право (Ein Kampf ums Recht, 1881). Цей роман показує боротьбу галицьких селян з польським поміщиком за шматок громадської землі, боротьбу, очолювану сільським старостою Тарасом Бараболею (ім’я протагоніста, очевидно, утворене під упливом повісті М.Гоголя Тарас Бульба), який стає бунтарем і державним злочинцем після того, як не знаходить законним шляхом ніякої підтримки й захисту ні в столиці краю Львові, ні при цісарському дворі у Відні. „Францоз, – вважає німецький літературознавець Дітер Кесслер, – вдається до гайдамацького сюжету, який був йому відомий з Шевченкового епосу, Гоголівського Тараса Бульби (німецький переклад з’явився в 1846 р.) та з живої народної традиції, однак він звертає увагу на те, щоб не ставити знак рівності між гайдамаком і розбійником, а щоб явити гайдамака Бараболю як шляхетного й справедливого, тому в народі його називають „бравим старостою” і „великим месником” (4).

Подібно до шиллерівського Карла Моора, гуцульському ватажкові не вдається утримати народний гнів у межах тих юридичних та моральних принципів, які він сам сповідує: всупереч його волі нерідко порушується закон, чиниться сваволя і злочини, які не можуть бути виправдані високими цілями. У фіналі роману герой капітулює перед владою. Однак його смерть була недаремна – землю таки повертають селянам.

Трагічна доля Тараса Бараболі, цього галицького Міхаеля Кольгааза (герой однойменної повісті Генріха фон Клайста), надихнула свого часу австрійську оповідачку Марію фон Ебнер-Ешенбах на створення роману Якоб Шеля (1883) і дала згодом матеріал для драми українського письменника Михайла Старицького Юрко Довбиш (1889). Старицький використав лише сюжетну канву роману Францоза, запозичив час і місце дії, соціальний аспект конфлікту, однак самостійно розвинув драматичну колізію з новою констеляцією фігур. Відчутної трансформації зазнав у його інсценізації протагоніст. Письменник змінив ім’я свого героя, назвавши його Юрком Довбишем. Цією зміною автор хотів викликати асоціації з історичною постаттю Олекси Довбуша. Однак він не мав не меті повністю ідентифікувати з ним свого персонажа. Так автор зберіг для себе відносну свободу, убезпечив себе від необхідності строго йти за історичною біографією ватажка опришків. Для нас у даному контексті цікавий сам факт творчого перегуку Старицького із Францозом. В 1952 р. австрійський письменник Оскар Маурус Фонтана здійснив переробку цього твору Францоза під назвою Чорний хрест посеред ниви (Das schwarze Kreuz am Acker).

Роман Францоза декілька разів перекладався українською та російською мовами. Перший український переклад Михайла Атаманюка під назвою Боротьба за право з’явився в Чернівцях у 1910 році в серії „Народна бібліотека” і був перекладений з російської. Цікаво, що ілюстрації до цього видання здійснив відомий галицький художник Осип Курилас. Через три роки (1913) в Києві з’явився новий переклад М.Загірньої під тою ж назвою. В 1925 році харківське видавництво „Пролетарий” видало цей роман у російському перекладі під назвою Крестьянин и император. А одне з московських видавництв випустило в 1923 р. даний твір під назвою Мститель. Два видання витримав уже й новий переклад роману, здійснений свого часу Леонідом Горлачем і Борисом Савченком (Ужгород, 1976, 1982). Останнє видання включає в себе також оповідання Німий (Der Stumme) та Бунт у Воловцях (Der Aufsatand von Wolowce) в перекладі Б.Савченка і доповнене змістовною післямовою Дмитра Наливайка „К.Е.Францоз і його роман За правду“.

Для рецепції творчої спадщини К.Е.Францоза в східнослов’янському світі цікавий також той факт, що його роман Блазень (Pojaz) з’явився спочатку не в оригіналі, а в російському перекладі під назвою Сандер Глаттейз у петербурзькому місячнику „Восход”. В 1932 р. одеське видавництво „Культура и труд” почало видавати багатотомне зібрання вибраних творів Францоза. Щоправда, у світ вийшов – наскільки нам відомо – лише перший том Эстерка Регина. Рассказы.

Українською мовою перекладалися також окремі вірші Францоза. Вони належать перу львів’янина Маркіяна Нагірного, який свого часу захистив дисертацію про Францоза й написав про нього низку цікавих аналітичних статей. Чимало зробив для популяризації австрійського письменника й чернівецький дослідник Фрідріх Табак, який у своїх розвідках 60-х років минулого століття розкрив мультикультурну природу його творчості.

Освоєння творчої спадщини Францоза є одним із „боргових” зобов’язань вітчизняного літературознавства. Гадаю, що вже давно настала пора відкрити нашому читачеві його нариси з історії української літератури, оскільки в них виражені думки та ідеї, які й сьогодні мають неабияку актуальність для політичної й культурної ситуації в Україні.

Прихильне, нерідко навіть любовне ставлення Францоза до української мови, історії й культури, його заслуги в захисті й популяризації нашої літератури на світових теренах забезпечили йому почесне місце у вдячній пам’яті багатьох поколінь українців. Дана книга є спробою хоча б частково віддати йому належну шану.

 

1. Лідія Ковалець. Листи Карла Еміля Францоза до Юрія Федьковича як портрети автора й адресата (спроба реставрації заретушованого) // Буковинський журнал. – 2009. – Ч. 1-2. -С.152.

2. Joseph P. Strelka Eine breite Skala. Zum Bild der slavischen Menschen im Werk von Karl Emil Franzos. – In: ders. Austroslavika: Die Slaven und Ö sterreich in ihrer literarischen Wechselwirkung.-Tübingen: Stauffenburg Verlag 1996. – S.20.

3. Dmytro Doroschenko. Die Ukraine und Deutschland. Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainischer Beziehungen. – München: Ukrainische Freie Universität 1994. – S.261.

4. Dieter Kessler. Ich bin vielleicht kein genügend moderner Mensch. Notizen zu Karl Emil Franzos (1848-1904). – München: Verlag des südostdeutschen Kulturwerks 1984. – S.23.