ru | en

Сергій ГІРІК Українсько-єврейський конфлікт 1941 року в Галичині (Спроба пошуку причини)

Источник:  Сергій Гірік Українсько-єврейський конфлікт 1941  року в Галичині: спроба пошуку причини //  Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2007. – No 48

 

Співучасть у злочинах часто-густо вважається меншим гріхом, ніж пасивне потурання їм. Марк Фрост до епіграфу свого роману «Перелік сімох» виніс слова: «Усе, чого від нас вимагає Диявол – це згода. Не боротьба, не бунт, – мовчазна згода.» За такого розуміння проблеми роль спостерігача, а в багатьох випадках – співучасника, яку взяла на себе переважна частина населення Галичини в роки нацистської окупації відносно винищення єврейського населення, видається тим більше ганебною.

При вивченні літератури з теми більшість праць, написаних представниками обох боків, вражають своєю тенденційністю. Єврейські дослідники обвинувачують мало не всіх українців у їхній співучасті в трагедії Голокосту, українські (ні в якому разі не всі, але більшість) – з обуренням відкидають будь-які звинувачення.

Проблема, звичайно ж, не настільки проста, щоби обмежуватися обопільними звинуваченнями. Голокост є частиною історичної пам’яти єврейства. Її деталі – включно з обвинуваченням представників окремих етносів – теж складають цю історичну пам’ять. Будь-які спроби силового втручання в людську психіку (а бути частиною колективної свідомости – її невід’ємна риса) неминуче наражаються на відштовхування.

Вільфрид Їльґе звертає увагу на явище, окреслене ним як «змагання жертв». З його слів (він не каже цього прямо) випливає, що моральні дивіденди, які отримали після закінчення Другої світової війни євреї, поклавши в основу своєї історичної пам’яти події Голокосту, стали стимулом для конструювання подібних символів у колективній пам’яті українства. Він, зокрема, пише: «Тенденцію можна побачити в національному дискурсі про голод 1932-1933 років, символічно пов’язуваний із Голокостом. Сьогодні в Україні більшість істориків інтерпретують голод як геноцид, що його запланувало та свідомо скерувало проти українського народу радянське керівництво. У громадських дискусіях, а також у багатьох монографіях про голод, опублікованих від початку 1990-х, цей геноцид називають «українським голокостом» Незважаючи на дещо зарізку тональність окремих висловлювань німецького професора, їм не відмовиш у слушності: «Інтелектуали-націоналісти намагаються сконструювати «український голокост» своєї нації, щоби забезпечити українцям позицію найбільшої жертви, а отже морально зверхньої нації. З такої позиції моральної зверхности злочини власної нації набувають оборонного характеру й отримують етичне виправдання» [1] .

Звичайно, применшення трагічности Голодомору для історії українського етносу, з погляду моралі є так само блюзнірським, як і заперечення деякими публіцистами факту Голокосту. Але надання йому статусу наріжного каменя в національній історії, його мітологізація, надають українській історії рис штучности, вторинности щодо єврейської. Сліпе наслідування єврейського зразка на українському ґрунті не може дати бажаних результатів.

Відбілювання власних злочинів через представлення себе в образі жертви, вилучення з історії її ганебних сторінок і гіпертрофована зацикленість на власній позитивності (при мало не повному ототожненні себе зі своїми попередниками), що частиною правих українських інтелектуалів вважається невід’ємними елементами «національної свідомости», аж ніяк не можна назвати ознаками здорового історичного світогляду. Так само не можна сприйняти і абсолютизованого погляду про масовий героїзм українців у Другій світовій війні. Бажання залишатися чесним у своїх поглядах на історію як перед собою, так і перед іншими, неминуче приводить до висновку про те, що українці під час війни далеко не завжди поводилися по-лицарськи, як це намагаються представити творці новітньої української мітології. Не можна обвинувачувати в усіх бідах представників іншого народу, а свій вважати зразковим із точки зору моралі. В’язень Освенцима, представник ОУН (Б), Степан Петелицький із цього приводу чесно зазначав: «Поміж наших людей, як і поміж євреїв, поляків і фольксдойчів (етнічних німців), були елементи, яких я не можу назвати інакше, окрім як людські покидьки <...> Хоча я ніколи не бачив, щоб українці брали участь у вбивствах євреїв, я достеменно знаю, що деякі українці служили охоронцями, наприклад, на воротах зовні єврейського гетто у Золочеві <...> Але там також була і єврейська поліція. Я бачив, як вони били і ображали у цьому гетто своїх власних людей»[2] .

Сприймання пошуку воєнних злочинців серед українських емігрантів як «полювання на відьом, що завдає лиха майже виключно невинним людям і плямує репутацію всіх українців»[3] і обурення з цього приводу є яскравим прикладом викривленого розуміння національної історії. Хочемо підкреслити, що маються на увазі злочини, вчинені переважно на території Галичини, оскільки відсоток єврейського населення в центральній і східній Україні був значно меншим, ніж у західній, і в першу чергу – в Галичині.

Для розуміння того, як поводила себе більшість українців під час Другої світової війни, необхідно відмовитися від орієнтації на міти. А для того, щоби зрозуміти причини поведінки українського населення Галичини, необхідно зазирнути до історії трохи глибше. Не можна заперечувати факти єврейських погромів, що прокотилися територією Галичини відразу після захоплення її нацистськими військами. Те, що ці погроми подекуди (наприклад, у Золочеві) відбувалися вже в перші години після зайняття міст німецькими військами, безумовно, свідчить про те, що це було викликане не антисемітською пропаґандою нацистів, а характером українсько-єврейських відносин у міжвоєнний період. Саме його ми й хочемо дослідити для того, щоби знайти причини на початку війни – співучасти, а далі – мовчазного спостерігання українців Галичини за «остаточним вирішенням єврейського питання».

Для початку, хочемо дещо з’ясувати у тих перекрученнях фактажу що подекуди трапляються.

Професор Шимон Редліх писав: «Більшість погромів було вчинено українцями, головним чином селянами»[4] . Хочемо заперечити: більшість погромів відбувалися в містах і великих містечках. У селах євреї ніколи не становили значної за чисельністю групи населення й не входили з українським селянством у такі конфлікти, як із міським населенням. За даними, зібраними ізраїльськими істориками, єврейські погроми на початку війни відбулися в 58 містах і містечках[5] . Ясна річ, у них брало участь місцеве населення, а не селяни. Тут доцільно навести уривок зі спогадів Івана Франка, який свідчить саме про більший скептицизм селян щодо антисемітських стереотипів, що поширювалися з легкої руки спочатку православного, а пізніше – греко-католицького духовенства. Тут іде мова про те, як його мати принесла від шинкарки мацу для того, щоби пригостити дітей: «Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас.

– Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця», «Взагалі я запримітив, що байка про кров, правда, в українських селах загальновідома <...>, – але, незважаючи на те, селяни беруть її саме за байку й вона не викликає ні глибшої емоції, ні фанатичної ненависти, як я це не раз помітив у східно галицьких містах. Щодо цього міщанин більше віруючий; йому видається, що він знає більше від обмеженого селянина, але при тому його знання складається головно з таких віками переказуваних і принагідно також із різних боків підсичуваних забобонів»[6] .

На нашу думку, однією з найголовніших причин того, як українці поводили себе відносно євреїв на початку війни, був довгий досвід їхньої економічної конкуренції, що часто велася без огляду на моральні норми. Почалася вона набагато раніше того часу, як її наслідки вилилися в єврейських погромах. Іван Франко з цього приводу писав: «Такі факти, як нечесна конкуренція індивідуальна, неперебирання в способах, аби лише вели до цілі, і скрите, але сильне ділання організацій, що лучать економічні інтереси з віросповідними, ті факти занадто відомі всім і зробилися джерелом незадоволення неєврейської людності, а в разі дальшого їх зросту грозять необчисленими небезпеками для краю і для самих євреїв»[7] . Пророчість цих слів вражає. На нашу думку, прояви антисемітизму на початку війни мали місце в першу чергу в тих містах, де євреї становили значну частину населення. Для порівняння наведемо дані про конкуренцію між євреями та українцями в тому вигляді, як вона мала місце в містах Глиняни та Золочів. За словами Михайла Хамули, Глиняни, де євреї складали 25% населення, зберігали український характер упродовж довгого часу ще в складі Австро-Угорської імперії, де «в магістраті все провадилось у мові й письмі, по-українськи (єдина місцевість у всій колишній Галичині, що зберегла цей привілей). Як міщани, так і жиди говорили по-українському»[8] . Тут до 1880 р. було 10 малих єврейських банків, які «брали з міщан і селян лихварські відсотки». 1880 р. місцевим священиком було засновано «Товариство Задаткове» («Руський банк»), у якому «позики давалися на законних відсотках»[9] . Про конфлікт засновників цієї установи з власниками дрібних єврейських банків автор спогадів не згадує, можливо. він дійсно не мав місця або не носив гострого характеру, оскільки вони продовжили своє існування й надалі, коли «жили з членів, котрим солідний банк не хотів позичати»[10] . На противагу цьому картину сильного незадоволення єврейської частини Золочева українським підприємництвом малює Степан Петелицький: «Я пам’ятаю наскільки роздратованими були місцеві єврейські торгівці та поляки, коли ми, українці, заснували свій власний кооператив. Вони тримали під своїм контролем всю місцеву економіку. А тепер у них з’явився небажаний конкурент і вони почали втрачати клієнтів. До великої міри, конфлікти, які виникали згодом між українцями, поляками і євреями, були безпосереднім результатом економічної конкуренції між цими трьома общинами. <...> Євреї традиційно були місцевими бізнесменами і хотіли надалі домінувати в економічному плані. Коли ми почали конкурувати під гаслом поміркованості і самозабезпечення, ми підірвали їх економічне підґрунтя і їх фінансову владу над нами. Пізніше дехто звинувачував українців у антисемітизмі через те, що вони хотіли мати свої власні кооперативи»[11] .

У пошуку причин українсько-єврейського конфлікту крім економічних не слід забувати й про політичні. Видатний єврейський політичний мислитель, один із провідних ідеологів сіонізму, Володимир (Зеєв) Жаботинський із цього приводу писав: «У кожному окремому випадку та сторона, яка через свою впливовість або багатство мала сильніші засоби тиску, примушувала місцевих євреїв іти разом з нею для уярмлення іншої народності. У Галичині цією сильнішою стороною були поляки, і вони широко «використовували» та «утилізували» затуркане неосвічене галицьке єврейство для національного гноблення українського народу»[12] . Далі він згадує про ситуацію, коли серед польського громадянства велася дискусія про доцільність делеґування своїх представників на всеслов’янський з’їзд до Праги, то найдовше виступав проти цього, мотивуючи це шкідливістю такого кроку для «наших» польських інтересів», єврей Станіслав Кемпнер, «і вся Польща реготала з цього понад поляка і мала рацію, бо це ж справді комічно»; автор згадує про часи, коли «Будапешт розмовляв суцільно по-німецьки, мадярську мову можна було ледве почути на задвірку; в Празі й не гадали, що десь у світі є чеська мова; і навіть у Галичині німецька мова на вулицях, в офіційних закладах, в університетах та на вивісках змагалася з польською, і здебільшого змагалася переможно. <...> За таких обставин почалося пробудження австрійського єврейства. Вийшовши з ґетто, скинувши халати, урізавши пейси, його поступові сини огледіли довкілля й побачили, що все пристойне суспільство розмовляє по-німецькому. Вони також забалакали по-німецькому <...>. У Празі, Львові, в Будапешті євреї почали вважати себе за німців <...>. Але ось вони почали помічати, що, наприклад, в Празі, починає коїтися щось дивне. Якісь ориґінали раптом вигадали розмовляти по-мужицькому. <...>. І ось тут євреї потрапили до дражливої ситуації. Оскільки вони записалися до німців, то треба виказати себе як добрих німців. А що справжні німці все ще поглядали на них скоса і не цілком їм довіряли, то треба було особливо старатися, – так би мовити, перекричати найсправнішого німця. <...> І ось, разом з німцями і ще гучніше від німців євреї почали підспівувати: геть чехів!», але з часом, коли чехи завойовували все міцніші позиції, «євреї почали потроху переписуватись до чехів. <...> Оскільки справжній чех кричить «геть німця!», а єврей намагається бути точнісінько, як справжній чех, і навіть ще краще, то діти або молодші брати тих, що колись волали «геть чехів!», також волають разом з новими господарями: – Геть німця!

Те саме було в Галичині. Відомо, до якої догідливості дійшов на польській службі галицький асимілятор, славетний «Мошко». Він і туди, він і сюди, він за польщизну ладний душу віддати, він за польську культуру ладен розчавити і русинів, і євреїв, а вже щодо німців, які утискають «його братів» у Познані, то їх він ненавидить понад усяку міру. <...> Яскравим зразком <...> був покійний депутат Еміль Бик, член польського кола і завзятий польонізатор, що помер 1906 року. Ще 1873 року він перебував усією душею в німцях, подорожував Галичиною і аґітував євреїв записуватися до німецької партії». Коли часи в Галичині знову змінилися, наголошує В. Жаботинський, а «на сцену щораз рішуче висувається новий претендент: русини», «духовні брати Еміля Бика, з недальньоглядністю, типовою для всіх ренеґатів, на ввесь голос підхоплюють гасло «геть гайдамаків!»[13]

Цікаву й ґрунтовно політичні українсько-єврейські взаємини у Галичині аналізує Максим Гон. Згідно з опрацьованими ним матеріялами, під час створення ЗУНР єврейські політичні партій Галичини підтримали «волю українців до державотворення», українці, в свою чергу, на Українських Національних Зборах у Львові 19 жовтня 1918 року визнали євреїв національністю та надали їм національно-персональну автономію. Як зазначає Максим Гон, «в площині підтримки вимог до національного ренесансу обидві сторони восени 1918 року виявили взаємну прихильність»[14] . Однак, підтримка українських національних прагнень переважною частиною єврейського політикуму не означала їх широкої підтримки єврейським населенням. Останнє щодо українських прагнень створити державу, переважно, дотримувалося невтралітету. Це «самоусунення євреїв від українсько-польського протистояння сприймалося як відмова від взаємодії, а згодом вона сфокусувалася в переконання про єврейський «національний егоїзм»[15] . В середині 20-х років єврейські політичні організації, представлені в польському парламенті окремою фракцією (єврейським колом), пішли на відкрите співробітництво з польським урядом, тоді було укладено польсько-єврейську угоду, а єврейське коло видало декларацію, одним із пунктів якої була «непорушність кордонів і державних інтересів Польщі»[16] . Звичайно, така позиція єврейських політиків не могла знайти зрозуміння в українському середовищі – її не сприймали представники всього спектру українського галицького політикуму того часу.

Не слід забувати, що найбільший вплив на свідомість українського населення Галичини міжвоєнного періоду мала націоналістична ідеологія. Її чільні представники, з одного боку, виступали проти антисемітизму, з іншого, особливо після вбивства Шльомою Шварцбартом Симона Петлюри й тієї антиукраїнської кампанії, що підняли тоді в західноєвропейській пресі з цього приводу єврейські публіцисти (далеко не всі, тут слід відзначити шляхетну позицію цитованого вище В. Жаботинського, який наголошував, що «не ставить знаку рівняння між погромниками і українським національним рухом» і погодився покласти на Петлюру «юридичну відповідальність за погроми, <...> оскільки Петлюра, стоячи на чолі держави та армії, не спромігся ці погроми припинити» і при цьому категорично відмовився звинуватити Петлюру та український національний рух в антисемітизмі[17] ). З часом, у зв’язку з пацифікаціями, що проводилися польськими силовими структурами щодо українців, мали місце й окремі протиєврейські виступи місцевого населення, які підживлювалися економічною конкуренцією (від хуліганських учинків – биття шиб у будинках євреїв, підпалу соломи, – до організованих дій економічного характеру – бойкот єврейських торговельних закладів)[18] . Не слід забувати й про те, що певний вплив як на українців, так і на поляків Галичини у 30-ті роки мала й нацистська пропаґанда. Її вплив (саме в плані антисемітської направлености) позначився й на поглядах окремих керівників ОУН, зокрема, раннього Ярослава Стецька[19] , однак до програмових документів організації такі пункти не включалися. Максим Гон припускає: «Тільки жахливий геноцид щодо євреїв з боку нацистів 1939-1941 рр. змусив провідників ОУН переглянути своє ставлення до іудеїв. Еволюція поглядів щодо євреїв була відверто запізнілим кроком, проте вона все ж відбулася. У квітні 1942 р. партійний форум Організації Українських Націоналістів ухвалив недоцільність участі в протиєврейських акціях, а влітку наступного року ІІІ надзвичайний збір ОУН визнав громадянські права та свободи національних меншин». Далі він слушно й із гіркотою зазначає: «Щоправда, євреїв в Україні на цей час вже практично не залишилося»[20] .

Виходячи з усього вищевикладеного, ми можемо зробити висновок про те, що участь українців у антиєврейських погромницьких акціях на початку німецько-радянської війни, а подекуди й ініціювання таких дій, було викликане складним комплексом економічних та політичних факторів: жорсткою конкуренцією українських та єврейських підприємців, у якій досить часто представники обох сторін поводилися не надто чесно, політичною відстороненістю галицького єврейства від українсько-польської боротьби, а пізніше – співробітництвом єврейського політикуму (не рядових євреїв) з польською владою. Ці причини, в поєднанні з потоком антисемітської пропаґанди з боку польських та українських праворадикальних політичних кіл, що в 30-х роках перебували під відчутним впливом нацизму, досить сильно спричинилися до трагедії галицького єврейства початку війни.

Ми вважаємо, що приховування фактів поширення антисемітських поглядів серед значної частини українців Галичини того періоду, заперечення причетності місцевого населення до єврейських погромів не може принести бажаних моральних дивідендів. Визнання персональної вини учасників цих погромів дозволило би більш рельєфно показати справжній героїзм тих українців, які, ризикуючи власним життям, переховували євреїв у своїх домівках.


[1] Їльґе В. Змагання жертв // Критика. – 2006. – №5. – С. 16.

[2] Петелицький С. До Освенциму за Україну / Пер. З англ.. О. Тереха. – Ванкувер-Торонто-К.: Суспільна Служба України, 2000. – С. 34.

[3] Химка І.-П. Воєнні злочини: біла пляма в колективній пам’яті північноамериканської української діяспори // Україна модерна. – Ч. 10.– К.: Критика, Л.: Львівський національний університет, 2006. – С. 96.

[4] Редліх Ш. Разом і нарізно в Бережанах. – К.: Дух і літера, 2002. – С. 175.

[5] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації. – К.: Генеза, 2000. – С. 238.

[6] Франко І. Мої знайомі жиди // Франко І. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Упорядники: Франко З.Т., Василенко М.Г. Львів: Каменяр, 2001. У зв’язку з недоступністю для автора цього видання цитату наведено за публікацією в Інтернеті – http://www.ukrlib.com/Biblioteka/IvanFrankoMozaika/FrankoMozaika.html

[7] Франко І. Семітизм і антисемітизм у Галичині // Там само.

[8] Хамула М. Глиняни. Місто моїх килимів. – Нью-Йорк: Накладом автора, 1969. – С. 55.

[9] Там само. – С. 83.

[10] Там само. – С. 55.

[11] Петелицький С. До Освенциму за Україну. – С. 16.

[12] Жаботинський В. Non multum, sed multa // Його ж. Вибрані статті з національного питання / Пер., вст. ст. прим. Та комент. І. Клейнера. – К.: Республіканська Асоціація Українознавців, 1991. – С. 41.

[13] Жаботинський В. На хибному шляху // Його ж. Вибрані статті з національного питання. – С. 105-108.

[14] Гон М. Діалектика державності в українсько-єврейських взаєминах у Галичині 1918-1939 років // Україна модерна. – Ч. 7. – К.: Критика, Л.: Львівський національний університет, 2002. – С. 103.

[15] Там само. – С. 105.

[16] Там само. – С. 106.

[17] Клейнер І. Володимир (Зеев) Жаботинський (1880-1940) // Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. – С. 21-22.

[18] Гон М. Діалектика державності в українсько-єврейських взаєминах у Галичині 1918-1939 років. – С. 110-111.

[19] Гриневич В. Змагання переможців // Критика. – 2007. – Ч. 1-2. – С. 31.

[20] Гон М. Діалектика державності в українсько-єврейських взаєминах у Галичині 1918-1939 років. – С. 115.