ru | en

Буки-Аз (Варвара ЧЕРЕДНИЧЕНКО) Маца́

Публикация Михаила Кальницкого.

Коротеньке оповідання з київської газети "Рада" 1913 року.

Авторка, що підписалася "Буки-Аз" – Варвара Чередниченко, згодом знана письменниця, а тоді ще зовсім дівчина, 17 років. Оповідання надруковане негайно після закінчення сумнозвісного процесу Бейліса, на якому все ж виправдали безневинну людину, звинувачену за "кривавим наветом".

Варвара Чередниченко 1896-1949 

 

Буки-Аз (Варвара ЧЕРЕДНИЧЕНКО)

МАЦА

Певне сторож десь забаривсь. Вже десята година ранку, а парк ще й не заметено. І листя на волі...

Уквітчало рівні стежки своїм золотом, вкрило траву між дерев жовто-червоними плямами і ніжиться у-посліднє на волі: піднімається до чорних гнлок, наче назад хоче.

Дивишся на небо міцно одягнене у сіру одежу, на дерева... Слухаєш осінньої пісні гилок у горі і внизу листя і мимохіть згадуєш... весну свого життя, одну весну... У ту весну багато було квіток. Бувало, йдучи у школу, чималий пучок заткнеш між книжок і в руці ще несеш.

У класі гарненько стару шкрябану парту квітками бувало вбереш і серед уроку часто нюхаєш, а иноді, щоб ніхто не бачив нишком поцілуєш... Це було давно.

Наближався тоді Великдень і памьятаю саме була «єврейська паска». У нас в класі багато бувало квіток... Але одного ранку квіток не було, хоч ми й зібралися раніш, як завжди. У всіх не виходила з голови учорашня розмова з Настею Пилипенковою, ученицею нашого ж таки класу. Їй одна вчениця дала маци, але вона її викинула геть. Нас це здивувало, бо ми завжди прохали товаришок єврейок приносить і на нашу долю, бо усі любили її. Ще більш здивувало нас, коли Пилипенкова одповіла, що, як би вона сказала як вона робиться то ми й рота б не поганили і таємниче подивилась на нас. Ми кинули їсти і пристали до неї.

– У цій маці є кров християнська...

– Що таке?.. Чи ти здорова? Кров же червона, а маца...

Але вона взяла з нас слово, що ми не скажемо нічого нікому і росповіла усе що знала.. Якийсь холод обгорнув нас. Нічого не сказали товаришкам-єврейкам. тільки повернули назад їм мацу. Що ж це таке? Чи правда? Виявилося, що декотрі уже раніш чули про це, та не вірили. Але Настя божилася і клялася, що це правда: вони з матірью їздили на прощу у якийсь манастнр і там черниця одна оповідала їм, вона сама бачила дитину замордовану. І ми боялися вірить, але й не вірить зовсім сили не було... Що робить? Довго міркували усі вкупі і порішили спитать у знающого чоловіка.

На другий день прийшли раніш і почали розпитуватись. Була субота і єврейок не було; ми не ховалися з своєю розмовою, як учора, але ніхто певного не довідався. Казали й так і сяк... Та ми віри не йняли.

Нарешті порішили спитатись у батюшки.

На тому й заспокоїлися. У той день перший урок був Закон Божий і чекать нам прийшлося недовго.

Батюшка...

Скільки теплих, щирих згадок звязано з його невеличкою постаттю, скільки важких питань розрішив він кількома словами... Схилить своє високе чоло на тонку руку, подивиться крізь темно-сине скло своїх окулярів на котру небудь з нас, і сили немає обдурити його...

Третій десяток років закінчувався, як він ходив вчить у нашу школу. Тихо увійде у клас і стане коло порога. Тільки після молитви рушить до катедри. І так завжди. На цей раз теж.

Сів. Одна з нас прохає вибачення у батюшки і кілька хвилин уваги до її питання.

Уважно слухав її батюшка. Дівчинка хвилювалася, часто спинялася, але ні єдиним рухом не перебив її слів. Слухав... Вона ще щось хотіла казать, але ми не дали...

Перебиваючи одна одну ми казали усе, що чули і навіть усе, що передумали... Він усе слухав...

Зняв окуляри темні, дістав окулярник і сховавши їх туди, обережно дістав другі, начепив їх і дивився пильно на нас, а ми все говорили.

Не счулися, коли й дзвінок продзвенів... І ми замовкли здивовані: пройшла година, а говорили тільки ми, а що ж батюшка? Він сидів, поклавши руки на нерозкритий журнал, і дививсь на нас.

Ми мовчали, але очима ми питали, ми не замовкли.

Піднявся...

Тонка рука нервово тримає золотого хреста.

– Діти, я сьогодні пив чай з мацою і завтра пить з нею буду, бо зосталося!..

І як завжди піднявся і тихо дійшов до порога і чекав молитви, як і після кожного уроку...

Легко нам зразу стало і радісно, наче потеплішало.

І згодом захрустіла на наших зубах маца...