ru | en

Йоханан ПЕТРОВСЬКИЙ-ШТЕРН Як Ленін став Бланком (Із книжки «Єврейське питання Леніну»)

Авторизований переклад із англійської Сергія Гіріка і Віталія Черноіваненка. Перша публікація

Перекладено за виданням: Petrovsky-Shtern Y. Lenin’s Jewish Question. – New Haven and London: Yale University Press, 2010. – P. 134-168 (Part V).

Йоханан Петровський-Штерн - професор Північно-Західного університету (Northwestern University, Іллінойс, США)

 

Комуністичні ідеологи, котрі викреслюють Бланків із Ленінової генеалогії, а також російські фашисти, що прагнуть вигнати євреїв із літопису російської культури, зійшлися на тому, що євреям немає місця в російській історії (чи то імперській, чи то радянській). Саме завдяки цій неймовірній спільності їхніх поглядів після колапсу СРСР Леніна почали визначати євреєм. Щоб пояснити «оєвреєння» Леніна пострадянськими праворадикалами, спробуємо пояснити, яким чином російська консервативна думка двадцятого концептуалізує російську революцію – завдання, котре й саме заслуговує на окреме серйозне дослідження.


Становлення російського расизму

Російська консервативна думка початку двадцятого століття успадкувала від своїх попередників різноманітні форми релігійної юдофобії й політичного антисемітизму та надихнула їх на нове життя за допомогою нових расистських ідей. На початку революції 1905 року царизм вимушено визнав деякі буржуазні свободи включно зі свободою створення політичних партій, свободою друку та віросповідання. Новозаснований Союз російського народу (СРН), ксенофобська ультрамонархістська партія, використовувала ці свободи для того, щоб поставити під сумнів саме їх існування й звинуватити в державній зраді саме тих, завдяки кому ці свободи постали. СРН оголосив хрестовий похід проти ліберальних реформ і соціальної революції – проти того, що дозволило самій цій організації висловлюватися й бути почутою. В усіх тих наслідках, що їх мали для російського народу буржуазні революційні зміни у самодержавному суспільстві, праворадикали бачили результат іноземної змови проти Росії.

На думку СРН російський народ являв собою єдине ціле, а соціальна ворожнеча була йому невідомою. Цар любив дворян, дворяни любили народ, а народ цілком підтримував царя. Звісно ж, цар, дворяни й народ були глибоко релігійними, високоморальними, зв’язаними з рідною землею, етнічно бездоганними й сповненими віри в монархію. Представники російської крайньої правиці вірили, що російська влада – кришталево чистий цар і його лояльне й чесне оточення – не були здатними забруднити країну огидним лібералізмом і демократією (на думку СРН, саме ці два зла підривали підвалини Святої Русі). Коли вже це забруднення сталося, то воно, звісно ж, відбулося внаслідок підлого вторгнення чужинців.

Саме через те, що російська правиця бачила росіян як гомогенну етноконфесійну групу чесною, високоморальною й лояльною, вона вважала, що будь-які процеси, пов’язані з секуляризацією, демократизацією й підриванням устоїв не могли бути російськими. Усе це було чужим. А євреї у Росії були саме інородцями, узаконеними чужинцями. Отож, твердили представники правиці, класові конфлікти в Росії мали єврейське походження, революціонери, котрі провокували їх, були євреями, а соціалізм був іноземним єврейським варивом. Розвиваючи ці твердження у політичний міф, СРН називав усі ліберальні тенденції та класову боротьбу «жидомасонськими вигадками». Ті ліберали, російське походження яких годі було поставити під сумнів, у очах СРН були мерзенними рабами єврейського кагалу та міжнародного капіталу.

На початку російської революції 1905 року російська крайня правиця у контакті з російською таємною поліцією керувала фабрикацією й поширенням «Протоколів сіонських мудреців». Цю підробку було замовлено шефом російської таємної поліції в Парижі Пєтром Рачковським, а її імовірним автором був другорядний російський журналіст Матвєй Ґоловінський1. «Протоколи» було спрямовано на те, щоб відволікти увагу читачів від соціальних конфліктів початку двадцятого століття і спрямувати їх у бік національно-етнічного протистояння. «Протоколи» претендували на пояснення єдиної причини кризи, пояснюючи її тим, що, мовляв, огидний єврейський уряд маніпулює європейськими політиками з метою встановити контроль євреїв над світом. Отож, «Протоколи» пропонували читачам зручне чорно-біле бачення європейського занепадницького суспільства кінця епохи. Вони стали справжнім пропагандистським шедевром новонародженого ХХ століття. 1903-го їх було опубліковано у провінційній газеті, а вже у 1905 та 1907 роках «Протоколи» побачили світло спочатку у книжковому форматі за редакцією та з коментарями ультраконсервативного російського православного містика Сєрґєя Нілуса, а потім і Ґєорґія Бутмі – неперебірливого в методах журналіста з СРН.

«Протоколи» багато в чому допомогли в подальших інсинуаціях СРН. Вони зручно пояснювали наслідки соціальної боротьби через іноземну антиросійську змову. У зростанні капіталізму, появі пролетаріату й утвердженні буржуазії вони бачили наслідок вторгнення євреїв на святу землю матінки-Росії. Широко використовуючи у «Протоколах» багатий репертуар антисемітських метафор, лідери СРН представляли визвольні ідеї як підривну єврейську вигадку, обманом ввезену до Святої Русі для знищення російського народу та православної церкви. Звертаючись до цього тексту як новоявленого одкровення, СРН тепер мав документальний доказ того, що модернізація Росії – включно з запровадженням конвертованого рубля – нібито була єврейською, чужинською і шкідливою. Проявами єврейської загрози всеросійські з’їзди СРН вважали навіть діяльність таких християнських сект, як штундисти й баптисти, а разом із ними і діячів українського національного відродження та масонів2.

Нова антисемітська міфологія, що вийшла з «Протоколів», поставила наголос на неминучій етнічно-расовій загрозі, проти якої слід було діяти негайно. Для того, щоб спровокувати урядові акції проти євреїв та революції, СРН не вагався вдаватися до поновного поширення середньовічних юдофобських забобонів, як от кривавий наклеп. Коли 1911 року київською бандою, якою командувала Вєра Чебряк, було вбито випадкового свідка їхніх злочинів Андрія Ющинського, СРН використав свою мережу в середовищі царистської ієрархії для того, щоб обвинуватити в цьому вбивстві, здійсненому простими вуличними злочинцями–християнами, саме євреїв, котрі буцімто здійснили ритуальне жертвоприношення. Замість гангстерів і вбивць православного походження суд заарештував Менахема Менделя Бейліса, єврейського службовця місцевого цегляного заводу, і звинуватив його у вбивстві православного хлопчика з метою використання його крові задля приготування пасхальної маци. Під час подальшого судового процесу ключові юристи з числа членів СРН не шкодували сил на те, щоб довести провину євреїв. Останніх вони називали кровопивцями, жертвами яких стають російські християни. Хоча Бейліса й не було визнано винним, суд не засвідчив саму безглуздість звинувачень. Як і «Протоколи», справа Бейліса успішно переорієнтувала російську громадську думку з соціальних питань на етнічні і чітко визначила справжнього ворога Росії. Ним мав стати саме єврей – кровожерний і спраглий влади поширювач наклепів на російський народ і православ’я.

Чим швидше російський режим зісковзував у прірву Першої світової війни, тим гучніше російські праворадикали закликали до радикальної зміни традиційної урядової політики щодо євреїв. Сегрегації і марґіналізації російського єврейства, на їхню думку, було недостатньо. Представники правиці бомбардували Кабінет міністрів антисемітськими пропозиціями. Так, вони рекомендували депортувати всіх євреїв із внутрішніх провінцій імперії назад до Межі осілості, вигнати їх із армії як антипатріотичних і шкідливих чужинців і заборонити їм бути депутатами Думи (включно з людьми єврейського походження, у яких охрестилися предки менш ніж у шостому коліні). СРН закликав уряд заборонити навчання дітей антипатріотичних євреїв у християнських школах, не дозволяти їм вступ на державну службу та відмінити дозвіл навикористання ними християнських імен. Коли вибухнула Перша світова війна, командування російської армії було вже настільки просякнуто антисемітською пропагандою, що дозволило втягти себе у масовану протиєврейську кампанію. В умовах воєнних потрясінь і поразок вище армійське командування обвинувачувало у шпигунстві на користь Німеччини їдишомовних цивільних євреїв прифронтових регіонів. Поширювана військовою пропагандою антисемітська істерія мала наслідком безпідставні суди, погроми, масові депортації євреїв прифронтової смуги, зокрема, зі Східної Галичини.

Російська крайня правиця шукала й знаходила для своїх далекосяглих пропозицій міцну теоретичну базу. Її представники покликалися на ідеї автора расової теорії Артура де Ґобіно, котрий розвинув у цілу історіософію нерівності рас свою особисту аристократичну зневагу до населення африканських колоній та чорношкірих американців. Автори з кола СРН використали його ідеї біологічного расизму для посилення релігійної юдофобії та політичного антисемітизму. Цим СРН виразно дистанціювався від поширених у дев’ятнадцятому столітті ґрунтованих на релігії концептів російської ідентичності, згідно з якими хрещення могло перетворити чужинця на росіянина, надавши йому всі ті привілеї, якими володів повноправний представник російської спільноти. «Жид крещёный – что вор прощёный», – стверджували лідери СРН, звертаючись у своєму расистському запалі до російського прислів’я. Вони заявляли, що єврея не здатні змінити ані навернення на православ’я, ані русифікація. На їхню думку, навіть хрещення не могло затерти невитравні семітські риси.

СРН вважав усіх євреїв «євреями за духом», включаючи до цього числа навіть тих, хто внутрішньо модернізувався, був атеїстом, асимілювався й став цілковито байдужим до єврейства, здобув освіту, занурився у російську культуру або охрестився. Крім того, у СРН вірили, що «єврейство» являло собою міцно згуртовану єдність, що відзначалася продиктованими Талмудом племінною ненавистю і ксенофобією. Джерелом знань про Талмуд для консервативних ідеологів стали кількасотрічні нападки на євреїв християнських пропагандистів від Раймундо де Пеньяфорте (1175-1275) та Йоганнеса Пфефферкорна (1469-1523) до Іпполіта Лутостанського (1835-1915) і Якова Брафмана (1825-1879). Кажучи коротко, на думку СРН євреї не існували як багатомовний і полікультурний народ, поділений на численні політичні течії, релігійні та соціальні групи. Натомість, нібито існувало лише єдине, згуртоване й загрозливе «талмудичне єврейство»3.

Ідеологи СРН ставилися до євреїв як до раси або племені, а не як до народу чи релігійної групи (це було цілком у дусі думок Леніна, пізніше цю точку зору розвинув Сталін у відомій статті «Марксизм і національне питання»). Крім того, перевершуючи в цьому Леніна і Сталіна, російські праворадикали стверджували, що навіть їхня поведінка свідчить про племінний характер єврейської групи. Де б і коли б не зібралися євреї, вони всюди формують таємний уряд. Ба більше – навіть євреї, котрі були русифікованими у четвертому поколінні, таємно відкидали російські цінності й плекали антиросійські задуми. На думку СРН, єврея можна було навернути на іншу релігію, можливо було навчити його чогось із Достоєвського або Пушкіна й прищепити йому повагу до символів російської влади, але він усе одно мав залишитися позбавленим етичних принципів безсоромним індивідуалістом. «Євреї асимілюються фізично, але не духовно», – стверджували ідеологи цієї право радикальної групи. Перетворення євреїв на рівних громадян вони вважали завданням неможливим. Можна відірвати єврея від Талмуду, але не можна вирвати Талмуд із єврея, твердили вони4.


Російські арійці та їхні єврейські демони

СРН фінансово підтримував пристрасних пропагандистів своїх ідей, серед яких можна згадати Алєксєя Шмакова (1852-1916), Ґєорґія Бутмі (1856-1927), Ґєорґія Замисловського (1872-1920) і Міхаіла Мєншикова (1859-1919). Найталановитішим із цих нікчем був, імовірно, саме Мєншиков. Зокрема, це можна сказати про час, коли він став кореспондентом респектабельної багатотиражної російської консервативної газети «Новое время». Один із провідних сучасних знавців історії російської культури ХІХ століття відзначав, що Мєншиков був другорядним журналістом і запозичав ідеї з «горщика з залишками фельєтонів»5. Коли Мєншиков перетворився на праворадикального журналіста, Антон Чехов назвав його негідником, Лев Толстой розірвав із ним усілякі стосунки, міністр освіти назвав його свинею, а граф Сєрґєй Вітте заявив, що ідеї Мєншикова перевершували навіть найреакційніші концепції. Однак, називати Мєншикова літературним нікчемою не слід: цей популярний, хоч і дрібного ґатунку, письменник сформулював ключові антисемітські міфи, на котрих виховувалися – і продовжують виховуватися – російські письменники, поети й журналісти протягом ХХ та, власне, і ХХІ століття.

Саме Мєншиков надихнув російську ксенофобію у той самий спосіб, у який «Протоколи» прислужилися для подальшого розвитку європейського антисемітизму. Він був одним із перших російських праворадикалів, що сприйняли біологічний расизм. Він прищеплював російській консервативній думці теорію арійської вищості Ґобіно, якої й сам послідовно дотримувався. У расистських текстах, зібраних згодом під назвою «Листи до російської нації», він пропагував, що каста російської аристократії вища за всіх, проте усіх іноземці-неросіяни неповноцінні. Він ненавидів усіх етнічних чужинців, не роблячи винятку навіть із балтійських німців, знаних своєю урбанізованістю, русифікованістю, воювничістю та російським патріотизмом. Крім того, він зневажливо ставився до голландців, італійців, греків, поляків та українців на російській державній службі. Присутність усіх цих «чужинців», на його думку, шкодила титульній російській нації. Він вважав, що такі люди не могли ані зрозуміти, ані оволодіти тим так званим духом російської раси, цього факту не могли змінити ані їхня освіта, ані лояльність. Найгіршими ж для Росії чужинцями, згідно з Мєншиковим, були євреї. Якщо інших етнічних чужинців у центрі та на місцях він вимагав прибрати з бюрократичного апарату, то від євреїв він хотів очистити Росію цілковито. Саме в цьому він убачав єдиний шлях порятунку від, кажучи словами Ґобіно, «смертельного приниження й занепаду» білої раси6.

Перебуваючи в інтелектуальній залежності від французьких, німецьких і польських джерел, Мєншиков продовжував традицію російських реакційних мислителів, котрі завжди покладалися на західну думку. Він був апологетом расової чистоти росіян, збереження російського православ’я та слов’янської національної духовності, під час розгляду справи Бейліса приправляючи свої запозичення з Вільгельма Марра та Артура де Ґобіно католицькою юдофобською пропагандою сторічної давнини, взятою з творів отця Пранайтіса, католицького експерта з єврейських ритуальних убивств. Мєншиков зазначав, що євреї лише на перший погляд здаються звичайними людьми. Насправді ж вони нібито є жовтошкірими азіатами, чия семітська кров протягом тисячоліть змішувалася з кров’ю негрів7. Євреї всього світу, від Америки до Межі осілості, об’єдналися в очоленій кагалом змові проти Росії, що було наслідком їхніх політичних схильностей. Мєншиков твердив: провідні позиції в російському мистецтві, літературі та журналістиці опинилися в руках євреїв не через те, що вони є більш талановитими, ніж росіяни, а завдяки тому, що вони були професійними фальсифікаторами та імітаторами. На його думку, у минулому євреї завжди були лихварями, експлуататорами, сутенерами, спокусниками, провокаторами, являючи собою аморальні типи найнижчого ґатунку. Він вважав їх шахраями, приписуючи їм підробляння ліків, срібла, їжі, тканин, будівель, хліба і навіть дівочої цноти8.

Соціал-дарвініст Мєншиков порівнював євреїв із бацилами, котрі руйнують здоровий організм російського народу. На його переконання, євреї плели інтриги, маючи на меті принизити й отруїти росіян. Вони нібито відчували до християн глибоку ворожість і шукали нагоди завдати їм болю. Саме це стало причиною поширення в Росії ідей рівності – продукту жидомасонської змови проти чистої арійської раси росіян. Крім того, вони нібито використали Менделя Бейліса для ритуального вбивства християнського хлопчика Андрія Ющинського, що мало повторювати ритуальне вбивство Ісуса Христа. Те, що суд виправдав Бейліса, не мало значення – для Мєншикова уся єврейська історія була суцільним ритуальним убивством народів, серед яких жили євреї. Задовго до того, як у політбюро ЦК комуністичної партії посіли свої місця більшовики єврейського походження, Мєншиков чи не найпослідовніше відстоював твердження про відсутність такого явища, як російська революція. Він вважав, що революція в Росії була суто єврейською. Проте він був перконаний, що «соціального прогресу можна досягнути шляхом відбору найбільш пристосованих». Він сподівався, що російській нації вдасться позбутися східноєвропейських євреїв9.

Державна юдофобія і популістський антисемітизм праворадикалів посилювали пригноблений стан російських євреїв і кидали тисячі з них у обійми революційного руху. Провідний дослідник цієї теми твердить: «У комуністичному русі цієї доби євреїв було непропорційно багато передусім через те, що ця політична течія обіцяла звільнення від реалій життя у складі меншини, відокремленої безліччю етнічних, релігійних і соціоекономічних меж, шляхом потрапляння до нового світу, де всі ці межі буде знищено»10. Після 1917 року члени партій більшовиків, меншовиків та Бунду посіли провідні позиції у радянському державному апараті. Хоча на державній службі опинилося менш ніж 1% від загальної чисельності єврейського населення Росії, для крайньої правиці «над представленість» цієї групи серед партійних і державних лідерів служила виправданням найгірших сподівань. Навіть революція 1905 року, на думку праворадикалів, була результатом змови міжнародного єврейства, натомість, революцію 1917-го СРН сприйняв як емпіричне підтвердження існування цієї змови. Шукаючи притулку в революції, що мала поміняти клас та етнічну приналежність місцями, більшовики єврейського походження допомагали відродженню старих міфів, даючи їм новий стимул. Тепер праворадикали могли вільно викривати приписувані євреям жагу влади та мстивість до християн.

Проблема перебування євреїв на державній службі має своє історичне пояснення. Юдофобська практика царизму принципово виключала євреїв із цієї сфери. У 1790-1830-х рр. певна їхня кількість євреїв працювала в органах місцевого самоврядування штетлів (пізніше їх було усунуто навіть звідти), а протягом 1850-1917 рр. близько 150 «учених євреїв» працювали консультантами при губернаторах, ще близько двох десятків служили на посадах цензорів єврейських книг. Але загальна маса російського населення ніколи не бачила єврея-чиновника. «Учені євреї» могли допомагати міністрам або губернаторам виконувати їхні обов’язки, але євреї на звичайних державних посадах були явищем нечуваним.

Ідентичність своїх підлеглих держава ставила в залежність від релігійної приналежності, причому передбачалася можливість зміни конфесії. Ніколай перший проголосив: навернений у російське православ’я більше не був євреєм. Обіймати чиновницькі посади могли лише ті з євреїв, хто пройшов таїнство хрещення. Спроби Алєксандра Солженіцина назвати таких провідних державних діячів як Пьотр Шапіров та Єґор Перетц євреями-росіянами зраджує його расову упередженість, тож їх не можна сприймати серйозно11 (Шапіров та Перетц були православними у третьому та другому поколіннях відповідно). Блискучий орієнталіст Данііл Хвольсон і армійський генерал Міхаіл Ґрульов народилися євреями. Вони отримали змогу зробити академічну та військову кар’єру лише після того, як прийняли державну релігію. Засновник російської юдаїки Абрам Гаркаві відмовився охреститися, через що він так ніколи й не обійняв посади університетського професора. Лише видатний російський художник Лєонід Пастернак, хоч і відмовився від хрещення, таки став професором Академії мистецтв. Протягом сторіч заборона для євреїв посідати державні посади формувала загальну думку: єврей-чиновник – це аномалія.

Після 1917 року у російській масовій уяві – у етнічному, культурному й релігійному спектрах – постійно зростали підозри щодо надто високої представленості осіб єврейського походження на провідних адміністративних і партійних посадах, незважаючи на російські імена, харизму революційних жертв та глибоку русифікованість цих діячів. Для мас російського селянства та міської дрібної буржуазії влада більшовиків була владою євреїв, а більшовики, незалежно від їх походження, – євреями. Парадигма протистояння народу і влади, що протягом ХІХ століття формувала російську ментальність, додатково зміцнила уявлення про те, що єврейську владу було встановлено для придушення росіян.

Цю позицію поділяли не лише представники крайньої правиці, а й ліберали. Підсумовуючи свої враження від революційних подій 1917 року, засновник російсько-єврейської історіографії Шимон Дубнов висловлював похмурі передчуття: «Вони ще пригадають нам [євреям], що у більшовицькому терорі брали участь єврейські революціонери. Колеги Леніна – троцькі, зінов’єви, уріцькі та інші – виведуть його з тіні. Пізніше люди гучно про це заговорять, а юдофобія пустить глибоке коріння в російському суспільстві»12. Емігранти-монархісти смакували народні приказки, у яких революційні лідери порівнювалися з дореволюційними магнатами єврейського походження: «Цукор Бродського, чай Висоцького, Росія Троцького»13. 1925 року, за рік після Ленінової смерті, відомий своєю симпатією до євреїв очевидець занотовував тодішні міські події. Він наводить випадок, що стався тоді, коли в кінотеатрах Києва з’явився фільм Алєксандра Ґрановського «Єврейське щастя». Хтось поза театром запитав: «Коли почнеться „Єврейське щастя”?» й отримав відповідь: «Воно почалося вісім років тому», тобто з приходом до влади більшовиків у 1917 році.

Після більшовицької революції антисемітські міфи старого режиму (у тому числі й призабуті протягом 1910-х років «Протоколи») знов поширилися в колах консервативних російських мислителів-емігрантів. Концепція російської революції як єврейської революції  у цей час набула особливої популярності. Той факт, що багато колишніх праворадикалів (у тому числі й Мєншикова) було вбито ЧК, надав їх образу в уяві емігрантів ореол мучеників-жертв єврейських переслідувань. Багато хто наслідував Мєншикова. Однак, імовірно, ніхто не зміг повторити його досягнення так, як це зробив Васілій Шульґін, глибокий оратор, до 1917 року – депутат Думи, котрий особисто сприяв зреченню Ніколая другого й підтримав буржуазний Тимчасовий уряд).

У 1920-х емігрант Шульґін несподівано потрапив у пастку. Радянські таємні служби організували для нього пропагандисьску подорож до Росії, хоча сам він був переконаний, що подорожує інкогніто. Коли він повернувся з СРСР до своєї оселі у Белграді, його репутацію було серйозно зіпсовано (якщо не казати про підозри у співпраці з більшовиками). Прагнучи реабілітуватися в очах по-ксенофобському налаштованих російських емігрантів, Шульґін видрукував брошуру «Що нам у них не подобається?». Згодом цей текст став улюбленим джерелом для таких російських ксенофобів, як Владімір Солоухін, Вадім Кожинов та Алєксандр Солженіцин. Шульґін пояснював емігрантам-монархістам, що єдиною причиною їхнього вигнання, принижень і зубожіння була єврейська революція. Він твердив: російських пролетарів-страйкарів не існувало, ще більш зубожілих селян не було, як не існувало й матросів-анархістів, глибокої економічної кризи, невмілої погано керованої армії та корумпованого самодержавства. Російська революція сталася через захоплення євреями російської преси, фінансування ними російського політичного життя. Самі ж вони, за твердженнями Шульґіна, отримували гроші на свою підривну діяльність проти «Святої Русі» від американського єврея Якова Шифа. Замість комплексного аналізу російського життя в революційну добу та розгляду фразеології й діяльності революційних партій, Шульґін сміливо стверджував: хоча не всі євреї були комуністами, а не всі комуністи – євреями, однак влада євреїв серед російських комуністів була зворотно пропорційною їхній чисельності серед населення Росії. Шульґін нічого не знав про єврейських родичів Леніна, бо інакше він би радо використав цю інформацію. Однак навіть це не завадило йому стверджувати, що після 1917 року правителями Росії стали євреї, а росіяни перетворилися на їхніх рабів14.

Шульґін знав євреїв безпосередньо, однак до створених СРН міфів він вдавався частіше, ніж до власного досвіду. У змальованому ним образі єврей був згорбленим, ураженим лупою, підсліпуватим і писклявим. За Шульґіним, у революційній боротьбі брали участь не окремі євреї і навіть не організовані групи єврейських пролетарів, а весь сильний багатомільйонний народ Ізраїлю. Шульґін ігнорував той факт, що понад 99% східноєвропейського єврейства аж ніяк не можна було ідентифікувати з більшовицькою владою. Він не переймався аналізом економічних, релігійних політичних, юридичних чи культурних умов життя єврейства перед 1917 роком. Крім того, він не вважав за потрібне аналізувати, чому й інші згадані ним меншини (латиші, литовці, грузини, вірмени й поляки) також брали участь у революції у непропорційній їхній чисельності серед населення Росії кількості. Расистський дискурс для нього був безсумнівним кредо, хоча Шульґін і вдавав, що його антисемітизм суперечить расовому підходу15. Одного разу обвинувативши євреїв, він більше не мав потреби у інших поясненнях причин російської революції. Поряд із тим, цей автор усе ж таки відзначив позитивний характер одного заходу, здійсненого єврейськими більшовиками – початок реконструкції імперської державності Росії (цій тенденції Шульґін не міг допомогти, однак вона йому подобалася).

Ідеї Шульґіна допомогли пояснити їхню особисту катастрофу багатьом спраглим міфів російським емігрантам. Цьому не завадила й відсутність історичного обґрунтування його тез. Цей недолік намагався виправити колишній білогвардійський офіцер Андрєй Дікій (Дікой) – імперіалістичний мислитель і самопроголошений історик, котрий мешкав у США. Дікій робив надзвичайні зусилля для створення власного наративу російської революції в ключі ксенофобських інвектив Мєншикова й Шульґіна. До появи «Двохсот років разом» Солженіцина праця Дікого «Євреї в Росії та СРСР» грала роль програмного тексту для всіх, хто дивився на історію Росії крізь призму антисемітизму. Імовірно, саме його спроба представити з крайньої правої перспективи історію східноєвропейського єврейства – з наголосом на російській революції – була найпершою. Слідом за Мєншиковим та Шульґіним Дікій бачив у євреях міфологізовану, загрозливу, цілісну групу з єдиними інтересами. Він писав: «Незважаючи на гостру соціальну нерівність й класові протиріччя, усі російські євреї являють собою одне велике ціле»16.

Дікій перетворив Шульґінові метафори «єврейських панів» та «російських рабів» на історіософську оповідь, поцятковану іменами, цифрами й статистикою. Одним із найбільш значних внесків Дікого став його образ російської керівної еліти. Для того, щоб довести, нібито владу в Росії захопили євреї, йому було достатньо просто повписувати справжні єврейські імена після революційних псевдонімів радянських державних лідерів. Монархіст і ксенофоб Дікій, котрий не зміг здобути владу через політичну поразку, не зважав ані на регіон походження цих радянських діячів, ані на те, скільки часу вони перебували в ув’язненні чи еміграції, ані на їхню діяльність до 1917 року. Ці відомості показали б євреїв людьми, що страждали за інтереси пригнічених класів Росії нарівні з російською політичною опозицією, а Дікій аж ніяк не був зацікавлений у цьому. Його образ євреїв при владі майже не залишав сумнівів: керівна еліта СРСР була єврейською. Те, що «Протоколи сіонських мудреців» лише передбачали або проти чого цей текст застерігав, у СРСР нібито стало фактом. Як і праворадикальні попередники Дікого, він підкреслював: не існує російських, європейських чи американських євреїв. Натомість, є єдине об’єднане всесвітнє єврейство – страшне, згуртоване й агресивне. Створений Дікім образ євреїв цілком відповідав картині «талмудичного єврейства» Мєншикова чи «багатомільйонного сильного Ізраїлю» Шульґіна, котрі нібито прагнули зробити росіян рабами17. Ідеї Дікого та складені ним списки євреїв при владі свідчили про прагнення «оєвреїти» Леніна – проте у Дікого не було на те підстав.

 

 

 

 


 

  1. Скуратовский В. Проблема авторства «Протоколов сионских мудрецов». – К.: Дух і літера, 2001.
  2. Правые партии: Документы и материалы. Т. 2: 1911-1917. – М.: РОССПЭН, 1998. – С. 47-48, 67, 71.
  3. Там же. – С. 47-48, 73, 76, 82, 263, 345, 355, 432, 508-509.
  4. Там же. – С. 180, 220.
  5. Див.: Рейтблат А. «Котел фельетонных объедков»: случай М.О. Меншикова // Неприкосновенный запас. – 1999. - №2. – С. 3-8.
  6. Про Ґобіно див.: Loring Brace C. “Race” Is a Four-Letter Word: The Genesis of the Concept. – Oxford: Oxford University Press, 2005. – P. 119-124.
  7. Меншиков М. Письма к русской нации. – М.: Издательский дом «Журнал „Москва”», 2000. – С. 221-246.
  8. Там же. – С. 76-77, 132-133.
  9. Там же. – С. 65, 232-239, 246-253, 272-274, 322, 397, 405-411.
  10. Diner D, Frankel J. Jews and Communism: The Utopian Temptation // Dark Times, Dire Decisions: Jews and Communism. (Studies in Contemporary Jewry. Vol. 20) / Ed. by J. Frankel. – Oxford: Oxford University Press. 2004. – P. 4.
  11. Критику упередженого підходу Солженіцина до єврейського питання див. у моєму огляді: Судьба средней линии // Неприкосновенный запас. – 2001. – №4 (18). – С. 38-49, а також коротший англійський варіант цього тексту: On Solzhenitsyn’s ‘Middle Path’ // POLIN: Studies in Polish Jewry. Vol. 18. – 2005. – P. 381-392.
  12. Дубнов С. Книга жизни: воспоминания и размышления. Материалы для истории моего времени. – СПб: Петербургское востоковедение, 1998. – С. 397.
  13. Дикий А. Евреи в России и СССР. Русско-еврейский диалог. – Новосибирск: Благовест, 2005. – С. 134.
  14. Шульгин В. «Что нам в них не нравится…». Об антисемитизме в России. – М.: Русская книга, 1994. – С. 56-61.
  15. Там же. – С. 15.
  16. Дикий А. Цит. соч. – С. 73. Порівн. аналогічну ідею про політичну єдність євреїв усього світу після Шестиденної війни (С. 484).
  17. Там же. – С. 63, 73, 150-151, 165, 181, 197, 198, 207.

 

Здемасковані вороги народу


Хоча твори Мєншикова, Шульґіна та Дікого в СРСР було заборонено, політика комуністичної партії щодо євреїв вимощувала дорогу для подальшого успіху праворадикальних антисемітських теорій серед радянських еліт. Сталінське переосмислення класової боротьби посилило цей процес. Один дослідник історії Росії влучно зауважив: «Класи створювалися й зникали залежно від крутих звивів більшовицької пропаганди»1. Те ж саме можна сказати і про «ворогів народу». Знищивши партійну опозицію та «буржуазних елементів», тобто куркулів та старих (дореволюційних) спеціалістів, після 1945 року сталінський режим знайшов нового ворога. Ним стали «безрідні космополіти» (евфемізм, що використовувався для позначення радянської еліти єврейського походження). 1948 року цю групу було обвинувачено у «схилянні перед Заходом». Проти неї було озвучено підозри в  непатріотичності, ідеологічній шкідливості та причетності до шпигунства проти СРСР. До числа «безрідних космополітів» потрапили літературні й театральні критики, члени Єврейського антифашистського комітету, їдишемовні письменники та кремлівські лікарі. Вирішальним тлом для розуміння нової радянської охоти на відьом, мішенню якої став внутрішній «ворог» – євреї, – стали розгортання Холодної війни й проголошення Держави Ізраїль. У СРСР практично ніхто сумнівався в тому, що об’єктом переслідування були саме радянські євреї, котрі доти вважалися чи не найлояльнішою етнічною меншиною в державі.

Антиєврейські гасла пізньосталінської доби дуже нагадували аналогічні заяви праворадикалів, хоча в перших нібито продовжували використовувати означення, що спиралися на класовий підхід («інтелігенція»), а в останніх відверто застосовувався етнічний принцип («євреї»). Єврейських інтелектуалів у радянському публічному дискурсі було змальовано як шкідливих паразитів, прихованих шпигунів і прислужників міжнародної сіоністської буржуазії. Твердилося, що вони по-зрадницькому приховували своє походження під російськими псевдонімами. Метою радянських громадян було зірвати з них маску як із ворогів народу. Режим успішно реалізував свій задум, заарештувавши членів Єврейського антифашистського комітету, очистивши радянські наукові інститути від єврейських фахівців, а державні установи – від службовців-євреїв, закривши єврейські театри й видавництва, розстрілявши найзначніших письменників, що творили на їдиш. Після арешту кремлівських лікарів, обвинувачених у отруєнні керівників радянської держави, країна опинилася на межі повномасштабного погрому. Звісно, партійні лідери післясталінської доби відмовилися від відвертої антисемітської кампанії, але сталінський післявоєнний режим однозначно асоціювався з державним антисемітизмом. Навіть більше, у цей період протиєврейських переслідувань у масовій ментальності набули поширення антисемітські кліше, які доти не сприймалися як прямо антисемітські чи взагалі відхилялися через свою етнічну складову. Нещодавно розсекречені звіти Верховного суду про масові заворушення після смерті Сталіна свідчать про значне поширення расистських упереджень серед радянських громадян усіх рангів і професій2.

Після 1950-х антисемітизм відчутно поширився в середовищі радянської керівної та культурної еліти. Майбутні лідери КПРС від комсомольського лідера Сємічастного до голови партії Ґорбачова навчалися у Вищій партійній школі під керівництвом тих, хто протягом 1940-1950-х рр. впроваджував у життя жорстку сталінську лінію. Разом зі своєю базовою комуністичною освітою ці діячі всмоктали антисемітський ухил3. Розколовшись під час хрущовської відлиги на про- та протисталіністську течії, різні партійні групи намагалися досягнути своїх цілей шляхом використання ЗМІ. Антисталіністи у таких журналах, як «Новый мир» і «Юность» виступали на захист лібералізації. Натомість, прихильники жорсткої лінії оволоділи такими «товстими» літературні журнали, як «Молодая гвардия», «Наш современник» і «Москва». Ці видання стали платформою для різноманітних культурних груп із чітко вираженими націоналістичними нахилами, відомих під спільною назвою «Російська партія».

Поки ліберали намагалися демонтувати рештки сталінізму й відновити те, що вони вважали Ленінськими партійними нормами, сталіністи й далі намагалися зробити єврейську інтелігенцію ще більш непомітно. Метою таких дій було оголошено «захист інтересів найчисельнішої національності країни»4. І дійсно, партійні ліберали використовували марксистську термінологію й апелювали до класичного марксизму, а прихильники жорсткої лінії використовували термінологію держави, етнічності й нації.

Сприяючи російській ексклюзивності у вигляді радянського патріотизму, у період 1971-1981 рр. консервативні літературні журнали подвоїли свої наклади, засвідчивши наявність підтримки згори прихильників жорсткої лінії. У цих виданнях мали місце різноманітні вияви етнічної ксенофобії, яку вони не надто ховали під маскою класової боротьби. Їх автори поширювали різноманітні форми євразійства, арійства, расизму, неопозитивізму, російського етноцентризму й національного етатизму, ксенофобії та антисемітизму. За двадцять років до приходу до влади генерального секретаря КПРС Юрія Андропова дописувачі до цих видань користали з нечуваної свободи самовираження. Під враженням від поблажливого ставлення до цих журналів радянських ієрархів один дослідник радянської історії поставив їхній «дисидентський» статус під сумнів, запропонувавши розглядати їх як частину офіційного дискурсу5.

В епоху Брежнєва ці журнали спрямовували свій патріотичний гнів проти міської прозахідної ліберальної інтелігенції, котра зазвичай зображувалася як етнічно єврейська. Обговорювані широким колом радянських читачів «Наш современник» і «Молодая гвардия» пропонували міфологізоване пояснення історії та сучасного стану суспільства. Це пояснення було поверховим і редукціоністським, однак воно приваблювало читачів завдяки дистанціюванню від офіційного ленінізму. Ці журнали можна поставити в один ряд із ксенофобською щотижневою газетою «Литературная Россия», тижневиком «Огонёк», а також двотижневиком «Роман-газета», у якому масовим накладом (від 3 до 4 млн. примірників) передруковувалися пропартійні прозові твори. Ці видання створили форму ведення пропаганди, за допомогою якої партійні ідеологи могли маніпулювати класовою й національною ідентифікацією тих елементів суспільства, які вони вважали шкідливими. Таким чином, ці часописи стали незамінним знаряддям агітації й ефективним інструментом державного контролю над суспільством. Прихильники жорсткої лінії партії майстерно поширювали у ЗМІ антисемітські стереотипи. Перш за все, за їхньою допомогою вони реабілітували Сталіна, культ особи якого в часи правління Хрущова партія публічно засудила. Крім того, антисемітизм відіграв значну роль у переорієнтації гніву радянських громадян з невмілого партійного апарату на інтелігенцію та євреїв.

Своєю чергою, наново легалізовані літературні консерватори намагалися перевиховати партійне керівництво середньої ланки в дусі націоналізму, ксенофобії та ексклюзивності росіян. Практично все, що друкувалося на шпальтах журналів «Молодая гвардия» і Наш современник», від літературної критики й поезії до філософських есе та прози, користувалося однаковим набором праворадикальних ідей. Ультраправі літератори не втрачали можливості принизити й «оєвреїти» російську революцію загалом і російський лібералізм зокрема. Крім того, вони озвучили нові цінності, які мали служити альтернативою юдейським та ліберальним ідеям. Як приклад можна назвати, скажімо, псевдоісторичний пригодницький роман Валєнтіна Пікуля «У последней черты», основною дійовою особою котрого є Ґріґорій Распутін, а події розгортаються у останні роки існування Російської імперії («Наш современник», 1979, вип. 4–7)6. Маніпулюючи історичними фактами на догоду своїм читачам, Пікуль назвав причиною занепаду й падіння старого режиму міжнародну сіоністську змову проти російської монархії. Проникливий літературознавець, учень російського філософа та гуманіста Міхаіла Бахтіна Вадім Кожинов опублікував у журналі «Наш современник» свою широко дискутовану статтю про Достоєвського, де відзначив властиву письменникові ксенофобію, його наполягання на вищості слов’янського духу та наголошування на арійському характері великої російської літератури. Постійний автор обох названих журналів Станіслав Куняєв у віршованій формі висміював такі почуття, як справжня дружба і безкорислива любов, вихваляючи, натомість, силу стихій та фізичне насильство. У іншому солідному літературному журналі Татьяна Ґлушкова видрукувала свою горезвісну статтю про Пушкінових «Моцарта і Сальєрі», у якій Вольфґанґа Моцарта було представлено як людину, якій була властива інтуїція, як суто народного, спонтанного, ірраціонального, утаємниченого, тобто «нашого» російського генія, тоді як Антоніо Сальєрі виглядав раціоналістом і скептиком, холодним інтелектуалом, тобто для росіян він мав бути чужинцем і вбивцею7. Однак чи не найбільш визначальним у цьому дискурсі став історико-філософський роман Владіміра Чівіліхіна «Пам’ять», де підкреслювалася перевага російського духу, заперечувався будь-який іноземний вплив на російське націєтворення, а Київську Русь змальовувалася як колиска індоєвропейських аріїв.

У СРСР брежнєвської доби всі, хто прагнув читати право радикальні одкровення, мав доступ до цілої бібліотеки легально виданих текстів. Ті, що шукав історичних сенсацій, могли знайти їх у працях російських істориків і етнологів-неоромантиків, серед яких варто згадати Льва Ґумільова. Син видатних поетів Срібного віку Анни Ахматової і Ніколая Ґумільова, Лев Ґумільов запропонував унікальну інтерпретацію історії Київської Русі, змалювавши її як боротьбу слов’янської державності з паразитичним і недовговічним Хозарським каганатом, кочова еліта якого немовби прийняла юдаїзм ще наприкінці VIII століття. На відміну від слов’янських племен із їхньою високопродуктивною синтезою етнічних груп, племінні юдейські хозари, уявні пращури ашкеназьких євреїв, на його думку складали величезну загрозу для племен, що їх прихистили8.

Ті, кого цікавив давній період російського православ’я, мав до користування праці Владіміра Солоухіна, талановитого письменника-ґрунтянина й одного з головних редакторів «Молодой гвардии». У час, коли обговорення релігії і релігійності в позитивному ключі вважалося пропагандою релігії й переслідувалося законодавством, він без остраху розмірковував про свій великий досвід колекціонування православних ікон («Москва», 1969, № 1).

Поціновувачі високоінтелектуальної літератури зверталися до творів винятково обдарованого російського стиліста Валєнтіна Катаєва, котрий змалював революційну Одесу у блискуче написаному антисемітському романі «Вже написаний Вертер». Примітно, що цей твір було опубліковано доти ліберальним «Новим миром» (1980, № 6), що на цей час уже скотився на консервативні й ксенофобські позиції. Серед головних героїв Катаєва (чекістів) є лише євреї. Автор наштовхує читача на висновок, нібито радикальне крило більшовицької партії складалося виключно з єврейських низів, на яких, таким чином, лежала вся відповідальність за знищення одеської російськомовної еліти й руйнацію «южнорусской» культури.

Читацькі вподобання тодішніх ксенофобів викриває факт їхнього чудового знайомства з класикою російської антисемітської літератури. Деякі з них дісталися до самого Шульґіна, який, після свого арешту в Белґраді, відбуття терміну в Ґулазі й амністії 1956 р., доживав решту життя у Владімірі, неподалік Москви. Ілья Ґлазунов, партійно-урядовий живописець і доморощений очільник російських монархістів і шовіністів, рекомендував своїм адептам книгу Дікого «Євреї в Росії і СРСР»9. Інші праворадикали наново відкривали для себе Мєншикова, Бутмі й Нілуса10. Стривожений повзучим поширенням антисемітизму і ксенофобії поміж російських інтелектуалів, і особливо – розчарованих марксистів, отець Алєксандр Мєнь у ті роки писав про розпалювані «Протоколами сіонських мудреців» нелюдяність і жорстокість. Ліберально налаштований православний священик отець Мєнь письмово й усно давав відсіч антисемітським міфам, поширеним у його власному церковному оточенні11.

Доки інтелектуали-консерватори насолоджувалися читанням шовіністичної літератури, мільйони рядових жителів Радянського Союзу протидіяли брехливому режиму іншим чином. Засобом для цього (а одночасно й своєрідним способом примирення з режимом) став міський фольклор: частівки на межі непристойності, повиті легким націоналістичним флером білогвардійські пісні, еротичні романси, що відволікали від дійсності і, нарешті, політичні анекдоти на будь-який смак. У 1960–1970-ті роки майже повсюдно, від перших класів школи до дорослих п’яних застіль, співалися куплети пісні «Евреи, евреи, кругом одни евреи» з її неперевершеними римами й глибоко фольклорним ритмічним малюнком. В одному з рядків євреєм з глумом названий французький культовий антигерой («Говорят, что Фантомас / Тоже из еврейских масс»), а в іншому ним стає вождь світового пролетаріату: «Кто поверит, что не жид / В Мавзолее лежит?»12 Напрочуд популярними серед радянських громадян незалежно від їхньої соціальної чи національної належності були також антисемітські анекдоти про революцію. Радянські євреї, котрі не знали про єврейське походження Леніна, не без самоіронії зображали Політбюро ЦК як компанію релігійних юдеїв, «наших» більшовиків: «Коли в засіданні настала перерва, Троцький перерахував десятьох євреїв у кімнаті, потім вказав на Леніна і промовив на суміші кострубатої російської та їдишу: „Якщо дер дозікер ґой вийде геть, у нас вийде міньєн і зможемо помолитися мінхе”». Інакше кажучи, якщо цей неєврей Ленін вийде з приміщення, ми матимемо приписаний традицією кворум у десять людей й зможемо прочитати післяполудневу молитву. Хоча в цьому жарті Леніна, на відміну від решти членів Політбюро, зображено неєвреєм, він, тим не менше, представлений в усьому залежним від своїх єврейських товаришів членом партії.

Подібні насмішки не були цілком безневинними. Те, що керівництво більшовицької партії було єврейським, а самі традиційні євреї – революційними за природою, сприймалося в них як очевидне. Отож, питання полягало не в тому, чи такі жарти були антисемітськими. Основним було те, що вони спрямовувалися на висміювання офіційної пропаганди, яка ігнорувала присутні в суспільстві етнонаціональні протиріччя та прикривала їх фіговим листком класової боротьби. Євреї, у яких бачили нелояльну марґінальну національну меншину, все глибше усвідомлювали, що їхній внесок у справу революції викреслено з радянських історичних анналів. Це антисемітське за своєю суттю замовчування вони прагнули компенсувати бодай шляхом гумористичного викладу історичних подій. В одному з численних анекдотів такого штибу ішлося про чекіста, котрий викликав до себе дуже схожого на Леніна одеського єврея й наказав йому спершу змінити характерну жилетку, опісля – позбутися відомого картуза, і нарешті – поголити борідку, аби ніщо не вказувало в ньому на схожість з Іллічем. Єврей неохоче погоджується, але за першої ж оказії запитав: «Картуза я зміню, борідку я зголю, а куди ж я думки подіну?» Тут було точно схоплено реакцію населення на брехливу офіційну історію партії: мовляв, лише хитрий одеський єврей міг мати риси обличчя, звички і думки, які повністю повторювали ленінські. Після падіння комунізму ці жарти й анекдоти з націоналістичним забарвленням перекочували в популярні книжки з історії і набули відверто антисемітського характеру13.

Розрив між неофіційною етнонаціональною й офіційною класовою ідеологіями був прикладом глибоко дуалістичної, або, як визначила провідна американська совєтологиня, «маніхейської» побудови радянського дискурсу ідентичності14. Яким би не був рівень відвертої ксенофобії в засобах масової інформації, літературі та фольклорі, офіційно партія лишалася вірною класовій фразеології. Євреї, котрі прагнули виїхати з СРСР, партійними та профспілковими органами сприймалися як зрадники батьківщини, здатні проміняти щасливе життя від радянським сонцем на сумнівні переваги наскрізь прогнилого капіталізму. Суди прирівнювали єврейських дисидентів, поширювачів самвидаву та вчителів івриту до хуліганів, агентів іноземних розвідок, релігійних агітаторів чи просто дрібних злочинців. Таким чином, кажучи мовою кримінального кодексу, вони ставали ізгоями, що відмовилися від життя радянського будівничого світлого майбуття та зганьбили комуністичну ідеологію.

З метою приховати від широкої громадськості інформацію про справжню ідентичність цих «зрадників батьківщини», діяльність яких так чи інакше пов’язувалася з їхньою національною приналежністю, режим використовував розмиті класові категорії: євреї, що бажали полишити країну, українські дисиденти й активні правозахисники, що протестували проти насильницької русифікації, російська «гнила інтелігенція», що вимагала лібералізації суспільства, православні активісти, сіоністи і викладачі івриту. Кремль сприяв ухваленню резолюції ООН № 3375 (1975 року), якою сіонізм прирівнювався до расизму, а також публічно оголосив про свій антисіонізм, затаврувавши Ізраїль як дрібнобуржуазного прихвосня дядька Сема, що утримує під гнітом волелюбну молоду палестинську демократію. Падіння СРСР чітко продемонструвало, що впродовж усього періоду його існування марксистський поняттєвий апарат залишався набором порожніх пропагандистських слів, за якими ховалася могутня російськоцентрична ксенофобія радянського офіціозу.


У морі расистських страшилок

Крах СРСР спонукав багатьох людей зректися догматичного марксизму, навернувши їх, натомість, до націоналізму та етноцентризму. Протягом 1990-х років книжки Шульґіна, Дікого і Мєншикова багато разів перевидавалися як легально, так і у піратських публікаціях. На відміну від інших російських екстремістів-антисемітів епохи справи Бейліса, у традиції російської консервативної думки Мєншиков посів місце визначного національного журналіста, винятково чесного, перейнятого долею свого народу російського патріота. Його бачили миролюбним мислителем й православним праведником, якого жорстоко вбили євреї-чекісти. Сєрґєй Нілус, котрий свого часу опублікував «Протоколи сіонських мудреців», завдяки публікаціям ув освяченій церквою ксенофобській пресі, перетворився на замалим не святого православного старця. Побачивши, що простір колишнього СРСР для ультраправих ідеологій перетворився на справжнє поле чудес, західні неонацисти, заперечувачі Голокосту і расисти всіляких відтінків приїхали до Російської Федерації, щоб провадити агітацію. Місцеві легалізовані праворадикали зустріли їх із розкритими обіймами.

Так, до Москви завітав Девід Дюк із Ку-Клукс-Клану. Постійний автор «Нашего современника» і «Молодой гвардии» Алєксандр Проханов, який починаючи з 1990-х видає сталіністську, ксенофобську й расистську газету «Завтра», всіляко допомагав Дюкові у його російському турне. Саме Проханов організував презентації активіста Ку-Клукс-Клану в музеї Маяковського в самісінькому центрі Москви. Радянський офіціоз на той час уже успішно поховав Маяковського як утопічного інтернаціоналіста, відкинув його гайнеподібну іронію, заборонив розмірковувати про його футуристичну образність і вилучив із публічного дискурсу про нього будь-які згадки про Лілю Брік, літературну даму єврейського походження, яка надихала літератора за його життя, а після смерті переконала самого Сталіна оголосити Маяковського найбільшим радянським поетом. Радянська літературна критика перетворила Маяковського на співця соціалістичного будівництва і речника пролетарської держави. Для увічнення його пам’яті було обладнано величезний музей поряд із Лубянкою. Однак цього було недостатньо: тепер виступити з лекціями в музеї Маяковського запросили лицаря білого расизму. Повернувшись спиною до плакатів і книг Маяковського (на деяких із них було зображено Лілю Брік анфас), Девід Дюк зачаровував слухачів, серед яких переважала молодь, страшилками про євреїв, які нібито контролюють мас-медіа у США, нав’язують американцям свої небилиці про уявні єврейські страждання в часи Другої світової війни та вдало маніпулюють громадською думкою. Схоже, це сподобалося всім – Дюкам повторно запросили до музею з лекціями.

Парадоксальним чином у середовищі російських праворадикалів добре прижились «іноземці», і це має свої причини. Російська правиця вирішила, що Дюк переконливо довів: навіть у ліберальній Америці люди переймаються єврейською змовою. Дікій зруйнував сімдесятирічне табу на обговорення провідної ролі певної національної меншини в історії Росії, а та обставина, що його праці з’явилися на Заході, зміцнила довіру до нього з боку антикомуністично налаштованої інтелігенції. Шульґін, натомість, відповів на сторічні історіософські питання: «що сталося?» і «хто винний?». Урешті-решт, такі публіцисти, як Мєншиков, урятували репутацію старої доброї Росії. Він запропонував обвинувачувати у падінні великої імперії не прогниле й недолуге самодержавство, а інородців-євреїв. Ця думка знайшла широку підтримку в Російській Федерації середини 1990-х років, у часи жахливої інфляції, економічної кризи і новоявлених олігархів єврейського походження15.

Доступні тепер расистські твори неабияк теоретично підкували російських ксенофобів, а також стимулювали їхні чергові спроби переписати радянську історію, допомігши створити нову російську антикомуністичну історіографію – популярну паранауку16. Після публікації у 1990-х роках статей Штейна, Цапліна та інших про Бланків, Владімір Солоухін заявив: ключовим фактором для розуміння Російської революції є саме національність Леніна17. Самої лише вказівки на єврейське коріння Леніна цьому авторові виявилося цілком достатньо, щоб однозначно назвати його євреєм і, виходячи з цього, пояснити, чому Ленін повстав проти матінки-Росії. Ідучи за Маріеттою Шаґінян і Міхаілом Штейном Солоухін покликається на свідчення про хрещення Абеля і Ісроеля, але категорично заперечує будь-яку роль хрещення для долі родини Бланків, яких не можна було виправити жодним наверненням у християнство.

Расист-Солоухін чудово знав, що для пояснення найскладніших загадок історії можна просто згадати про єврейськість потрібної особи, а якщо її раптом виявиться недостатньо, слід вигадати щось, що допоможе заповнити цю лакуну. Так, Солоухін усерйоз обговорює питання про те, чи не була часом єврейкою вінчана дружина православного Алєксандра Дмітрієвіча Бланка Анна Івановна Ґроссшопф. Матір Леніна Марію Алєксандровну (православну в другому поколінні, що народилася в православній сім’ї) він називає Марією Ізраілєвною, додаючи до її імені по батькові, якого вона ніколи не мала. Він заявляє, що ця жінка не мала й краплі російської крові й була вона наполовину або достоту єврейкою. Після цього Солоухін звертається до доволі туманної історії батька Леніна (калмицького походження) і встановлює як неспростовний факт, що Ілью Ульянова відрізняв особливий дефект мовлення: він гаркавив. Позаяк у російській культурній традиції гаркавість зазвичай пов’язується з інтелігентами-інородцями (кажучи іншими словами, євреями), Солоухін саркастично запитує у читачів, чи вони коли-небудь бачили калмика, який би гаркавив? Таким чином, Солоухін «встановлює»: не лише матір, а й батько Леніна були євреями, а більшовики, нібито, добре приховували ці факти. Отож, підсумовує цей взірець логіки і раціонального мислення, хоча сам Ленін у сенсі мови й культури був росіянином, духовно він лишався євреєм.

Логіка Солоухіна шокувала настільки ж сильно, наскільки незаперечною вона виглядала. У своїх генеалогічних розвідках цей автор спирався на не менш расистську психологію. Він вважав: нехай Пушкін був абіссинського походження, а Лермонтов – шотландського, проте вони все ж таки любили Росію, а Ленін її ненавидів. На думку Солоухіна, Ленінова диктатура пролетаріату, основа революційної влади, була всього лише олігархічною владою дрібнобуржуазного єврейського зброду. Він вважав Леніна безжальним катом, який без суду й слідства вигубив російську інтелігенцію, дворянство, духовенство, купців і селян. Він покладав на Леніна особисту відповідальність за знищення таких великих російських поетів, як Ніколай Ґумільов і Алєксандр Блок18. Він вважав Леніна втіленням зла, ненависником Росії, моральним збоченцем, що прославляв абсолютну владу та схвалював безмежний терор. На переконання Солоухіна, саме такими були спільні риси євреїв. Якщо в якійсь людині можна було знайти всі ці якості – від русофобії до кровожерливості – то ця людина була євреєм, дияволом у людському обличчі. Для Солоухіна єврейськість Леніна була настільки очевидною, що у своїй книзі він просто робить цей постулат вихідним, навіть не переймаючись його додатковим роз’ясненням. Солоухін твердить: якою б мовою євреї не розмовляли, до якої культури вони б не належали, за самою своєю природою вони є брехунами, вбивцями, безбожними циніками й терористами. Усі ці якості були притаманні Леніну, отже, він – єврей.

Ленін Солоухіна, як і його єврейські побратими Ярославський і Троцький, був страшним фальсифікатором, що перетасовував факти залежно від хвилинного політичного зиску. Російську революцію як безумовний обман було створено саме за його образом і подобою. За Солоухіним, Ленін знав, що марксизм приречений, однак використав його як інструмент для захоплення влади. Саме влада, вважає Солоухін, насправді турбувала Леніна та його єврейських товаришів. Солоухін формулює концепцію російської революції як суто єврейського явища на чолі з євреєм Леніним. Кінець-кінцем, Солоухін згадує поетів, які, подібно до Міхаіла Свєтлова, оспівували кривавий революційний терор, підкреслюючи, що всі вони нібито були прихованими євреями. Солоухін завершує свою книжку вироком Леніну і його поплічникам. Він заявляє: рано чи пізно Ленін і його товариші-євреї відповідатимуть за свої вчинки, і передусім – за знищення багатостраждальної матінки-Росії. Євреїв, вважає Солоухін, слід судити колективно, як націю.

Однодумці Солоухіна з праворадикального табору, як от Кожинов, вважали, що він «оєвреїв» Леніна недостатньо. Після розпаду Радянського Союзу Кожинов залишив літературну критику і звернувся до історичних тем. У цій сфері він цілковито дискредитував гуманістичну спадщину Бахтіна, до числа учнів якого себе відносив. Спершу Кожинов поверхово опрацював окремі джерела з історії східноєвропейських євреїв, опубліковані у Росії та на Заході. Опісля він заявив, що проаналізував роль євреїв у російській революції, маючи щирий намір залишитися неупередженим науковцем. Здається, Кожинов добре розумів, наскільки непростим є питання про єврейське коріння Леніна. Отож, обережно змалювавши читачеві історію родини Бланків і підкресливши значення для виховання Леніна російської православної культури, він висловив сумнів у важливості його єврейської генеалогії.

Кожинову вдалося майстерно нейтралізувати очікування тих, хто підозрював його в ксенофобській упередженості19. Він належно оцінив наполегливі старання більшовиків щодо відновлення російської державності та відродження військової могутності країни. Кожинов влучно спостеріг, що безглузда жорстокість і жорстокий терор були рівною мірою властиві Сталіну, Бухаріну, Рикову, Троцькому, НКВС, а також загалом російському селянству. Він відкинув уявлення про єврейський характер терору у Росії: він ствердив, що євреї-революціонери не відрізнялися жорстокістю від решти суспільства. Крім того, справедливою є згадка Кожинова про привнесення Сталіним русоцентризму до образу соціалістичної революції у 1930-ті роки, коли з нього було витіснено інтернаціоналістські революційні ідеї 1920-х, а одночасно було знищено й носіїв цих-таки ідей. Перефразовуючи Шульґіна, Кожинов навіть дозволив собі сказати, що у революції євреї подекуди відіграли позитивну роль20.

Згідно з Кожиновим, будь-яка революція для брудної праці потребує іноземців, чужинців. Після Лютневої буржуазної революції 1917 року, яку він відверто назвав масонською, Росії був конче потрібен хтось, хто міг би для виконати цю роботу. Він твердив: унаслідок буржуазної (масонської) революції країна опинилася на межі прірви. У жовтні того ж таки року на порятунок прийшли євреї. За Кожиновим, вони втопили Росію в крові, приборкали бунтівну країну, запровадили диктатуру терору й проклали шлях до влади росіянам за походженням, а вже останні з часом відбудували Росію й відродили її імперську велич. Кожинов саркастично відзначає, що росіянам ніколи б не вдалося здійснити те, на що спромоглися євреї. Інакше кажучи, росіяни не змогли б діяти настільки безжально щодо власного народу. Натомість, чужинці – рятівники-революціонери єврейського походження – і бажали, і могли, позаяк Росія й росіяни для них нічого не важили. За Кожиновим, євреї, котрі після 1917 року опинилися у влади, були циніками, лицемірами, людьми без будь-яких моральних цінностей. Вони ненавиділи російську культуру, зневажали традиційні цінності російського народу, не розуміли російської етики й охоче вдавалися до найбрутальнішого насилля, боронячи себе як нову еліту. Саме тому, вважав Кожинов, їх було так багато в органах державної безпеки.

Обстоюючи свій погляд, Кожинов маніпулював запозиченими у Дікого недостовірними даними щодо присутності євреїв у Раднаркомі, Політбюро ЦК партії та особливо НКВС. Наводячи кількість євреїв на високих державних постах, Кожинов сприймає великі партійні чистки як самоочевидну потребу. У 1930-х роках країна повернула від лівого інтернаціоналізму у бік споконвічних російських цінностей. Оскільки на той час євреї вже виконали свою революційну функцію, потреби в них більше не було. Тепер представники цієї групи самовбивчо допомагали прибирати себе з політичної сцени. За Кожиновим, великі чистки стали визначною рисою саме тієї доби, коли єврейські керівні еліти знищували одна одну, почергово виконуючи ролі катів і жертв. Саме тоді на політичну сцену й вийшли російські державні діячі та партійні функціонери, котрі перебрали владу до своїх рук21.

Кожинов як проникливий мислитель не зупинився на цьому. Так, на його погляд, великі чистки витворили нову радянську еліту, переважно російську за походженням, а також позначили рішучий і остаточний відхід від інтернаціоналістичної революційної ідеології. У той самий час, на правий поворот 1930-х років вплинули різні чинники, зокрема, етнонаціональний. Зведення ж явища чисток лише до необхідності відсторонення від влади євреїв, як це зробив Кожинов, виглядало банальним спрощенням. Його наслідком стало те, що складний історичний феномен пояснювався лише одним фактором – євреями.

Кожинов, усе ж таки, не викреслює євреїв із російської історії. Навпаки, він їх до неї гостинно запрошує, але пропонує їм роль ворожих цій історії прийшлих чужинців. Цей автор відроджує старі ксенофобські уявлення про російську історію як зіткнення світового єврейства й російської державності. Утім, Кожинов пропонує й новий хід. Він заявляє: євреї за своєю природою були злом, проте вони відіграли позитивну для російської історії роль, оскільки в цей час для неї були необхідними «єврейські» зневажливість, ненависть та жорстокості. За ним, причиною позитивної ролі євреїв у революції стали їхні особливі етнокультурні, політико-економічні та соціоісторичні риси. Представники цієї групи зуміли виконати брудну роботу з усунення масонської влади саме завдяки приписуваним їм Кожиновим особливим етнічним якостям: євреї нібито були безрідними чужинцями, їм були властиві почуття племінної ненависті, русофобія, вони народжувалися, щоб убивати й чинити насильство. Кожинов твердить, що Ленін знав про ці властиві євреям якості й успішно використав їх заради досягнення своєї мети. Однак, як великодушно визнає автор, сам Ленін усе ж таки був росіянином.

Цю позицію поділяв і Алєксандр Солженіцин. У широко відомій і вельми суперечливій двотомній книзі «Двісті років разом» він викладає власний погляд на історію російсько-єврейських взаємин. У цій праці автор відтворює всі ті неправдиві, безпідставні ультраконсервативні уявлення про євреїв, які перед тим розробляли Мєншиков, Дікій і Шульґін. «Двісті років разом» може заслужено посісти наступне після «Червоного колеса» місце серед оповідей, присвячених злим геніям, котрі спільно з росіянами лівих переконань зруйнували стару добру Росію. Солженіцин іде за Шульґіним, дещо підсолоджуючи випади свого попередника і одночасно доповнюючи їх своїми глибокими й проникливими спостереженнями. Він робить це настільки лукаво, що навіть більшість із неупереджених критиків поспішила похвалити його за об’єктивність. Солженіцин визнає, що Ленін був метисом, у якому злилися шведська, німецька, калмицька, чуваська і єврейська кров (російської в цьому списку він не називає). Він твердить, що духовно Ленін був для Росії чужим, але росіянам не можна повністю його відкидати22. Незважаючи на змішане походження цього діяча, доводить Солженіцин, Леніна варто включити в російську історію як ворожого росіянам чужинця, ставлячи його поряд із іншими ворожими чужинцями-євреями, яких також неправильно викреслювати з історії. Порівняно зі ставленням до російської революції в Мєншикова та Кожиновим, Солженіцин трактує її досить помірковано. Те, про що вони говорять вголос, він обережно озвучує у формі натяків. Однак запитання про те, чи його на позір поміркований підхід суттєво відрізняється від відверто расистського підходу названих авторів, лишається відкритим.

Думки таких мислителів, як Кожинов і Солженіцин, були заскладними для масового читача. Останній надавав перевагу менш вишуканим відповідям. Їх було можливо відшукати, скажімо, у Акіма Арутюнова, технократа, людини без гуманітарної підготовки й професійних навичок історика, який, однак, узявся за написання двотомної біографії Леніна. Для цього він безсоромно узяв відомості з низки наукових публікацій про походження Леніна (разом із покликами на архівні джерела, яких ніколи не бачив), і засіяв присвоєні матеріали власними расистськими інтерпретаціями. Арутюнов змальовує батька Леніна як справжнього росіянина. Ілья Ульянов, за його словами, був безкорисливим народником, цілковито перейнятим просвітою російського люду. Він нібито був великим ентузіастом, повністю віддавався своєму покликанню, тож змушений був нехтувати власною родиною. З іншого боку, «єврейська» матір Леніна нібито успадкувала найгірші юдейські риси Мошко Бланка. Доки її чоловік об’їжджав народні школи з інспекцією, вона займалася вихованням дітей. Згідно з Арутюновим, саме під її шкідливим впливом діти Ульянових виросли революціонерами, терористами, царевбивцями й антихристами23.

Цей погляд набув особливої популярності завдяки Олєґу Платонову, відомому графоману з числа російських праворадикалів. Цей автор кількох десятків книжок із російської історії активно використовує у своїх текстах фальшиві документи й посилання на джерела, яких не існує. Списуючи у своїх учителів, Платонов навіть не згадує про їхній визначний внесок у становлення практичного антисемітизму. Протягом першого десятиліття ХХІ століття його книжки видавалися з орієнтацією на масового читача – вони мали яскраві обкладинки, великий шрифт і широкий міжрядковим інтервалом. Російська православна церква замовила Платонову укладання енциклопедії російської цивілізації, з якої слід було обов’язково виключити всіх «чужинців», відзначивши його за цю працю.

Будь-яку тему Платонов зводив до боротьби між євреями та росіянами, оминаючи все, що не вписувалося в цей дискурс. Згідно з ним, першу російську думу було скликано завдяки юдейсько-масонському втручанню, шлях для російської революції проклав єврейський капітал, усі європейські уряди початку ХХ століття, у тому числі російський, були єврейськими, усі російські революціонери були євреями, а сама революція, ясна річ, також була виключно єврейською. Не лише «Протоколи сіонських мудреців», а й усі літературні джерела, на які вони сприралися, зокрема, «Діалог у пеклі Мак’явеллі та Монтеск’є» Моріса Жолі, було написано євреями. Ленін і Троцький утілювали єврейський інтернаціонал, а Сталін і Молотов – російську державність24. Платонов пропонує забути про евфемізми: посткомуністична Росія відчуває національне піднесення, хибні ідеї відкинуто, а відкрита битва християнської Росії проти законспірованих Бланків уже досягла своєї апокаліптичної точки.

Немає жодного сумніву, що Кожинов – тонший і проникливіший автор, ніж Солоухін, Солженіцин – обережніший за Дікого, а всі вони разом є значно кращими мислителями й письменниками, ніж Мєншиков і Платонов. Проте, усі вони однаково нехтують соціоекономічними факторами, захоплюючись виключно націоналістичними ідеями. Усі вони зображають російську революцію справою лише євреїв, усі вони вживають слово «єврей», маючи на увазі «чужинець», а слово «єврейський» як замінник слова «брехливий». Вираз «російське єврейство» для них є оксюмороном. Згідно з цими авторами, яку б роль не відігравали в російській історії євреї, вони не мають до неї жодного стосунку. А якщо раптом і мають, то вони є лише ворогами російського народу, чужинцями на його землі. Саме тому не надто й важливо, чи був євреєм Ленін – євреями були більшовики, а Ленін був їхнім батьком-наставником. Таким чином, праворадикали використали більшовиків, аби заперечити внесок євреїв у російську історію і культуру. Вони винайшли Леніна-єврея, щоб відмежувати від нього і більшовиків історичні досягнення Росії. Російські право радикальні інтелектуали заявляють, що вони засуджують фізичне насилля щодо євреїв. Імовірно, це єдина позиція, у якій читачі їхніх книжок і їхні прихильники з праворадикальних рухів і партій колишнього СРСР із ними не погодяться25.

Налаштовуючи масового читача проти багатоетнічного бачення власної культури й історії, російські консервативні мислителі так і не змогли запропонувати йому справді вичерпний підхід до викладу російської історії. Нетерпимість і антисемітизм (різного рівня і ступеня) цих авторів не дозволили їм створити цілісну модель російської історії чи пояснити феномен російської революції. Вони завжди потребували образів євреїв та єврейських Ленінів, на яких можна було б покласти тягар відповідальності за історію. Справи і вчинки Леніна важили для них значно менше, ніж його походження. Російська історія в їхніх творах завжди є непорушною, статичною й постійно повторюваною, хоча, як на мене, саме відсутність цих рис і робить її по-справжньому цікавою.

Дехто може завважити, що російські консервативні письменники від Мєншикова й Шульґіна до Кожинова й Солженіцина не вміють мислити критично. Я думаю, що вони не вміють мислити історично. Ці автори називають себе російськими істориками, вважаючи, що можуть міркувати про історію й писати її в особливий російський спосіб. Результатом такої спроби стало створення ксенофобського, антисемітського, імперіалістичного дискурсу, котрий, можливо, справді може бути російським, але навряд чи є історичним. Замість дослідження різноманітної і складної російської історії вони запропонували вбогий і нудний міф.

Російські праворадикали чудово знали, як використовувати ЗМІ для пропаганди власних міфів, і їм це успішно вдалося. Інтернет, численні популярні книжки з історії і церковні медіа постійно згадують про Леніна-Бланка, вважаючи його універсальною відповіддю мало не на всі запитання. Наслідком цього стало те, що байка про Леніна-єврея вийшла з віталень проповідників національної чистоти на вулиці російських провінційних міст. Нещодавно активісти з антисемітської нацистської групи запрошували учасників на своє неформальне зібрання біля Музею Леніна – «біля Бланка»26 (так вони проміж себе називали майданчик поблизу музею).

На відміну від відомих расистів, більшість російських істориків сприймають єврейське коріння Леніна як цікавий чи навіть кумедний епізод, який, однак, нічого не змінює ані в самому Леніні, ані в картині російської революції. Чи їхню думку також почують на російських вулицях – зовсім інше питання.

 


 

  1. Halfin I. From Darkness to Light. – Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2000. – P. 335-336.
  2. Козлов В., Мироненко С., Эдельман О. Крамола: Инакомыслие в СССР при Хрущеве и Брежневе, 1953-1982 гг. Рассекреченные документы Верховного суда и Прокуратуры СССР. – М.: Материк, 2005. – С. 84, 165, 200, 259, 294, 335; Козлов В., Мироненко С., Эдельман О. 58-10. Надзорные производства Прокуратуры СССР по делам об антисоветской пропаганде. Март 1953-1991. – М.: Фонд «Демократия», 1999. – С. 521, 545, 610, 655, 702, 726, 733-734, 738, 750, 782, 809.
  3. Детальніше про це пише Ніколай Мітрохін у своїй чудовій праці: Митрохин Н. Русская партия: Движение русских националистов в СССР. 1953-1985 годы. – М.: Новое литературное обозрение, 2003. – С. 82-83, 86-87.
  4. O’Connor K. Intellectuals and Apparatchiks: Russian Nationalism and the Gorbachev revolution. – Landham, Md.: Lexington, 2006. – P. 45-71, цит. місце: С. 51.
  5. Le rouge et le noir: Extrême droite et nationalisme en Russe / Ed. par M. Laruelle. – Paris: CNRS, 2007. – P. 24–26.
  6. Мається на увазі значно скорочена версія твору. Повний варіант цього роману під назвою «Нечистая сила» було опубліковано окремою книгою 1989 року. – Прим. перекл.
  7. Глушкова Т. Притча о Сальери // Вопросы литературы. – 1982. – № 4. – С. 114–153.
  8. Детальніше див.: Rossman V. Russian Intellectual Antisemitism in the Post-Communist Era. – Lincoln and London: University of Nebraska Press; Vidal Sassoon International Center for the Study of Antisemitism, 2002. – P. 72–97.
  9. Митрохин Н. Русская партия. – С. 209, 346–347.
  10. Про використання ідей Меншикова і Шульґіна сучасними російськими ультраконсерваторами див.: Шафаревич И.Р. Трехтысячелетняя загадка: История еврейства из перспективы современной России. – СПб.: Библиополис, 2002. – С. 145–152, 171, 176, 189; про вплив ідей Шульґіна на расистський антисемітизм серед російських праворадикальних емігрантів, що повернулися до посткомуністичної Росії див.: Родзаевский К.В. Завещание русского фашиста. – Москва: ФЭРИ-В, 2001. – С.197–209.
  11. Детальніше див. мою рецензію «Contextualizing the Mystery: Three Approaches to the Protocols of the Elders of Zion» // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. – 2003. – № 2. – P. 395–409.
  12. Варіанти: «Говорят из Мавзолея / Тоже вынесли еврея. / Но один еще лежит – / Говорят, что тоже жид»; «Где гарантия, что жид /В мавзолее не лежит».
  13. Андреевский Г.В. Повседневная жизнь Москвы в сталинскую эпоху, 1930–1940 гг. – М.: Молодая гвардия, 2003. – С. 67–72. Андрєєвскій не втрачає жодної нагоди, аби не процитувати дослівно німецькі пропагандистські антисемітиські висловлювання і радіє їхньому поширенню серед росіян у 1940-ві роки; ще відвертіші антисемітські пасажі див.: там само, с. 166–167, 222, 261, 276.
  14. Метафора запозичена в: Fitzpatrik S. The Two Faces of Anastasia: Narratives and Counter-Narratives of Identity in Stalinist Every¬day Life / Everyday Life in Early Soviet Russia / Ed. by C. Kiaer and E. Naiman. – Bloomington: Indiana University Press, 2006. – P. 24–25.
  15. Про посткомуністичний російський расизм див.: Parland T. The Extreme Nationalist Threat in Russia: The Growing Influence of Western Rightist Ideas. – London: Routledge Curzon, 2005. – P. 150–181; Restructuring Post-Communist Russia / Ed. by Y. Brudny. – Cambridge: Cambridge University Press. 2004. – P. 160–178; Русский национализм в политическом пространстве / Сост. М. Ларюэль. – М.: Франко-российский центр гуманитарных и общественных наук, 2007. – С. 336–355.
  16. Русский национализм: социальный и культурный контекст / Сост. М. Ларюэль. – М.: НЛО, 2008. – С. 87–101.
  17. Солоухин В. При свете дня. – М.: Б.и., 1992. – С. 28.
  18. Там же. – С. 45–47.
  19. Див. з-поміж іншого розділ «Правда про погроми» (російською), в якому антиєврейське насилля в Росії контекстуалізується як відповідь неозброєних росіян на єврейський тероризм, в: Кожинов В. «Черносотенцы» и революция (загадочные страницы истории). – М.: Прима В, 1999. – С. 81–110; його статтю «Німецький фюрер і «цар юдейський»: Про найбільш, можливо, жахливу таємницю XX століття (російською), де він урівнює нацизм і сіонізм, в: Кожинов В. Победы и беды России. – М.: Алгоритм, 2000. – С. 340–249; та його дискусію щодо єврейського контролю над ЗМІ, в: Кожинов В. Пятый пункт. – М.: Яуза; Эксмо, 2005. – С. 253–384.
  20. Кожинов В. Россия: век XX (1901–1939). – М.: Алгоритм, 1999. – С. 251–287.
  21. Я резюмую основні ідеї його розділу «Загадка 1937 року»; див.: Кожинов В. Россия: век XX. – С. 288–426.
  22. Солженицын А.И. Двести лет вместе. В 2-х томах. – М.: Русский путь, 2002. – Т. 2. – С. 76.
  23. Арутюнов А. Ленин: личностная и политическая биография. В 2-х томах. – М.: Вече, 2002–2003. – Т. 1. – С. 52–53 (серии «Досье без ретуши»). Аркуші користування архівними справами свідчать, что Арутюнов ніколи не бачив документів, відкриття яких він собі приписує.
  24. Платонов О. Еврейский вопрос в России. – М.: Яуза, 2005. – С.185–204, 284; Платонов О. Бич Божий: эпоха Сталина. – М.: Алгоритм, 2005. – С. 9; Платонов О. Загадка Сионских протоколов. – М.: Алгоритм, 2004. – С. 210–222.
  25. Про проникнення ксенофобських ідей російських ультраправих інтелектуалів у пропаганду російських фашистів початку XXI століття див.: Лихачев В. Политический антисемитизм в современной России. – М.: Московское бюро по правам человека; Academia, 2003. – С. 96–133; Ксенофобия, свобода совести и антиэкстремизм в России в 2007 году: Сборник ежегодных докладов информационно-аналитического центра «Сова». – М.: СОВА, 2008. – С. 11–13, 27–30; про нехтування російськими керівними елітами цього явища див.: Верховский А. Русский национализм: идеология и настроение. – М.: СОВА, 2008. – С. 24–27.
  26. Див.: Лихачев В. Нацизм в России. – М.: Центр «Панорама», 2002. – С. 138.