ru | en

Рафаель ЛЕМКІН Львів’янин, автор терміну «геноцид»

У лексиконі кожного львів’янина «геноцид» входить у перші три десятка слів, посідаючи почесне місце після назв улюблених страв, але ще перед прізвиськами сусідніх націй та словом «бєспрєдєл». Ми навіть удосконалили його і винайшли неологізми «етноцид», «лінгвоцид» і ще щось там, проте примхлива і вередлива слава обійшла боком місцевих неологістів і дісталася лише невідомій для нас людині з підозрілим прізвищем Лемкін.

Як завжди.

Згадуючи зараз американські дискусії на курсі міжнародного права про Конвенцію щодо запобігання і покарання геноциду, суперечки про визначення геноциду, про вічний конфлікт між суверенітетом і міжнародним правом, шкодую, що не знав тоді, хто був тією невтомною рушійною силою, що буквально штовхала нову для міжнародного права концепцію геноциду. Ним був колишній львів’янин, що прожив у місті десяток років, випускник філологічного і юридичного факультетів Львівського університету, можливо, найвідоміший у світі юрист, що коли-небудь вийшов з львівського юридичного, приклад юриста-одинака, здатного досягти кардинальних змін усупереч упертій і цинічній системі – Лемкін.

Рафаель (Rafal) Лемкін народився 1900 року в єврейській сім’ї у невеликому селищі у східній Галичині (сьогоднішня Білорусь). Сім’я була незвичайна: батько – селянин, мати – дуже освічена жінка, яка знала кілька мов.

1919-го Лемкін поїхав до Львова вчитися на філологічному факультеті університету. На той час він уже знав кілька мов. Рафал згадував, що був тоді дуже ідеалістичний. Ну, хто ж у 19 років не був ідеалістом?! Дивує инше – йому вдалося залишитися таким до кінця своїх днів, водночас демонструючи завзятість і наполегливість у досягненні поставленої мети.

Те, що відбулося у Львівському університеті 1921 року, Лемкін уважав поворотним моментом в його житті. Газети були повні повідомлень про суд у Берліні над вірменським студентом, який застрелив колишнього турецького міністра, замішаного у винищуванні вірмен під час Першої світової війни. 20-річний Лемкін був вражений тим, що вірменський студент несе відповідальність за свої дії, а члени турецького уряду, винні у убивстві мільйонів, – ні. Під час дискусії в аудиторії Лемкін запитав свого професора: «Чому убивство однієї людини – злочин, але коли держава убиває мільйон своїх громадян – це вже не злочин?». Відповідь професора продемонструвала чинну тоді чітку межу між суверенітетом держави і міжнародним правом: «Уяви собі селянина, який має кілька курок. Він зарізав цих курок і це є його власною справою. Якщо ти втручаєшся, ти незаконно дієш на його території». Професор далі пояснив, що вірмени – турецькі піддані, і держава може чинити з ними, як їй заманеться, навіть убивати. Додав, що міжнародне право не може захистити вірмен і, якщо ти втручаєшся у внутрішні справи держави, то порушуєш суверенітет цієї країни. Молодий Лемкін був вражений цією відповіддю. Створення міжнародного права, що захищає народ від злочинів власного уряду, став місією Лемкіна.

Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, Рафал ненадовго покинув Львів для вивчення філософії у Німеччині. Лемкін, буквально одержимий ідеєю нового міжнародного права, швидко зрозумів, що без юридичної освіти він не зможе цього досягти.

У 1926 році Лемкін отримав ще один поштовх до юридичної кар’єри – убивство Петлюри у Парижі. Ситуація повторилася – цього разу єврейського студента віддали під суд, а члени українського уряду, відповідальні тою чи иншою мірою за єврейські погроми, залишалися безкарними.

Того ж 1926-го Лемкін повернувся до Львова, де вступив на юридичний факультет університету. Про цей період життя Лемкіна згадок небагато. Відомо тільки, що 1926-го журнал юридичного факультету університету опублікував його роботу про совєтський кримінальний кодекс. Різні дослідники вважають, що архіви юридичного факультету львівського університету зберігають невідомі роботи Лемкіна того часу. Він успішно здобув у Львові другу освіту юриста (1928) і 1929-го почав роботу у Варшавській прокуратурі.

Як виявиться згодом, унікальна комбінація філологічної і юридичної освіти зіграє вирішальну роль в його подальшій кар’єрі.

Лемкін здобув популярність в Европі 1933-го, коли, представляючи Польщу на конференції у Мадриді, уперше запропонував вважати т.зв. «варварські злочини» проти власних громадян порушенням міжнародного права і стверджував, що осіб, викритих у таких злочинах, потрібно брати під арешт, незалежно від національності. Деякі визначні юристи Европи були заінтриговані, але майже усі бачили тільки антигітлерівський підтекст. Польський уряд, що провадив тоді переговори з приводу польсько-німецького пакту про ненапад, звільнив Лемкіна з прокуратури. У відповідь Лемкін опублікував роботу у відомому львівському юридичному журналі «Голос Закону». До слова, Рафаель Лемкін неодноразово публікувався в цьому львівському журналі.

Рафал зустрів Світову війну, займаючись приватною адвокатською практикою. Мобілізований, він брав участь у боях під Варшавою, був поранений, але зумів дістатися до Швеції. Його сім’я залишилася у Польщі. У 1941-му Лемкін отримав дозвіл на в’їзд до США.

Зліт його кар’єри у новій країні був стрімкий. Він відразу ж почав викладати у престижному університеті Дюка. У 1943-му працював радником державного і військового департаментів США. Десь в 1941-1942 рр. почав збирати дані про німецькі злочини на окупованих територіях. Европейська трагедія тільки пришвидшила роботу Лемкіна.

Він знав: держава має нести відповідальність за свої масові злочини, незалежно від того, де ці злочини відбулися – на окупованих територіях або усередині самої країни, проти власних громадян. Йшлося тільки про назву нового злочину. Описуючи злочини Гітлера 1941-го року, Черчіль говорив про «злочин без імені». Кожен злочин в англо-американському кримінальному праві мав характерну унікальну назву: homicide, robbery, larceny тощо.

У нещодавно виданій книжці Саманта Пауел, радник Президента Обами зі зовнішньої політики, написала: «Лемкін, колишній студент філології, розумів, що вибір слова має велике значення. «Масове убивство» не підходило, оскільки воно не передавало мотиву злочину, який Лемкін мав на увазі. Лемкін усвідомлював, що йому потрібне слово, яке не може бути використане в ніяких инших контекстах (як, наприклад, «варварство» або «вандалізм»). У своїх записках Лемкін накреслив і обвів олівцем «слово», намалював риску, що з’єднувала обведене із словосполученням, написаним упевненим почерком – «моральний вирок». Слово відповідатиме меті Лемкіна. Це буде те рідкісне слово, що несе праведний гнів суспільства».

Уперше слово геноцид (Genocide) Лемкін опублікував 1944-го у праці «Влада Осі в окупованій Европі – аналіз уряду», у якій детально проаналізував наслідки нацистської окупації в Европі. Слово Лемкіна було гібридом грецького «geno» (раса або плем’я) і латинського «cide» (убивство). «Геноцид» було коротким, новим, легким для вимови словом і викликало тремтіння у тих, хто його чув. Сам Лемкін так описав «геноцид»: «Під геноцидом ми маємо на увазі знищення народу або етнічної групи. Геноцид не обов’язково має означати негайне знищення народу. Радше геноцид означає координований план різних дій, спрямованих на знищення насущного фундаменту життя національних груп з метою знищення народу загалом. Геноцид скерований проти національної групи як середовища, а дії – проти окремих громадян, не в їхній індивідуальній суті, але як членів національної групи».

Вирішальний прорив для Лемкіна відбувся у Нюрнберзі, де він був присутній як радник американського прокурора і судді Верховного Суду Джексона. Своєю «фірмовою» наполегливістю Лемкін домігся включення слова «геноцид» у обвинувачення нацистським злочинцям. Так звинувачення в геноциді вперше використали у міжнародному праві. Це було у Нюрнберзі, де Лемкін дізнався про загибель 49 родичів, зокрема батьків, від рук німців.

Рафаель Лемкін на цьому не зупинився. Він розумів, що прецедент Нюрнберга не конче надалі змусить притягати правителів до відповідальності за злочини проти власних громадян у мирний час. Нюрнберзький суд мав справу тільки з військовими злочинами уряду, що окупував иншу країну.

У післявоєнні роки Лемкін продовжував бути воїном-самітником: він не мав офісу, якої-небудь фінансової підтримки або асистентів, він не належав до жодної державної або приватної організації. Лемкін скерував свою енергію на ООН. Він присвятив залишок свого життя безперервному написанню, ухваленню і ратифікації Конвенції проти геноциду.

Його згорблена фігура в коридорах ООН стала знайомим, майже дратівливим явищем для дипломатів. Журналісти перестали звертати на нього увагу, хоча Лемкін шукав будь-якої можливості для інтерв’ю. Практично щодня Лемкін полював за дипломатами, иноді сидячи в приймальнях, днями чекаючи аудієнції. Якщо дипломат роздратовано реагував: «Що, Лемкін, ти знову тут зі своїми історіями про геноцид?», Лемкін не звертав уваги, терпляче роз’яснюючи свою позицію. Иноді Лемкін відчайдушно натякав на підтримку «у верхах». Він не мав ніякої підтримки, тільки свій портфель і мету, яка горіла у серці. Багато хто називав його «мрійником», «занудою», «польським фанатиком», стверджуючи, що відповідь на геноцид одна – війна. Один дипломат згадував, як Лемкіну говорили: «Лемкін, яка користь від назви геноциду злочином? Ти що, зупиниш Гітлера або Сталіна своїм папірцем?». На що Лемкін відповідав з напруженим виразом обличчя: «Тільки чоловік це може зробити. Закон має бути побудований. Ви розумієте? Ви мусите побудувати закон!» Лемкін уважав, що конвенція матиме застережливий вплив: знаючи, що будуть поза міжнародним правом, правителі, можливо, замисляться, перш, ніж скоїти злочин, що набагато ефективніше, ніж уявна загроза війни. Лобіювання проходило із змінним успіхом: маленькі країни ставилися до його ідей більш прихильно, англійці, американці, китайці і совіти здебільшого відмахувалися.

Але Лемкін домігся свого: 11 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН одноголосно затвердила резолюцію, що засуджувала геноцид, написану в основному Лемкіним. Проте мети Лемкін ще не досяг. Щоби резолюція стала законом міжнародного права, її повинні були ратифікувати 20 країн. Лемкін знову почав невтомну роботу із різними урядами.

Врешті 9 грудня 1948 року, після того, як 20-та країна ратифікувала резолюцію, Генеральна Асамблея одноголосно прийняла Конвенцію щодо запобігання і покарання Геноциду – перший ООНівський договір з прав людини, навіть ще перед Декларацією прав людини. У день, коли Конвенція була, нарешті, затверджена, журналісти кинулися шукати Лемкіна, який завжди був готовий поговорити з газетярами у коридорах ООН. Вони розшукали його, коли всі лампи вже згасли. У своєму кріслі, у сльозах, він благав журналістів дати йому спокій.

 У 1949 році Нью-Йорк Тайм описала, як Генеральний Секретар ООН зловив Лемкіна за рукав і заявив журналістам: «Ця людина – великий борець. І ми йому допоможемо перемогти». Саманта Пауел у своїй книзі зазначила, що Конвенція ООН щодо геноциду була роботою однієї людини – Лемкіна.

Лемкін не домігся всього, чого бажав: визначення геноциду у Конвенції включає тільки насильницькі злочини, тоді як первинне визначення Лемкіна передбачало також акти психологічного геноциду. У тому, що Лемкін проповідував «радикальніше» законодавство про геноцид, сумнівів немає. Далеко не всі його пропозиції втілено у життя.

До кінця життя Лемкін продовжував переконувати уряди приєднатися до Конвенції. Британію, Китай і СССР він переконав (на початку 1953-го Лемкін, у розпал «справи лікарів», заявив, що Сталін учинив геноцид відносно совєтських євреїв). Свою нову батьківщину – США Лемкін так і не переконав за час свого життя. Не дивлячись на те, що всі американські президенти з часів Айзенгавера підтримували ратифікацію, Конгрес ратифікував конвенцію тільки 1988-го. Сьогодні Конвенція Лемкіна ратифікована у понад 130 країнах.

Лемкін помер 1959-го. Самотнім і без грошей. На його похорон у Нью-Йорку прийшло всього 7 осіб. Іронія долі людини, що присвятила життя порятунку мільйонів.

У 1950 і 1952 роках його висували на Нобелівську премію миру, і хоча кандидатуру підтримав сам Черчіль, премії він не одержав. Він одержав безліч інших нагород від різних урядів. Наприкінці 1990-х заслуги Лемкіна відзначив Генеральний Секретар ООН Кофі Анан. У 2001 у Нью-Йорку відбулася прем’єра п’єси «Дім Лемкіна» про його життя.

У Варшаві є вулиця, яка носить його ім’я, є меморіальна дошка, на якій написано: «У цьому будинку Лемкін жив і працював до 1939 року». Тобто від народження і до війни – принаймні так можна зрозуміти. Хоча нам відомо, що це не зовсім так. А де ця видатна людина мешкала у Львові? Запитання до наших краєзнавців.

Кілька місяців тому CNN підготував репортаж про роль Лемкіна (три невеликі частини, звісно, англійською). Натомість у Львові, у нашому університеті – нічого. На першій сторінці сайту юридичного факультету красується напис: Justitia regnorum fundamentum – Правосуддя – основа держави. Треба було б поряд розмістити ще одне гасло: Justitia in suo cuique tribuendo cernitur – Справедливість виявляється у відданні кожному за його заслуги.

Mankurt та Andrij для zachid.net.
Із циклу публікацій «Ми пам’ятаємо»

Источник

 

Рафаель Лемкін   Радянський геноцид в Україні

Радянські лідери вважають, що це необхідні заходи в процесі «об'єднання», які, як вони марно сподіваються, допоможуть створити «радянську людину», «радянський народ», і для досягнення цієї мети, єдиної нації, керівники Кремля охоче б знищили всі нації і культури, які вже давно проживають у Східній Європі.
 
Те, про що я хочу сказати, можливо, є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого і широкомасштабного експерименту з русифікації. Це - знищення української нації. Цей процес, як я вже говорив, є лише логічним наслідком аналогічних злочинів царського режиму, таких як утоплення 10 000 кримських татар за наказом Катерини Великої, масові вбивства, які
здійснювали «есесівці» Івана Грозного - опричники, знищення національних лідерів польських і українських католиків Миколою I, а також численні єврейські погроми, які періодично траплялися в Російській історії.
 
Все це має свої аналоги в Радянському Союзі - винищення інгерів, донських і кубанських козаків, знищення Кримсько-татарської республіки, прибалтійських націй в Литві, Естонії та Латвії. Кожен такий випадок - прояв довгострокової політики з ліквідації неросійських народів шляхом ліквідації їх окремих частин.
 
Україна - територія в Південно-Східній частині СРСР, яка дорівнює за площею Франції і Італії, на якій проживають близько 30 мільйонів чоловік. Україна є житницею Росії, а її географія зробила її стратегічним ключем до нафти на Кавказі і в Ірані, а також до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією.
 
До тих пір, поки Україна буде зберігати свою національну єдність, до тих пір, поки її народ буде вважати себе українцями і домагатися незалежності, Україна буде являти собою серйозну загрозу самій суті радянської ідеї. Тому не дивно, що комуністичні лідери надають великого значення русифікації цього незалежного члена «Союзу Республік» і вирішили підігнати його під свої шаблони єдиної російської нації.
 
Тому що українець не є і ніколи не був росіянином. У них інша культура, інший темперамент, інша мова, інша релігія. Живучи зовсім поруч з Москвою, вони не прийняли колективізацію, незважаючи на загрозу депортації і навіть смерті. І тому особливо важливо загнати український народ в прокрустове ложе ідеальної радянської людини.
 
Україна дуже чутлива до вибіркових расових вбивств і тому тактика комуністів там не співпадала зі схемою, яку застосовували німці для знищення євреїв. Народ дуже численний, щоб його можна було повністю знищити. Проте, число релігійних, інтелектуальних, політичних лідерів народу досить невелика, їх легко усунути, і тому ці групи стали жертвами всієї потужності радянської машини, з її випробуваними засобами - масовими вбивствами, депортацією і примусовою працею, голодом і вигнанням.
 
Ця атака мала систематичний характер, причому весь процес повторювався знову і знову, щоб придушити свіжі сплески національного духу.
 
Перший удар призначався інтелігенції, мозку нації, щоб паралізувати решту частин її тіла. У 1920 і 1926 роках, і пізніше, в 1930-33 роках, вчителі, письменники, художники, мислителі, політичні діячі ліквідовувалися, арештовувалися або депортувались. За даними журналу «Ukrainian Quarterly» за осінь 1948 року, тільки в 1931 році 51 713 інтелектуалів-українців були заслані в Сибір; та ж доля спіткала мінімум 114 великих поетів, письменників і художників. На Західній Україні, Карпатській Україні та Буковині щонайменше 75% інтелектуалів і фахівців було варварськи знищено.
 
Паралельно зі знищенням інтелігенції проводилися репресії проти церков і священнослужителів - душі України. У 1926-1932 роках була ліквідована Українська Православна Автокефальна церква; були вбиті 10 000 священиків і митрополит Липківський. У 1945, коли Совєти влаштувалися на Західній Україні, подібна доля спіткала й Українську Католицьку Церкву. Єдиною метою тієї акції була русифікація, про що свідчила пропозиція приєднатися до Російської православної церкви Московського патріархату, політичного знаряддя Кремля.
 
Всього за два тижні до конференції в Сан-Франциско, 11 квітня 1945 року, загін військ НКВС оточив Собор Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків. Всі студенти Теологічної семінарії були виключені. Хвиля таких самих акцій прокотилася по всій Західній Україні і навіть за лінією Керзона в Польщі. Було заарештовано щонайменше сім єпископів. 500 священиків, які намагалися протестувати проти ліквідації УКЦ, були арештовані, а багато - розстріляні; всього в регіоні було вбито сотні людей, тисячі українців були заслано в Сибір.
 
Багато сіл спорожніли. При депортації навмисно розлучалися сім'ї: батьків - на Сибір, матерів - на каменоломні Туркестану, дітей - в комуністичні дитбудинки, на «виховання». За злочин, що складається лише в приналежності до української нації, Церква була оголошена ворогом, а її парафіяни занесені в чорні списки «ворогів народу». В результаті Українська католицька церква, за винятком 150 000 її послідовників в Словаччині, була повністю ліквідована, її служителі арештовані, її прихожани розсіяні і депортовані.
 
Ці репресії проти Духу зробили серйозний вплив на Мозок України, оскільки саме з сімей духовенства традиційно походила велика частина інтелігенції, в той час як самі священики ставали лідерами в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Релігійні ордени утримували школи і займалися благодійністю.
 
Третій удар радянського плану був направлений на фермерів, велику масу незалежних селян, які були сховищем українських традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу. Зброя, використана проти цієї групи, була, мабуть, найстрашнішою з усіх - голод. Між 1932 і 1933 роками, 5 000 000 українців були доведені до голодної смерті. Ця жорстокість була засуджена 73-м Конгресом 28 травня 1934 року.
 
Радянські лідери намагалися виправдати цю кричущу радянську жорстокість як необхідний економічний захід, пов'язаний з усуспільненням посівних земель і ліквідацією куркулів - незалежних фермерів. Однак насправді великих фермерів в Україні було небагато. Радянський письменник Косіор заявив в газеті «Известия» 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм - наша головна загроза». Українське селянство було принесено в жертву, щоб викорінити цей націоналізм і встановити лякаючу одноманітність радянської держави. Методи, які були використані в цій частині плану, не обмежувалися будь-якою конкретною групою. Страждали всі - чоловіки, жінки, діти.
 
Урожай того року був достатнім, щоб прогодувати не тільки людей, а й худобу в Україні, хоча і був трохи меншим, ніж в попередньому році, що в значній мірі пояснюється боротьбою за колективізацію. Але голод був необхідний Совєтам, і вони домоглися його шляхом небувало завищених норм хлібозаготівель. Крім того, тисячі акрів пшениці так і не були прибрані і згнили на полях. А то, що було зібрано, вирушило в державні засіки, до тих пір, поки влада не вирішить, що робити з урожаєм. Більша частина цього зерна, життєво необхідного українському народові, була вивезена на експорт в якості плати за іноземні кредити.
 
В умовах голоду в селі, тисячі людей покинули сільські райони і переїхали в місто, щоб добути їжу. Коли їх ловили і знову відсилали в село, вони відмовлялися від своїх дітей в надії на те, що хоча б вони виживуть. Так, в Харкові було залишено 18 000 дітей. В тисячних селах налічувалося тепер не більше сотні жителів; в інших селах половина населення пішла, а смертність в таких місцях була 20-30 осіб на добу. Людоїдство стало звичайним явищем.
 
Генрі Чемберлен, московський кореспондент «Christian Science Monitor», писав в 1933 році:
 
«Комуністи вбачали в цьому апатію і лінь, саботаж і контрреволюцію, і з нещадністю, властивою ідеалістам, які вважають себе у всьому правими, вирішили, що нехай голод йде своєю чергою, що це стане уроком для селян. Колгоспам була виділена допомога, але так мало і так пізно, що безліч життів уже не можна було врятувати. Незалежні селяни були кинуті напризволяще, і вкрай високий рівень смертності серед них виявився найпотужнішим аргументом на користь вступу в колгоспи».
 
Четвертим кроком у цьому процесі стала фрагментація українського народу шляхом заселення України іншими етнічними групами і розсіювання українців по Східній Європі. За період з 1920 по 1939 роки відсоткова частка українців в УРСР зменшилася з 80% до 63%. В абсолютних цифрах чисельність українців в УРСР зменшилася з 23,2 млн. до 19,6 млн., а кількість не-українців зросла на 5,6 млн. Якщо врахувати, що на Україні була чи не найвища народжуваність в Європі - близько 800 000 новонароджених в рік, стане очевидним, що політика Совєтів принесла свої плоди.
 
Це були основні етапи систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новим радянським народом. Примітно, що не було спроб повного винищення, подібних до спроб Німеччини знищити євреїв. Проте, якщо радянська програма буде реалізована повністю, якщо інтелігенцію, священнослужителів і селян вдасться знищити, то Україна буде мертва в такій самій мірі, як ніби були б вбиті всі українці без винятку, оскільки вона втратить ту свою частину, яка зберігає і розвиває її культуру, сподівання, ідеї, яка керує нею і живить її душу, яка, коротко кажучи, робить її нацією, а не просто групою людей.
 
Масові, не вибіркові вбивства українців, однак, теж мали місце, просто вони не були настільки систематичними, як вбивства євреїв гітлерівцями. Тисячі українців були страчені, незліченні тисячі згинули в сибірських таборах.
 
Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. Там, в 91 могилі лежать 9 432 жертви радянської тиранії, розстріляні у 1937-1938 роках. Серед могильних плит на звичайних цвинтарях, в лісах, і навіть, за зловісною іронією, під танцмайданчиком, лежали ці тіла з 1937 року до тих пір, поки в 1943 році їх не знайшли німці. Про багатьох, розстріляних тут, Совєти повідомляли, ніби вони депортовані до Сибіру.
 
Україна також має свій Лідіце - місто Завадка, зруйноване польськими союзниками Кремля в 1946 році. Тричі війська польської Другої дивізії нападали на місто, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи будинки і забираючи домашніх тварин. Під час другого рейду червоний командир заявив жителям міста, які залишилися в живих:
 
«Така сама доля чекає всіх, хто відмовиться їхати на Україну. Тому я наказую звільнити селище протягом трьох днів, в іншому випадку, всі будуть страчені» («Смерть і руйнування на лінії Керзона», Уолтер Душник).
 
Коли місто було, нарешті, примусово евакуйоване, з 78 тих, хто вижили, залишилося тільки 4 чоловіків. У березні того ж року, 9 інших українських міст зазнали нападу з боку тієї ж червоної дивізії і приблизно такого ж поводження.
 
Сказане тут стосується не тільки України. Цей план радянської влади працював і застосовувався. Він був невід'ємною частиною радянської програми з експансії, бо він являє собою швидкий спосіб приведення до єдиного знаменника різноманітних культур і народів, що становлять радянську імперію. Цей метод ніс невимовні страждання мільйонам людей, які не згорнули зі свого шляху. Хоча б тому, через ці людські страждання, ми повинні визнати такий шлях до єдності злочинним.
 
Але є і щось більше. Це - не просто випадок масового вбивства. Це - акт геноциду, знищення не тільки людей, а й культури і нації в цілому. Якби було можливо знищувати народи, не завдаючи їм фізичних страждань, навіть і в цьому випадку ми б засудили такі дії, бо союз умів, єдність ідей, мов і звичаїв, які і визначають націю, життєво важливі для розвитку цивілізації. Так, це правда, що нації іноді об'єднуються, змішуються і утворюють нові нації - ми бачимо приклад такого процесу і в нашій власній країні, але таке об'єднання полягає в об'єднанні достоїнств і переваг кожної національної культури. Це - шлях розвитку світу. А що ми спостерігаємо в радянських планах в цій галузі, крім людських страждань і нехтування людських прав? Злочинне розорення цивілізації і культури. Радянська національна єдність створювалая не шляхом створення союзу ідей і культур, а шляхом повного знищення всіх культур і всіх ідей, за винятком однієї - радянської.
 
Переклад з англійської: Харківська правозахисна група