ru | en

Дмитро ГОРБАЧОВ Деякі сторінки з історії формування aрт-юдаїки в НХМУ

Я почав працювати в Київському музеї українського мистецтва 1959. Ні про яку юдаїку в його колекції не могло бути і мови. Та й саме слово «єврей» публічно не вживалося. Пригадую статтю у тодішній газеті «Правда» про «дружбу между народов», у якій було перераховано мало не сотню національностей Радянського Союзу включно з латиським племенем ліви чисельністю у 200 осіб. Євреїв у тому переліку не було.

М. Пимоненко. Жертва фанатизму 1899

Натомість в експозиції музею євреїв було чимало. Готуючи екскурсію, я звернув увагу на картину Пимоненка з авторською назвою «Жертва фанатизму» (якій личила б назва «Жидівка-вихрестка»). Натовп кременецьких євреїв на чолі з рабином виклинає дівчину, яка, говорячи словами єврейської пісні .«полюбила весёлого гоя, красив он был, ла-ла-ла-ла».

В одній з лекцій про ікону я назвав Богородицю єврейською дівчиною. Хтось настучав, і мене викликали у ЦК КПБУ та попередили про неприпустимість подібних публічних заяв.

В експозиції я надибав картини художників з єврейськими прізвищами: прекрасні пейзажі Бориса Рапопорта, Лева Межберга або «двічі єврея Радянського Союзу» М. Коган-Шаца.

Козак Мамай, кінець 18 ст.

В численних у колекції музею традиційних картинах «Козак Мамай» єврейської теми теж не бракувало. На одній з них, епохи гайдамаччини, стосунки українця та єврея є конфліктні. Єврей просить Мамая помилувати його, напис , який іде від нього, слід читати за сонцем – справа наліво, як у їдиші. Мамай відповідає проти сонця, зліва направо, погрозами з українським чорним гумором: «Мені твоїх грошей не треба, а тобі буде спасеніє з неба». Деякі більш антисемітські вислови часів гайдамаччини з етичних причин опускаємо. Мене дивувало, що при цьому один мистецтвознавець-сталініст написав дисертацію «Картини «Козак Мамай» як уособлення ленінсько-сталінської дружби народів».

Втім, були у цих картинках і цілком дружні  написи, щоправда, не без гумору:

Жид з біди за рідного батька почитає,

Милостивим добродієм ляхва називає.

Козак Мамай, 19 ст.

 

В одному з сюжетів козак Мамай з вдячністю приймає від шинкаря з шинкаркою склянку горілки. Знаємо у подільському пісенному фольклорі уповні проєврейські мотиви:

Ішов Хаїм до Явдошки

Залицятися не трошки.

Моя Сурка то драбина,

Явдошечка то калина.

І Явдошка не зівала,

За воротя виглядала.

Прости мені, Матір Божа,

Хаїм дуже хлопець гожий.

Мій Іванко спередчасу

І не риба, і не мнясо.

Іван Оре та орЕ,

Сурка кіхлики пече.

І сам чорт того не знає,

Хто Явдошку виручає.

 

Коли я змушений був зазнайомитися з так званим спецфондом – сотнями репресованих картин, рокованих на знищення – то там, розуміється, не обійшлося і без євреїв. Мені, як головному охоронителеві музею, ЦК КПБУ дав наказ показати твори розстріляних і ув'язнених бойчукістів. Бо про них тоді (1962-63 рр.) знову заговорили мистецтвознавці Києва. У підвалах музею я почав знімати картини з валів, на які вони були накручені. Деякі були порізані інквізиторами ще 1937-го, з деяких (наприклад, з полотна «Розстріл у Межигір'ї» Василя Седляра) фарбу було варварськи зішкрябано. В акті про знищення було вказано: «Підлягають ліквідації твори, намальовані ворогами народу, а також твори тих художників, які малювали під впливом ворогів народу».

М. Шехтман. Погромлені 1927

 

Під впливом розстріляного «ворога народу» Михайла Бойчука малював Мануїл Шехтман. Його «Погромлених» (1927) також призначили на списання. Памятаю, як цю напівзруйновану картину коментував секретареві ЦК музейник-«зоїл» бойчукізму: «Ось деформація образу радянських людей!», хоча то був сюжет про жертв єврейського погрому 1905 року. Картина з її босхівською трагедійністю справила на мене величезне враження. Я домовився з нашими реставраторами, і вони привели її до ладу.

М. Шехтман. Переселенці 1929

Напівпідпільно була підреставрована й інша картина Шехтмана «Переселенці» 1929. Позаяк Мануїл Шехтман загинув на фронті під Москвою та політично не був заплямований (уже ніхто не пам'ятав, що вижили його з України, звинувативши в антисемітизмі), я наважився рекомендувати «Переселенців» на експозицію музею. Директор підозріло запитав «Куди вони їдуть, чи не до Ізраїлю?» «Ні, вони їдуть на схід, освоювати цілину». І картина потрапила в експозицію під неавторською назвою «Цілинники».

Серед анонімних картин трапилася одна кубофутуристична абстракція рівня Олександри Екстер. Але не Екстер, бо в центрі полотна була аплікація з газети на їдиші.  Скоріш за все автором цього твору мав бути мистець з Культурліги, яка видавала у Києві їдишські газети.  Як потрапив твір до цієї колекції?

…1930-х репресивних років у цьому музеї було створено в’язницю для «ворожих картин», так званих формалістичних. Модерне мистецтво, як відомо, терпіти не могли тт. Сталін і Ворошилов, а у Німеччині – геноссе Гітлер. Тож з харківських і київських мистецьких установ потягнувся під арешт потік авангардних полотен, призначених на знищення. Тут їх закинули у підвали і забули, хто їх малював. А між тим, творцями тих «неправильних» картин були генії 20 ст. – Екстер, Богомазов, Пальмов, Петрицький, Бурлюк, Бойчук, Меллер, Рибак…

Музейникам-шістдесятникам вдалося повернути ледь живі, порізані і пошкрябані  картини до життя і визначити авторство. Нині вони мандрують континентами і коштують мільйони. Але одна абстрактна кубофутуристична композиція довго пручалася авторизації. Дечим вона нагадувала Екстер, тож автор цієї картини перебував в її колі.

Л. Лисицький. Абстрактна композиція 1919

 

Найближчими за манерою видавалися ілюстрації класика авангарду Ель (Елеазара) Лисицького до білоруських, єврейських і українських казок, виданих у Києві єврейською Культурлігою. Зрештою, у музейних інвентарних покажчиках 1930-х ми знайшли покалічене ім’я цього художника (бо ж музейники тих років то були малограмотні активісти, що прийшли на місце розстріляних високопрофесійних науковців).

Стилістика композиції нагадувала серповидну манеру Олександри Екстер, котра 1918 за гетьмана Скоропадського заснувала нині всесвітньовідому мистецьку школу, де привчали до абстракціонізму  - новинки тодішнього європейського мистецтва. Стрімкі ритми геометричних фігур, затемнені кольори, серед яких блискавкою спалахують білі, жовті, червоні, зелені силові лінії.

– Це картина Екстер, - сказав мені знавець авангардного мистецтва француз А. Наков.

– Ні, Лисицький: подивіться на фрагмент єврейської газети, наклеєної для фактурності на полотно. Білоруска Екстер (Григорович) єврейських газет не читала.

Француз, а за ним і мистецтвознавці світу визнали руку Ель Лисицького. Щоправда, деякий час науковці Москви ставили це визначення під сумнів.  Лисицький не бував у Києві – пояснили вони. Я заперечив: 1919 року він працював у Наркомосі УСРР, куди влаштував його письменник Ілля Еренбург, брав участь у мистецьких конкурсах Києва, що також засвідчено документами. Та й у мемуарних свідченнях тих подій згадують його присутність у столиці України. Отже, абстракціоністом Лазар Лисицький став у Києві. Але влітку 1919 художнє і політичне життя Києва було дезорганізовано з приходом військ Денікіна. Привабливий доти для інтелігенції російської імперії Київ спорожнів. Лисицький переїхав до Вітебська, де створив шедеври креслярського абстракціонізму – цієї хвилюючої геометрії.

А. Маневич. Весна на Куренівці 1913

 

А тепер мова піде про нечасті легальні надходження юдаїки до музею 1960-70-х. Музею вдалося придбати у колекціонера з Риги один з кращих пейзажів Абрама Маневича «Весна на Куренівці» 1913 року виконання. Ми вже знали, що саме того року художник уславився на всю Європу. Про його виставку у Парижі писала мало що не вся європейська преса. Французький критик писав, що у Маневича «червоний будинок кричить закоханим криком, вітаючи серед снігів весняні надії». А. В. Луначарський відзначив: «Тут було дещо від далекої Батьківщини... Маневич приніс нам дещицю неба, повітря, злиднів і широти, смутку й усмішки просто із серця рідної природи. Що красивого у тих, таких частих у нашого художника задвірках або руїнах. Він тужить за ними, і дров’яний склад раптово починає звучати, як принишкла в своїй журбі музична п’єса Шопена». Сам художник свідчив, що  виставку щодня відвідував знаменитий поет Верхарн.

Свої картини Маневич не раз називав симфоніями. Вони й справді пронизані музикою. Художник сповідував безпосередність вражень, переживань, використовував надзвичайне багатство барв, манера його письма дуже рухлива. Пізнати роботи А. Маневича неважко за неповторним візерунчастим тонким мереживом віт. Їхній живий потік, в якому вчувається мелодійний передзвін – ніби позивні художника.

Про Маневича мені розповідав його товариш, київський інженер і колекціонер Тульчинський. На тодішню вулицю Горького (нині – Антоновича) до його квартири, де висіли роботи Маневича, отримані від самого  автора, ми прийшли з поетом Василем Стусом у середині 1960-х. Під враженням від Маневичевої «Симфонії весни» Стус написав вірша, експресивного і вишуканого водночас:

Життя симфонія, «Симфонія весни»

І сатанинський, зойками – Маневич…

Єврей – по горло. І по горло – невір,

По горло – маячний і мудрий сніг.

 

Пелюсточками, пальцями, руками,                              

Як жалами співучими – до віт

Березових, хистких, бузково-тканних,

В його лірично-фосфоричний світ.

Дивися й вір. Увіруй в торжество

Бузково-синіх звуків серед тиші.

Нехай хоч розпач до дерзань притишує,

тож рвися вгору з вірою удвох.

 

Докіль ти сині руки не розкрилиш,

З душі не вирвеш моторошний крик

Чуття, котрого не назве язик,

Чуття, котрого у словах не виллєш.

 

А. Маневич. Моя батьківщина 1910-ті

 

Картини-симфонії А. Маневича присвячені не пишним будівлям і ошатним центральним вулицям Києва. Він оспівує околиці рідного міста – Поділ, Куренівку, Лук'янівку – та провінційні містечка.

Пейзажі Маневича купила Третяківка в Москві, Люксембурзький музей в Парижі, Картинна галерея Женеви. Його роботи прикрасили віллу Горького на Капрі, де гостював худож­ник, а Максим Горький бував у Маневича в Києві. Для Київського музею (у майбутньому – НХМУ) свого часу чимало робіт художника придбав Микола Біляшівський, який, власне, і відкрив його талант. Від Тульчинського твори Маневича потрапили до знаменитої колекції Давида Сігалова, який перегодом подарував їх музею українського мистецтва.

Щодо згадуваної вже «Весни на Куренівці», то з нею у моїй пам’яті пов'язаний цікавий епізод. Це була чи не єдина картина міжнародного класу в тодішній експозиції. Все інше було переважно провінційним або соцреалістичним (себто теж провінційним). Якось наш директор показував музей тодішньому прем’єр-міністрові Швеції. З обличчя прем’єра не сходила вагонна нудьга. Та раптом він стрепенувся, побачивши Маневича. Директор пояснив, що у нашому мистецтві були прикрі помилки і запевнив, що в експозиції радянського відділу прем’єр такого «бєзобразія» не побачить. А тут як раз (1962 р.) Хрущов насипався на абстракціоністів. («Эта голая Фулька!», обурювався він «Оголеною» Фалька). І весь радянський народ піднявся на боротьбу з абстракціонізмом (тим часом як мільярдний китайський народ піднявся на боротьбу з горобцями).

«Веснa на Куренівці» видалася підозрілою. Біля картини зібралися троє:головний попрятник (я), директор і його заступник-борець з формалізмом.

  • Що робити з Маневичем? – запитався директор.
  • Не до Маневичей тепер! – заклопотано відповів заступник.

І картину надовго відправили до фондосховища.

 

А. Маневич. Портрет дочки художника 1930-ті

 

Наприкінці 1960-х історик футуризму О. Парніс зазнайомив нас, музейників, заочно з дочкою Маневича Люсі, котра мешкала у Нью-Йорку. Вона повідомила, що її батько бажав подарувати свої твори київському Музею українського мистецтва. Для початку Люсі переслала до музею батьків архів – рецензії, документи, світлини, репродукції, каталоги. Серед фотографій привернула увагу одна, де Маневич показує свою нью-йоркську виставку Альбертові Енштейну. На художникові – українська вишиванка. З приводу передачі творів я подався до Міністерства культури України. Там мене висварили за те, що я якшаюся з буржуазними іноземцями-емігрантами. Тоді я подався до Міністерства культури СРСР, де були кваліфіковані працівники. «Люсі знаємо, – відповіли мені. – Її часто запрошують до музею Горького. Нехай український міністр Бабійчук лише напише до нас листа, а ми влаштуємо передачу творів». І знов я подався до Міністерства культури УРСР, де мені пояснили: москвичі хочуть перекласти відповідальність на нас, але ми їм цього не дозволимо! Тоді я звернувся по допомогу до Миколи Бажана, і той при мені потелефонував секретареві ЦК Овчаренку.

Бажан – Йдеться про Маневича.

Овчаренко – Про Малевича?

Б. – Про київського імпресіоніста Маневича. Бабійчук боїться написати листа, хоча ризик тут такий, як отруїтися зубним порошком.

О. – А ми зробимо це через товариство «Україна». Там головує Смолич.

І Люсі «не зівала». Вона подружилася з видатними радянськими дипломатами у США Добриніним, Маликом, Кизею. Вони атакували дзвінками нездалих київських чиновників. Зрештою, через кілька років – 1972-го – колекція з близько 50-ти творів Абрама Маневича перетнула океан і була урочисто виставлена в музеї Ханенків (музеї західного, східного, південного і північного мистецтва), а невдовзі – і в музеї українського мистецтва. Таким чином у НХМУ утворилася найбільша збірка Маневича у світі.

Щоправда, доля колекції не була аж такою простою. Твори емігранта, єврея і формаліста намагалися не показувати широкому загалові. Лише коли до Києва приїздила Люсі, картини опинялися в експозиції, потім їх знову запроторювали до запасників.

У пошуках за Епштейном

У 1960-х я, головний зберігач Музею українського мистецтва, регулярно навідував українську діаспору в Москві і привозив звідтам твори до Києва. Мені казали, що кожний мій приїзд викликав пожвавлення в українському і україно-єврейському середовищі Москви. Вперше ім’я  Епштейна я почув від художниці Жданко, дружини Крамаренка і приятельки Малевича. Ірина Олександрівна Жданко згадувала членів ОСМУ – Об`єднання сучасних миcтців України, серед яких був Епштейн. Сестра його, казала І.О., мешкає неподалік від мене, в Сокольниках. Називається вона Густа. І я поїхав туди. Однокімнатна занедбана квартирка. У вузенькому передпокої на підлозі лежить тека. Лежить вона так, мабуть, кілька десятків років. Там зберігалися малюнки Марка Ісайовича, кількістю 1000. Серед них сотня – експресіоністичні і кубістичні твори надзвичайно високої якості, а також пара десятків живописних етюдів пізнішого часу, позбавлених рис авангардизму з огляду на заборону авангарду в 30-40-х роках.

М. Епштейн. Пралі 1920-ті

 

Першим враженням було те, що малюнки виконано потужною рукою скульптора. Їхня пластика важка, масивна, «гераклічна». Вони гротескні й гіперболічні. Кубістичні «персонажі на шарнірах» початку 1920-х були схожі не тільки на пікассівські, але й на кравецький манекен будь-якої києво-подільської майстерні. Вражала експресією серія рисунків «Євреї на землі» кінця 1920-х: вантажники, пралі, рибалки й рибачки з великими ногами, барочно викривленими стовбурами тіл, з широкими обличчями, простими, як сільська місцевість. Балансуючи пластичними об’ємами, Епштейн згадує кубістичне минуле і просувається в пост-кубістичний експресіонізм.

Серед малюнків вирізнялася дотепністю аж до гротеску «Циркачка» з величезними багатопудовими гирями у важкоатлетичних руках. Ця велетка тримає гирі без будь-якої напруги, наче іграшкові.

 Густа Ісаївна радо віддала мені ці твори, і я відвіз їх до Києва. Тут на мене напали великі сумніви. Похвалитися перед начальством своєю знахідкою я не хотів. За мною і так уже ходила слава неблагонадійного. Я мимоволі підслухав розмову на цю тему між заступником директора, зоїлом формалізму, і директором: «Не треба пускати Горбачова до Москви за державні кошти, він привозить формалістів. Треба посилати іншого працівника, той привозить реалістів». Отже, я вирішив записати Епштейна до так званого архівно-допоміжного фонду, другорядного у порівнянні з основною колекцією, на який цензорське око не поширювалося.

1967 я запропонував Павлу Загребельному виставку в Будинку письменників, яка буде не менш сенсаційною, як попередня, Богомазова. Меценат української культури Загребельний дав згоду, і директор Будинку призначив термін відкриття. Напередодні я зайшов попередити, що зараз носитиму твори з музею до Будинку. Але директор скрушно повідомив: «Вчора Ізраїль напав на арабів. Виставку доведеться відмінити». Але ж Епштейн помер 1949 року! Все одно – колективна провина.

 

М. Епштейн. Циркачка 1920-ті

 

В нашій свідомості Марко Епштейн залишається великим (без перебільшення) художником, визначним педагогом, одним з засновників всесвітньовідомої єврейської Культурліги.

Отже, арт-юдаїка в НХМУ. Без неї українське мистецтво було б неповним.