ru | en

Ірина МЕЛЕШКІНА ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ на сцені Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу»

Серед різних типів, які створює єврейське життя, є такі, що відмирають. Змальовувати живих людей – насолода. Описувати типи, які вмирають – обов'язок. Вони просяться: малюйте нас, опишіть нас, хай нас не забуде прийдешнє покоління.

Шолом-Алейхем

            

Значення творчості Шолом-Алейхема для єврейської культури важко переоцінити. У розповіді про історію єврейського (їдишистського) театру в Україні мимоволі зауважуєш, що програмними, етапними постановками провідних театральних колективів часто були саме інсценізації творів видатного письменника, який найповніше втілив національний характер, відбив прагнення та здатність єврейського народу до відродження.

1928-го р. у Києві відкрився державний єврейський театр під керівництвом Захарія Віна. Ставлячи перед новоствореним театром амбітне завдання – стати їдишистським культурним центром для єврейського населення міста – художній керівник наголошував на необхідності ознайомлення глядача з кращими зразками класичної національної драматургії. Перший сезон театр розпочав виставою «Дер Ойцер» («Скарб») за Шолом-Алейхемом (реж. – З. Він, 1928 р.). Критика позитивно оцінила першу спробу театру, визначивши жанр вистави як «історичний гротеск», акрім того відзначила «належний художній рівень усього акторського ансамблю».

1930-гороку Київський «ГОСЕТ» очолив режисер МХАТу Борис Вершилов.З приходом нового художнього керівника у театрі визначилися і нові напрямки репертуарної політики – виробничий та героїко-патріотичний.1934-го театрові було надано статус Всеукраїнського.У цей період змінюється і репертуарна політика театру. Якщо на початку свого перебування на посаді художнього керівника Київського «ГОСЕТу» Б. Вершилов в основному зосереджується на єврейській та російській радянській драматургії, то з середини 1930-х рр. відчутнішим стає його потяг до класичного національного репертуару. На київській єврейській сцені з’являються «Міреле Ефрос» Я. Гордіна, «Дер ерштер їдішер Рекрут» («Перший єврейський рекрут») за І. Аксенфельдом.

1937-го р. на чоліКиївського«ГОСЕТу» стає талановитий режисер Наум (Нохем) Лойтер. І першим спектаклем, поставленим Н. Лойтером, була інсценізація повісті Шолом-Алейхема «Стемпеню». Режисер поставив спектакль у м’яких, ніжних тонах, яскраво відобразивши своєрідність шолом-алейхемівського стилю. Головними у виставі були теми митця, що задихається в умовах містечкового оточення, та жінки, яку традиції та вікові устої позбавляють права любити.

У ролі «скрипаля від Б-га» Стемпеню з веселої компанії весільних клезморім– натхненного, пристрасного – виступив актор Мойсей Ойбельман. Роль його коханої Рохеле ніжно і проникливо виконала Шева Ейлішева. Окрім виконавців головних ролей, акторським успіхом став образ Фрадл, дружини Стемпеню, вяскравому виконанні Шеви Фінгерової. Її Фрадл – справжня «козир-молодиця» – смілива, різка, діяльна, актриса відмовляється від традиційного трактування своєї героїні як суто негативної. Енергія, мажорні тони образу Фрадл прекрасно відтіняли тендітний, сумний образ Рохеле. Ці два жіночі характери, такі різні та по-своєму привабливі, створювали два «полюси» вистави, між якими борсається бентежна душа Стемпеню.

Критика відзначала також цікаві і вдалі масові сцени, які показували будні й свята єврейського містечка, були мальовничим тлом, на якому розвивалися стосунки головних героїв. «Я вважаю, що єврейські музиканти – це особливий світ, що заслуговує на більш уважне спостереження, ніж це зроблено у моєму романі» – писав Шолом-Алейхем. Театр прийняв слова автора як керівництво до дії. Особливо запам’ятовувалася початкова сцена весілля, яке проходило традиційно з капелою музикантів, зі скоморохом-бадхеном (в ролях клезмерів виступали такі талановиті актори, як Лазар Калманович, Гірш Вайсман, Мойсей Теплицький, Ісак Альперович).

З моменту прем’єри «Стемпеню» твори Шолом-Алейхема вже не сходили з київської єврейської сцени. Наприкінці 1930-х років готувалося відзначення 80-річного ювілею письменника. 1938-го року світло рампи побачила легендарна вистава Київського «ГОСЕТу» «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник», інсценізація Е. Добрушина та Н. Ойслендера). Для постановки було запрошено Льва Литвинова, режисера Мінського «ГОСЕТу»,оформив виставу Є. Кордиш. Про особливості спектаклю пише театральний критик Хаїм Токар: «Цей спектакль ми бачили в нас під час гастролей московського Госету. Літературний сценарій, який іде в київському театрі, той же, що і в московському, тих же авторів – Добрушина і Ойслендера. Але спектаклі обох театрів – різні. Творчість Шолом Алейхема така багатогранна, що вона дозволяє майстрам сцени користуватися своїм індивідуальним художнім почерком.

Якщо в московському Госеті «Тев'є» трактований як патетична трагедія, то в київському театрі дана лірично-побутова драма. Якщо в московському Госеті шолом-алейхемівський текст скоротили, поступившись місцем перед органічно-музикальною тканиною спектаклю, то в київській поставі наголос зроблено на значно ширшому використанні шолом-алейхемівського слова».

Новели, що створюють цикл про Тев’є-молочника, Шолом-Алейхем писав протягом кількох десятків років. Тев’є у виконанні одного з найдосвідченіших акторів театру Лазаря Калмановича нібито зійшов зі сторінок шолом-алейхемівської прози. Невтомний трудівник, містечковий філософ, його не в змозі зламати ніякі життєві негаразди. Він – сутність єврейського народу, його символ. «У центрі спектаклю – заслужений артист УРСР Л. В. Калманович. Ми знаємо його як талановитого майстра, але признаємося, що такого творчого діапазону не чекали. Гадаємо, що тут, звичайно, зіграв велику роль автор. Ось що значить твір великого художнього звучання!

У талановитого артиста при ознайомленні з таким матеріалом виростають крила. Калманович-Тев'є – це кремезний дуб, коріння якого глибоко увійшло в землю. Калманович-Тев'є – це дерево, у якого широко розрослося могутнє гілля, таке ж, як і він – його чудові діти. М’яка людська доброта, теплий юмор, оптимізм людини, якої не зігнули бідування, що мов із рогу достатку сипалися на його голову – ось який Калманович-Тев'є!». (Х. Токар) Слова у фіналі: «Допоки душа тримається в тілі, їдь далі, Тев’є!» – у Лазаря Калмановича звучали оптимістично, незважаючи на те, що герой зі своєю родиною і нехитрим скарбом вигнаний з рідної Анатівки, попереду – нескінченні мандри і непевне існування.

«Ніжну матір, тиху і добру, яка згинається під тягарем нестерпного життя – такою малює дружину Тев’є – Голде артистка Померанц. Цю ж лінію веде і старша дочка Тев’є – Цейтл (артистка Бурсак). Уперту в прагненнях передову жінку своїх днів, подругу революціонера, яка поділяє його долю в царському засланні, переконливо показує артистка Ротенберг. Міцну сильну натуру, яка сміливо рве кайдани релігійних забобонів, не зважаючи на ніжну любов до батька, який спочатку суворо відкидає її шлюб з українським хлопцем, талановито зображує артистка Фінгерова (Хава).

Добре вдається артистці Томській дитяча жвавість Бейлки. Колоритну фігуру урядника створив артист Альперович. Невеликі ролі Педоцера і м’ясника Лейзер-Вольфа знайшли вдалих виконавців в особах Слонімського і Рубінштейна. Спектакль «Тев’є» – безперечне досягнення театру, на таких спектаклях зростає театр, зростає його культура».

Л. Калманович залишався єдиним виконавцем ролі Тев’є, поки влітку 1939 року на гастролях у Ленінграді в актора не ставсяінфаркт. Щоб не переривати виступи, на роль ввели іншого виконавця – актора і режисера Абрама Нугера. Ось як він пізніше написав у спогадах про свого старшого товариша: «Про Калмановича слід сказати, що це був актор від соків землі. Не вмів він грати впівголоса, впівсили, і завжди був щирий. Нохумце-Хане-Двойрес в «Міреле Ефрос» він грав як Б-г. А Сендер Бланк! Його Сендера Бланка розцілував би сам Шолом-Алейхем!»

Сатирична комедія «Сендер Бланк»(реж. А. Нугер, худ. Є. Кордиш) з’являється на сцені Київського «ГОСЕТу» наступного, 1939-го року – у ювілейний рік письменника. Інсценізацію роману Шолом-Алейхема «Сендер Бланк та його сімейка» зробив актор театру Мойсей Ойбельман, який також мав неабиякий хист до літератури.

Сам автор називав цей свій твір «романом без роману» у тому сенсі, що у ньому відсутня традиційна любовна інтрига. Натомість «у цьому творі Шолом-Алейхем багато сатиричної отрути вилив нaголову єврейської буржуазії, яку він гостро ненавидів. Він роздягнув її донага.   І вона постала у всьому своєму огидному «блиску». Шолом-Алейхем часто вдається у своїх творах, де він змальовує звичаї і побут єврейської буржуазії, до тих, хто за шматок хліба примушений її обслужувати. Ось цим найманим рабам, які по своєму розуму і етичному началу завжди у автора вище панів, автор дає можливість їдко характеризувати своїх владарів. Інсценівник ввів образи слуг, запозичивши їх з інших творів Шолом-Алейхема. В їх репліках малошановна сімейка Бланк вийшла мерзенною, якою вона справді і є.

Режисер Нугер зробив наголос на суспільній сатирі, що є в «Сендері Бланку», і досяг помітного успіху». (Хаїм Токар) Багатій Сендер Бланк оголошує себе невиліковно хворим, щоб перевірити, як поведуться його рідні. І хижа «сімейка» одразу ж круками злетілася ділити спадщину, хоча Сендер помирати і не збирався. Пришкандибала навіть тітонька Добруш, старенька сестра Сендера Бланка, щоб також відтяти свій шматок спадку. Цю гострохарактерну роль майстерно, з великим гумором грала одна з найстаріших актрис театру Софія Ейдельман, яка свого часу була партнеркою по сцені легендарної Естер-Рохл Камінської. «Є в цій п’єсі маленька, майже епізодична роль присяжної плакальщиці. Це неодмінний атрибут містечкового дореволюційного побуту. Її грає артистка Ейдельман. Грає так яскраво, показуючи таку сценічну культуру, що цю фігуру важко забути. Ми зупиняємося на цьому образі тому, що він створений одною з найкультурніших артисток дореволюційного єврейського театру». (Х. Токар) Яскрава театральність, народний гумор, сатиричні образи – ось складові успіху постановки.«Заслужений артист республіки Калманович показав мерзенний образ єврейського буржуа Сендера Бланка – його хамство, жадобу наживи, готовність переступити через сльози, горе, аби задовольнити свою страсть до грошей.

Яблуко падає недалеко від яблуні. Дочку Сендера – Ревекку грає зі сценічним блиском артистка Ейлішева. Нестримний егоїзм, готовність на всі підлоти, щоб привласнити батьківське добро – така гідна спадкоємиця свого батька Сендера Бланка у виконанні артистки».

Сезон 1939-40 рр. Київський Всеукраїнський «ГОСЕТ» зустрічає з новим художнім керівником. До Києва приїздить актор і режисер Мойсей Гольдблат – визначна особистість в царині єврейського театру. З приходом М. Гольдблата в театрі настає період творчої стабільності, з ним Київський «ГОСЕТ» пройде весь свій подальший шлях. Першою постановкою нового головного режисера на київській сцені була історична трагедія Самуїла Галкіна «Бар-Кохба» («Син Зірки», худ. Н. Альтман).

Мойсей Гольдблат на сцені Київського «ГОСЕТу» одразу проявив себе і як талановитий актор. 1940 року він виступив у головній ролі Шимен-Еле у виставі «Дер фаркішефтер Шнайдер» («Зачарований кравець») за Шолом-Алейхемом (реж. Л. Литвинов, худ. Н. Альтман). «Київський єврейський театр, вступаючи в нову фазу свого творчого життя, невипадково звернувся до Шолом-Алейхема.

Чудесна казка про зачарованого кравця ніби чекала на те, щоб вдруге ожити, в новій якості, одягнувшись в яскраве театральне вбрання. Заслуга інсценіровщика цього твору – артиста Київського єврейського театру М. Ойбельмана полягає в тому, що йому вдалося створити сценічний варіант «Зачарованого кравця», в якому цілком зберігся ідейний зміст шолом-алейхемівського твору <…> Інсценіровщик не тільки глибоко відчув тексти Шолом-Алейхема, – він багато побачив і зрозумів з підтексту, читаючи, так би мовити, і між рядків. Інсценіровщик талановито передав не зовнішність, не «букву», а саму душу цієї надзвичайної казки. Галерея шолом-алейхемівських образів набула закінченого, в розумінні театральному, – вигляду.

Режисер спектаклю засл. арт. БРСР Л. М. Літвінов видобув з художньої скарбниці творчості Шолом-Алейхема його ліричний юмор, натхненну поетичність і пристрасну думку.<…>Елементи «народної гри», ряд умовностей у побудові спектаклю (інтермедії, прекрасна сцена сну), загострені, з елементами гротеску, характеристики деяких образів, ритмічність акторського виконання в спектаклі роблять «Зачарованого кравця» дуже цікавою художньою подією на нашій сцені.

Театр своєю цікавою роботою довів, що Шолом-Алейхем – не сміхотливий оповідач, не обмежений побутовий письменник, а проникливий філософ, який уміє художньо узагальнювати життя, пізнаючи його і вивчаючи гострим всеосяжним поглядом людини благородної, щирої і насамперед – розумної. Розумної – у всьому».(Х. Токар. «Шляхом шукань»)

Своєю акторською грою Мойсей Гольдблат наблизився доневичерпної теми світового мистецтва – теми «маленької людини». «Сміх крізь сльози» – так колись визначив Шолом-Алейхем особливість свого творчого кредо,і тому жанр вистави – трагікомедія – найбільш точно відповідав суті шолом-алейхемівської прози. Х. Токар зазначає, що «…найяскравішим у цьому спектаклі є образ кравця у виконанні заслуженого артиста РРФСР орденоносця М. Гольдблата. Київ знає цього артиста з його багаторічної роботи в Московському ГОСЕТі, але в такому творчому розквіті, на такому художньому піднесенні ми бачимо його вперше.

В образі кравця Шімон-Елі схрещуються ідейні і стильові тенденції всього спектаклю. Трагічна нотка, яка звучить у вустах артиста, коли він співає пісеньку: «Ти, Шімон-Еля, п’ятдесят років уже бідняк, і бідняком, з божою допомогою, лишишся», – визначає весь стиль спектаклю і настрій цієї ліричної трагікомедії.

Пластичний малюнок образу кравця у виконанні М. Гольдблата гранично виразний. Артист надзвичайно музикальний і ритмічний, культура слова у нього не залишає бажати нічого кращого. Він глибоко розкриває найтонші душевні переживання свого героя. Все у нього внутрішньо виправдане.

Погляньте на Шімон-Елю – Гольдблата, коли він мріє, як про недосяжний ідеал, про «цибулю з редькою в салі», – в той час, коли йому доводиться задовольнятись шматком хліба, твердим, наче підошва. Ось він узявся було їсти, та раптом його погляд упав на поснулих голодних дітей. Щось зупинило його рух, вбило бажання… Діти прокинулись. Сантиметром Шімон-Еля – Гольдблат відміряє дітям по шматочку хліба, розраховуючи так, щоб дещо від цього «добра» ще лишилось на вечерю. Зовні це дотепна юмористична сценка, але артист уміє розкрити її глибокий, драматичний зміст, показати глядачеві зворотну сторону медалі.<…>

Важко забути монолог у заключній сцені божевілля. Жодного натяку тут немає на «клінічні» вправи, такі традиційні на сцені в аналогічних випадках. Фінальна сцена потрясає весь зал глядачів».

Рецензент докладно й предметно розбирає не тільки гру провідного актора, якою б талановитою вона не була. Х. Токаря не менше цікавлять і виконавці невеликих другорядних ролей, з яких складається достовірна картина життя-буття єврейського містечка, так точно описаного Шолом-Алейхемом. «Дуже порадував нас акторський колектив, що брав участь у створенні спектаклю. Такої стрункості ансамблю, як у цьому спектаклі, раніше не було на сцені Київського єврейського театру.

У цьому спектаклі немає великих ролей, крім центральної постаті кравця Шімон-Елі. Вся трудність полягала в тому, щоб переконливі, узагальнюючі і яскраві образи були створені на матеріалі маленьких ролей. Театр доручив ці «малі» ролі провідним акторам і актрисам. Навряд чи вони мали спочатку бажання займатись «дрібницями», – тепер же, коли відзначена критикою і глядачем перемога ансамблю, і вони, мабуть, прийшли до думки, що можна і треба і в малій ролі бути справжнім художником і творцем. Цю думку достатньо переконливо довели артистки Р. Яцовська, А. Шейнфельд, Є. Томська в талановито поставленому і розіграному епізоді «хедеру». Теж саме бачимо ми і в сцені «халястра», коли голота веселиться в халупі Шімон-Елі.

До ряду значних акторських удач справедливо відносять роботу арт. Л. С. Хейфеца (Хаїм-Хоне): його дивні звички, манера розмовляти, повільний жест – усе це живе втілення давно відмерлого вже у нас типу меламеда, який різками, штурханами втокмачував схоластичну «премудрість» талмуду і засмічував голови веселої голодної дітвори, що тяглась до світла, до повітря, до сонця. Я. Гольман знайшов багато вдалих дрібних штрихів, щоб показати соковитий образ містечкового «скомороха». «Козак-баба», що крутить своїм чоловіком як трапиться, а сама чимало страждань зазнала в своєму гіркому житті – такою показала засл. арт. УРСР А. Сонц дружину кравця – Ціпе-Бейле-Рейзел.

У патріархальному єврейському містечку був дуже поширений тип жінки, яку іронічно називали «тихо-мовчазною». Насправді її рот не закривався ні на мить, розмова з нею була справжньою мукою для того, хто ставав її «співбесідником». Саме такою показала артистка Ейлішева дружину козодоївського меламеда».

З інших акторських робіт критики відзначали досконалу гру Шеви Фінгерової в гострохарактерній ролі Гапки. Цікаво відмітити, що в живу тканину сценічного дійства як невід’ємна складова були введені народні танці, особливо у згадуваній вище сцені «халястри». Одним з постановників танців виступив Григорій (Гірш) Вайсман, один з найстарших та найдосвідченіших акторів київського всеукраїнського «ГОСЕТу», вихований школою старого єврейського театру. Критики зауважували, що від темпераментних танців віяло «виразним почуттям народності». І, як зазвичай на національній сцені, найбільші творчі досягнення відбувалися тоді, коли етнічна своєрідність, народні традиції сполучалися з загальнолюдською проблематикою.

Вистава «Зачарований кравець» привернула увагу ікиївської публіки, і театральної спільноти як визначне мистецьке явище на столичному кону. Якщо Мойсей Гольдблат для свого режисерського дебюту на сцені Київського «ГОСЕТу» обрав масштабну історичну трагедію «Бар-Кохба», у якій показав себе майстром масових сцен та прихильником високого романтизму, то його перша акторська робота Шимен-Еле у «Зачарованому кравці» презентувала його, як вправного та гранично щирого виконавця, здатного показати справжню велич «маленької людини».

У важкі роки Другої світової війни постановки творів Шолом-Алейхема залишалися в репертуарі Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу». До середини липня1941-го р., як і всі інші театри м. Києва, єврейський театр було евакуйовано. Трупа розпалася; зібрати її вдалося тільки 1942 року у м. Джамбулі (Казахстан).

В евакуації у Джамбулі базою «ГОСЕТу» стало приміщення Казахського театру. Дві трупи – місцева і єврейська – працювали в чергу. Були відновлені кращі старі вистави, серед яких були і «Тев’є-молочник», і «Зачарований кравець» за Шолом-Алейхемом. Вистави йшли на їдиш, але незнання мови аніскільки не заважало глядачам сприймати і розуміти те, що відбувалося на сцені.

1944-го року, після визволення України, була проведена реевакуація Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу». Але у Києві місця єврейському театрові вже не знайшлося. До зведення нової будівлі «ГОСЕТ» було розміщено у м. Чернівці. Сподівалися, що тимчасово, а виявилося – назавжди, до самого закриття.

На осінь 1945-го року планувалося відзначення на державному рівні 20-річчя заснування І Всеукраїнського державного єврейського театру (м. Харків, 1925 р.), і єдиний у повоєнній Україні «ГОСЕТ» запрошують до столиці з кращими виставами. До гастролей «ГОСЕТ» готує нову постановку «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник»), виконавцем головної ролі і режисером якої виступив Мойсей Гольдблат. Вистава відзначалася прекрасним акторським ансамблем. Гастролі тривали більше місяця, і на всіх виставах зал Театру оперети був переповнений.

В ознаменування великих заслуг театру, зокрема у роки війни, «ГОСЕТу» було присвоєне ім’я Шолом-Алейхема. Київський глядач переконався, що тяжкі роки війни й евакуації не позбавили «ГОСЕТ» ані акторської майстерності, ані ансамблевих якостей, ані талановитої режисури. Проте після гастролей театрові довелося повертатися до Чернівців.

1946-го р.театр ім. Шолом-Алейхема поставив спектакль за інсценізацією його роману«Ді блондженде Штерн» («Мандрівні зорі», реж. М. Гольдблат, худ. Л. Файленбоген, Г. Кеслер). Тема вистави була особливо близькою діячам єврейського театру: тяжкі долі мандрівних артистів, складний шлях до успіху, колючі терни жаданої слави... В ролі Рейзеле виступила Софія Лейман. Ця робота стала тріумфом талановитої артистки, її кращою роллю. Здатність С. Лейман перевтілюватися, імпровізувати давали глядачеві можливість побачити, як дівчина з бессарабського містечка, дочка кантора стає видатною співачкою Розалією Співак. На створення образу працювало все: чудові зовнішні та вокальні дані, милозвучна мова, сценічний шарм. Новими гранями у виставі розкрився талант Семена Бідера, який раніше грав переважно негативні ролі – а тут він створив проникливий і темпераментний образ талановитого актора Лео Рафалеско. Яскраво й виразно, соковитими народними фарбами змалювала типаж містечкової «примадонни» Брайнделе Козак провідна характерна актриса трупи Шева Фінгерова. Вистава вийшла ліричною та піднесеною. За визначенням глядачів, за всі п’ять років роботи київського «ГОСЕТу» в Чернівцях саме вистава «Мандрівні зорі» стала найвизначнішою подією театрального життя, безперечним успіхом режисера, виконавців і всієї трупи.

У грудні 1948-го р. театр відкрив сезон новою постановкою шолом-алейхімівського «СендераБланка»(реж. А. Нугер). Ця вистава не повторювала довоєнну. В ролі зловісного багатія Сендера Бланка виступив один з провідних акторів «ГОСЕТу» Дмитро Жаботинський. А от у знаковій ролі тітоньки Добруш глядач знову побачив Софію Ейдельман.

1949-го року економічне становище театру різко погіршується – «ГОСЕТу» відмовлено у державній дотації.Театр ім. Шолом-Алейхемаз усіх сил намагається вижити, залишитися «на плаву», залучити публіку. Задля цього терміново ставляться нові й нові вистави. Так,протягом1949 рокутеатром було показано 13 прем’єр! Але збори були не в змозі перекрити навіть витрати на постановки. Наприкінці того ж року театр ставить знамениту комедію Шолом-Алейхема «200 000» («Великий виграш», реж. – М. Гольдблат, худ. – Г. Кеслер, комп. – С. Штернберг). Історія про те, як бідний кравець Шимеле Сорокер раптом одержує 200 тисяч по виграшному білету, втрачає багатство і знову повертається до своїх «ножиць і прасок» – надзвичайно популярний шолом-алейхемівський сюжет для театру. Проте, постановка цього шедевру зазвичай ставала певним випробуванням для колективу. Складність полягала у тому, що на тривалий час еталоном постановки означеної п’єси стала вистава Московського «ГОСЕТу» 1923-го р. з яскравими роботами С. Міхоелса, В. Зускіна, С. Ротбаум. Слід зазначити, що дублером Міхоелса-Сорокера тривалий час був випускник студії, а згодом – актор Московського «ГОСЕТу» Мойсей Гольдблат, натепер – чинний художній керівник Всеукраїнського єврейського театру. Цілком природно, що саме він і виступив у головній ролі кравця, справжню людську натуру якого не може змінити ані багатство, що просто впало на голову, ані його раптова втрата. Тепер, після вбивства Міхоелса, про гротеск і ексцентрику 20-х не йшлося, але вистава була позначена яскравою театральністю, м’яким шолом-алейхемівським гумором. Проте цій веселій виставі судилося зовсім коротке і невеселе життя…

У лютому 1950 року комісія Комітету у справах мистецтв прийняла рішення про закриття Чернівецького державного театру імені Шолом-Алейхема «у зв’язку з нерентабельністю». Азавершити історію єврейського театру в Українісудилося також виставі за твором Шолом-Алейхема – «Ді блондженде Штерн»(«Мандрівні зорі»). В останній вечір у театрі був переаншлаг. Ось як згадує очевидиця закриття театру – Вікторія Горгун, дочка актриси трупи Софії Пемової, про останній спектакль: «Це було взимку 1950 року в Чернівцях. Актори вже знали про закриття театру, але про це якось дізналися і глядачі. Всі квитки на виставу «Мандрівні зорі» були продані, і я пам’ятаю, що навіть проходи були заповнені людьми. Це було страшне, мовчазне прощання. Час був жахливий. Всі єврейські театри були закриті, багато акторів – заарештовані. В залі де-не-де були чутні ледь стримувані ридання. Коли скінчилася вистава, пролунав грім аплодисментів. А потім знову гробове мовчання. Ніхто з глядачів не хотів виходити із зали. Всі довго мовчки стояли. Потім повільно розійшлися по домівках.

Актори залишалися в театрі майже до світанку, прощаючись з усім, чим жили, чому присвятили кращі роки. Всі плакали, і я також сильно плакала, до мене підійшов Мойсей Ісакович Гольдблат – художній керівник театру, та на їдиш сказав мені: «Вікале, не треба плакати», а в самого очі повні сліз. Ніколи я не зможу забути цей день…»Так, останнім з-поміж єврейських театрів Радянського Союзу, завершив свою роботу Київський «ГОСЕТ».

На сцені Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу», який в останній період своєї діяльності носив ім’я Шолом-Алейхема, творчість класика єврейської літератури отримала яскраве повнокровне втілення. Вищезазначені вистави переконливо свідчать про це.

 

Ілюстрації

1.   Стемпеню – Мойсей Ойбельман

2.   Фрадл – Шева Фінгерова                 

3.   Тев’є – Лазар Калманович, замальовка невідомого художника

4.       Програма вистави «Дер фаркішефтер Шнайдер» («Зачарований кравець»)

5.       Запрошення на ювілейний вечір з нагоди 20-річчя державного єврейського театру в Україні

6.       Сцена з вистави ««Ді блондженде Штерн»  Рейзеле – Софія Лейман, Лео – Семен Бідер

Ілюстрації з фондової колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України