ru | en

Роман КОРОГОДСЬКИЙ Епічна та особистісна Україна Олекси ЗАХАРЧУКА

Источник:  Роман Корогодський "Шістдесятники поза пафосом", Українська мова та література, №39-40 (343-344), жовтень 2003 р.

Його пейзажі – філософська лірика з мостом у минуле

За нових часів три величезні персональні виставки в стінах Національного художнього музею України (1994, 1997, 1999 рр.) засвідчили нев’янучий талант Майстра. Так! Олексій далі малює пейзажі. Він тікає від суєти і заглиблений у пізнання свого краю, лише в ньому шукає відповіді на фундаментальні питання світобудови й приховані причини кричущої невідповідності соціально-суспільного, історико-психологічного, культурно-мистецького новітнього потворства і цілісності землі та якоїсь первісної, просто небесної краси України.

Художник маніфестує пейзаж не як артистичний акт, що характерно було, скажімо, для творів Глущенка, Шишка. Для Захарчука зовнішність – периферія. Художник проникливим поглядом (майже завжди згори) прагне пізнати, ”що там, за дверима буття!". І показує атмосферу застиглого розмислу, неначе Бога, що допіру тут побував і полишив поля, гори, чи вибалки, аби люди відчули, володарями яких скарбів, естетичної вишуканості вони є. І як мала би ця обставина нас внутрішньо збагатити, аби ми, нарешті, збагнули, що “немає іншої Вкраїни, немає іншого Дніпра”.

Цікавий такий факт:  один англійський дипломат, прямий нащадок колишнього прем’єр-міністра Великої Британії, в родинній традиції якого було колекціонування творів мистецтва, привіз до себе роботи Захарчука, й наша спыльна приятелька в Лондоні, бачила роботи нашого митця поруч з творами Джованні Белліні... Тобто йдеться про майстерність і духовність творчості українського художника, що промовляють іноземцеві проникливіше, гучніше, ніж нашим закомплексованим і зле вихованим заможним людям. Про можновладців-годі говорити.

О.Захарчук – поет, і його пейзажі – філософська лірика. Однак за цією очевидністю постає ще один шар епічного розвороту подій минулого, що розгортаються перед зосередженим зором глядача. Це талант почути відгомін сивих століть чи навіть тисячоліття в духовній присутності самого художника.

Картина 1,75х1,5 м називається “Житнє поле”. Уява зазвичай домальовує чи то Скіфську бабу на обрії, чи кобзаря десь у куточку... Захарчук не приймає нічого зовнішнього, ніяких асоціацій, метафор, що вже давно перетворилися на штампи. Він малює поле, що дихає вітром, високе небо після дощу й веселку, неяскраву, але доволі помітну. Все! А пейзаж починає звучати рядками “Слова про Ігорів похід” або згадується “Повість минулих літ”. Чи то вітер приніс оті спогади, чи то веселка перекинула міст від тривог історичного минулого в наш день – не знаю. Та знаю, що треба мати велику епічну потугу художнього мислення, щоб викликати подібні асоціації, щоб засвітити райдугу поетичної тяглості традицій, історії нашої Землі.

 

Картина ”Синій вечір”, яку Захарчук творив 20 років (двадцять!) і яка, гадаю, є підсвідомим процесом сублімації митця від травм немилосердної долі. Можливо тому він цю картину ніжно любить. Від природи скромний, Олексій нею пишається і, як дитина, хоче розповідати про неї. Як на мене, на вербальному рівні картини будь-якого художника спрощуються, стають пласкими, бо їхню природу він бачить наївно, інтелектуальне їх осягнення йому не до кінця приступне. З таким феноменом зустрічався не раз.

”Синій вечір”- майже квадратне полотно. Симетрична композиція лісу, що поділяється ледь помітною дорогою на дві рівновеликі частини. Сонце давно уже запало за ліс і тільки ледь-ледь на контражурі постають густі чорно-сині масиви дерев у густій сутіні. Тиша. Космічна тиша. У картині – таїна й гносеологічна загадка, на яку немає відповіді: чи душею пізнана ця таємнича стіна дрімучого лісу? За незворушною тишею, що просто нависає над дорогою, одне ясно: якщо пізнана, то хіба що самим художником. А хотілося, щоб кожний глядач спромігся, наважився й собі ввійти в цей ліс – адже дорогу хтось протоптав. Звичайно, потрібні гостра цікавість і особиста відвага.

Олексій Захарчук – відважна людина. Адже недарма  від 13 років (з 1942 р.) він воював у партизанському загоні на Вінниччині. Ліс як ліс і “ліс людей” освоєні його досвідом у деталях і не становлять екзистенційного глухого кута. Та існує доля, невблаганна і незбагненна. Її не об’їдеш конем, як каже народна мудрість. І після нервово-спазмуючого полотна "Ранок. Пам’яті Алли", митець відправився в найтяжчі мандри за пізнанням власної долі як феномену осягання таїнства смерті. І перед глядачем поставлена та сама вимоглива проблема: пізнати себе  через входження в хащі непізнаного. Тут О.Захарчук упритул наблизився до теорії самопізнання Григорія Сковороди –“Відкрий себе”...

І таки віднайшов себе, відкрив себе як людина і як митець. Щоправда, на це пішло все життя...