ru | en

Іван-Павло ХИМКА Митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ і Голокост

Источник:  Перекладено за публікацією: “Metropolitan Andrey Sheptytsky and the Holocaust.” Polin 26 (2013): 337-59.
Авторизований переклад з англійської Антоніни Ящук за участі Юлії Кислої    © 2017 Historians.in.ua

Частина 1

Про ставлення митрополита Андрея Шептицього до Голокосту написано вже багато праць. Є кілька особливо цінних студій. Ганс Якоб Штеле та Шимон Редліх написали статті, що увійшли до збірника, чиє значення важко переоцінити: «Моральність і реальність» (1989) за редакцією Пола Роберта Маґочі. Журналіст Штеле сформував свій підхід до питання, спираючись на знання про внутрішні механізми німецького окупаційного режиму та на інтерв'ю з людьми, які були його функціонерами1. Він зміг помістити міркування й дії Шептицького в цей важливий контекст. Редліх, видатний знавець історії східноєвропейських євреїв ХХ століття, сам єврей-вихідець із Галичини, який вижив під час Голокосту, інтерпретував діяльність митрополита на тлі подій винищення єврейського населення під нацистською окупацією2. Велике значення має також праця Андрія Кравчука, який детально проаналізував міркування Шептицького про Голокост, що їх митрополит висловлював у пастирських посланнях і в листуванні3.

У дуже багатьох інших працях також заторкнуто цю тему. Наприклад, корисну інформацію можна знайти у праці Жанни Ковби про реакції галицьких українців на Голокост, хоча це дослідження надто хаотичне й однобічне, тож його важко порівнювати з трьома вище названими працями4. Дослідження о. Адама Кубашіка про візію Андрея Шептицького української нації, держави та церкви має певні вади: некритичне ставлення і до джерел, і до польського минулого, та все ж його таки варто читати5. Є й полемічні праці на тему Шептицького і Голокосту. Редліх завжди був одним із найпалкіших прихильників ідеї, щоб Яд Вашем надав Шептицькому звання Праведника Світу6. Поки що зробити цього не вдалося. Про поведінку Андрея Шептицького під час Голокосту також широко дискутували в Україні7.

Я не маю на меті розглядати спірні моменти цього питання. Натомість хочу дослідити, в якій складній ситуації опинився єпископ, коли йому довелося робити вибір, як діяти перед лицем безпрецедентного зла Голокосту. До здобутків Штеле, Редліха та Кравчука я можу додати кілька нових джерел, що були їм недоступні, а також погляд із іншої перспективи. Проте мені далеко до того, щоб виголошувати якісь остаточні висновки про Шептицького й Голокост. Свого часу Ліліана Гентош мала можливість переглянути деякі матеріали в Конґреґації Східних Церков у Ватикані, а також у беатифікаційній комісії щодо митрополита; ці документи могли би стати цінним доповненням джерельної бази й дати можливість провести детальніший аналіз питання. Проте нині вони недоступні для дослідників. Інші архівні колекції Ватикану, так само як польські, українські та німецькі архіви, можливо, досі зберігають багато цінних документів, що ними й досі не скористалися дослідники8.


УТИСКИ ЄВРЕЇВ У ЛИПНІ 1941 РОКУ

В інтерв'ю для Фундації Шоа9 Марк Тукан – один із тих, хто пережив Голокост – розповів, що коли 1941 року розпочалася німецько-радянська війна, він перебував у садибі своїх батьків у Подусові Перемишлянського району Львівської області. Тоді йому було близько 22 років. Коли в село вступили німці, сусід-українець дав йому дві листівки українською мовою, що їх тоді поширювали серед населення. В одній із них, як він пригадує, лідери українського націоналістичного руху закликали українців знищити росіян, євреїв, поляків, угорців та румунів. Автором другої листівки був очільник греко-католицької церкви митрополит Шептицький, і її зміст кардинально відрізнявся від першої. Тукан не зміг пригадати тієї частини листівки, де було складено подяку Богові за звільнення України від Радянського Союзу. Він пам'ятав, що такий пасаж там був, але точних слів згадати йому не вдалося. Проте він добре пам'ятав, що Шептицький закликав свою паству поводитися по-християнському і нікому не завдавати шкоди. На думку Тукана, така публікація вимагала неабиякої сміливості в часи, коли німці окупували українські землі й у Львові відбувся погром. На жаль, як згадує автор інтерв'ю, більшість прислухалася до лідерів українських націоналістів, і дуже небагато хто взяв до уваги слова очільника церкви. Туканові здавалося, що українське населення було більше схильне вбивати євреїв, ніж дозволити їм і далі жити10.

Тукан згадує тут два документи, що про них добре знають історики. Обидва було випущено 1 липня 1941 року, на наступний день після того, як німецькі війська окупували Львів, а Організація українських націоналістів проголосила створення Української держави на чолі з Ярославом Стецьком. Перший документ – це листівка, що її підготував Іван Климів, Начальний командант Української національної революційної армії, яка підпорядковувалася урядові Стецька. Листівку поширювали у Львові під час погрому 1 липня. У ній було вміщено заклик, що його майже точно відтворив Тукан: «Народе! Знай! Москва, Польша, мадяри, жидова - це Твої вороги. Нищ іх»11. У пастирському посланні від 1 липня Шептицький вітав «побідоносну німецьку армію... як освободительку від ворога» і також визнавав Стецька головою українського уряду. Він додавав: «Від уряду, ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народності й суспільної верстви належать»12.

У мемуарах іще одного єврея, написаних 1946 року, де зображено події у Львові, також наголошувалося на тому, як сильно контрастували листівки від ОУН і митрополита: «На вулицях розвішували звернення українського лідера Степана Бандери із закликами до вбивства та нищення, а поряд із ними висіли листівки від митрополита Шептицького з закликами до спокою, протестом проти розправ над сусідами та втрати людських почуттів»13. В інших єврейських спогадах протиставлено Українську державу, що її проголосив бандерівський рух, «державу, де винищення євреїв було проголошено головним законом і програмою», до позиції митрополита, який мав «надію, що ця держава буде піклуватися про потреби всіх громадян, не дискримінуючи їх за принципом релігії чи національності»14.

Шептицький підтримав нову державу – що не могла вкоренитися і тільки коротко існувала – після зустрічі 30 червня 1941 року з двома представниками ОУН, Стецьком і отцем Іваном Гриньком, капеланом Нахтігалу, українського націоналістичного батальйону на службі німецької армії. Ці два націоналісти приховали, проте, від Шептицького важливу інформацію про те, що ОУН розпалася, і владу було встановлено під контролем тільки однієї фракції – бандерівської. Цей обман зіпсував ставлення Шептицького до нової влади15. Штеле називає ще одну причину, чому Шептицький відвернувся від нового уряду: «Анархічні вибухи ненависті та помсти, що траплялися у Львові перед та під час німецької окупації, стримували симпатії Шептицького до ОУН»16. Штеле, напевно, згадує про кривавий погром у Львові у перші дні липня, який відбувся одразу після встановлення влади Стецька.

Шептицького інформував про погром головний рабин Львова доктор Єзекіїль Левін, який відвідав митрополита 1 липня17. Невідомо точно, про що йшлося під час їхньої зустрічі, маємо суперечливі дані. Про це на початку 1990-х років син рабина Левіна Курт писав так:

Його [рабина Левіна] митрополит прийняв негайно. Мій батько нагадав митрополитові про багато випадків, коли той висловлював своє прихильне ставлення до євреїв у власній дієцезії [єпархії]. Батько наголосив на тому, що тепер, у часи смертельної небезпеки, він звертається по допомогу в ім'я Бога. Митрополит був шокований, коли дізнався, наскільки жорстоко діяли його співвітчизники. Він пообіцяв негайно втрутитися за допомогою німецької влади і вислати на вулиці міста священиків та монахів, щоб зупинити погром. Він запропонував батькові побути в його резиденції, доки в місті не стане спокійніше. Батько відповів, що його місце там, де перебуває його громада, і покинув резиденцію, щоб повернутися додому18.

Це свідчення, напевно, спирається на те, що Куртові Левіну розповідали пізніше, адже з першої версії його спогадів, написаних 1946 року, зрозуміло, що він не мав можливості поговорити з батьком у проміжок часу, коли той вийшов із храму св. Юра і тим моментом, коли рабина вбили пізніше в той же день19. Хоча я не знайшов підтвердження того, що були широкомасштабні спроби кліру зупинити погром, безперечно, були випадки, коли греко-католицькі священики втручалися, щоб захистити євреїв від погромників. Про один із таких випадків згадано в інтерв'ю, що його Жанна Ковба провела в 1990-х роках із Ю. Юник. Пані Юник розповіла, що її батько розказував їй про якогось сердитого чоловіка, який штовхав і кричав на трьох євреїв: «Це жидівські поліцаї! Убивці!» Це відбувалося в перші дні липня на вулиці Легіонів у Львові. Раптом надійшов греко-католицький священик і зупинив натовп в ім'я хреста. Тим часом євреям удалося втекти20. Також Адольфа Фолькмана та його родину врятував від погрому священик, який служив в українській церкві поруч із їхнім домом21.

Помічник Шептицького Йосиф Сліпий у мемуарах з 1960-х років також згадав про той візит рабина Левіна: «Почалися тоді переслідування жидів і всякі реванші. Тоді я запросив до Митрополита рабіна Лєвіна, а він виходячи з палати стрінув мене, був дуже вдоволений  і сказав, що  буде дякувати Богові, якщо діти будуть спасенні, а він хоче ділити долю  з своїм народом»22. У спогадах Альфреда Монастера в уста рабина Левіна вкладено такі слова: ніби після того, як він вийшов із зустрічі з митрополитом, то сказав, що «Якщо буде погром, то нехай я стану першою його жертвою»23. Рабин Давид Кагане стверджував, що Шептицький не просто запропонував рабинові Левіну залишитися в нього, а й пообіцяв написати «пастирське послання, в якому мав застерегти українців від здійснення вбивств і пограбувань»24. Якщо таке послання й було написано, його поки що виявити не вдалося.

Про ту зустріч є ще два спогади євреїв, які вижили, де митрополита зображено не в такому позитивному світлі. Втім, незрозуміло, звідки автори спогадів дістали свою інформацію. Ришард Риднер згадує (його свідчення скоріше за все було записано 1945 року), що рабин Левін пішов до митрополита разом із адвокатом доктором Лайбом Ландау25, щоби просити втрутитися в дії української влади та міліції. «Шептицький не дав підстав для серйозних надій», але попросив рабина залишитися у нього на кілька днів. Рабин відмовився і сказав: «Я прийшов із Богом – і піду з Богом»26. Адам Кеслер, іще один єврей, якому вдалося пережити війну, писав:

Світський рабин міста [тобто рабин Прогресивної синагоги, Левін], відчуваючи, що має статися якесь нещастя, рано вранці в ритуальному вбранні пішов до очільника української церкви, щоб просити про допомогу і втручання. Його було прийнято прохолодно, байдуже, хоча він був особисто знайомий із митрополитом, та дістав відмову. Митрополит не мав наміру втручатися в дії влади, щоб допомогти євреям – суто з політичних міркувань, митрополит не бачив ані морального, ані релігійного сенсу в такому втручанні. Він також вважав, що немає підстав заспокоювати українське населення, оскільки воно саме знало такт і міру, а за поведінку покидьків [mętów] суспільства ніхто не мусить нести відповідальності. З гіркотою і покорою, сповнений найчорніших думок, рабин пішов додому, міркуючи про відповідь найвищого представника церкви27.

Після тієї зустрічі рабин Левін повернувся додому, і в той самий день його заарештували українські міліціонери. Його син Курт, якого теж тоді арештували, став свідком того, як батька вбили в тюрмі Бригідки. За кілька днів рабинова вдова пішла до Шептицького і повернулася в гарному настрої. Митрополит сказав їй, що шукає її чоловіка і дав їй фальшиву надію, що той може бути досі живим. Митрополит сказав, що звертався до гестапо й української міліції28. За словами одного добре обізнаного єврея – автора спогадів, Шептицькому сказали, що українське духовенство не повинне хвилюватися за долю єврейського духовенства29.

Які висновки можна зробити з цих спогадів? Єдине, що відомо напевне – це те, що миртополит був поінформований про погром, який лютував у місті. Якщо він і втрутився, то, вочевидь, лише усно висловив свою позицію, оскільки письмових свідчень про втручання до нас не дійшло.

Є також згадки про те, що Шептицький знав і засуджував погроми та знущання над євреями, що відбувалися в менших містечках на Західній Україні. Найочевидніша з них – місце в пастирському посланні «Про милосердя»: «Із глибоким болем серця, зі страхом про будучину нашого народу, бачу, як в многих громадах жиють люди, що їх душі і руки сплямлені неповинно пролитою кров'ю ближніх»30. Це послання датовано липнем 1942 року, ще до того, як у селах почалися напади на поляків, тому слова про «вбивць у громадах» могли стосуватися лише знущань над євреями.

Аж до кінця 1941 року митрополит зберігав ілюзії, що німці зможуть сприяти справі розвитку християнства й українства. У листі до папського нунція в Будапешті від 30 серпня 1941 року він висловив надію, що німці, які визволили Галичину від більшовицького режиму, переможуть атеїстичний комунізм раз і назавжди31. Наприкінці року доктор Людвіґ Лозакер, який був керівником внутрішніх справ генерал-губернаторства Галичини, мав кілька конфіденційних зустрічей із митрополитом. Митрополит намагався нагадати йому про те, що Німеччина колись була зацікавлена в тому, щоб розділити Росію на кілька незалежних держав, зокрема Україну. «Проте митрополитові надії нагло розвіялися, коли він 'почув постріли – то розстрілювали людей просто біля його резиденції'». Шептицький протестував проти розстрілів, висловлював свою позицію особисто Лозакеру та губернатору Галичини Карлові Ляшу, коли вони відвідали митрополита з офіційним візитом»32. Пізніше Шептицький також висловлював протест наступникові Ляша, Отто фон Вехтеру33. Шептицький переходив на якісно новий рівень розуміння всього того жаху, що відбувалося з євреями під владою німців.

Щодо самих погромів Шептицький не висловлював публічної реакції, на відміну від, наприклад, конфлікту між двома фракціями ОУН. Оскільки бандерівська фракція ОУН відігравала активну роль у жорстоких діях 1941 року, це могло вплинути на те, як митрополит оцінював конфлікт між фракціями, але якщо такий вплив і був, то він залишився незадокументованим в історичних свідченнях. Досить млява реакція Шептицького на початок насильницьких дій щодо євреїв, свідчить про те, що він не сприймав їх настільки серйозно, як міг би, якби знав наперед, що мало статися. Те, що Шептицький недооцінював масштаби цього насильства видно з його листа до папського нунція в Будапешті від 30 серпня 1941 року. У ньому він згадав про масові вбивства радянських політичних в'язнів – перш ніж покинути Галичину, НКВД здійснював розстріли34 – але не згадав про те, що коли прийшли німці, вони використали видовище страшного злочину для того, щоб провокувати жорстокі напади на єврейське населення. Таке замовчування характерне для національної мартирології, як її презентують українські націоналісти.

У тому самому листі він згадав про «поганий приклад» для галицької молоді під час радянської окупації від «комуністичної та єврейської молоді, що іммігрувала з Росії»35. Із цього можна зробити висновок, що Шептицький, як і націоналісти, і до того ж значна частина католицького кліру в ті часи, пов'язував євреїв із комунізмом. Що Шептицький дійсно так і думав виходить також із його розмови з французьким колаборантом Рене Мартелем (який мав псевдонім «доктор Фредерик») у вересні 1943 року36. Шептицький у той час уже відверто висловлював власне засудження убивств євреїв і згадав у розмові про випадок, коли молодий чоловік зізнався у скоєнні сімдесяти п'яти вбивств. Мартель відповів, що знає, що українці брали участь в антиєврейських виступах тих часів, але виправдовував їх тим, що НКВД убив 18 000 людей на Львівщині, а майже всі члени НКВД були євреями. За словами Мартеля, Шептицький погодився, але все ж не відмовився від думки, що винищувати євреїв було неприпустимим злочином37.

Можливо, Шептицький вважав, що погроми були якимось аномальним явищем, справою рук хуліганів, які скористалися непевною ситуацією після приходу окупантів, щоб нищити й убивати. На це може вказувати ремарка, що про неї згадав Едмунд Кесслер, процитованого вище, що учасники погромів були покидьками суспільства. У той час і пізніше цієї думки багато хто дотримувався38.

Об'єктивно зрозуміти ситуацію влітку 1941 року Шептицькому заважало кілька серйозних обставин. Він уже був інвалідом із слабким здоров'ям, тому нелегко йому було орієнтуватися. Він майже не міг пересуватися самостійно, тож інформацію про зовнішні події міг отримувати лише від найближчого оточення. Крім того, він підтримував часті, майже щоденні контакти з двома німецькими чиновниками, Гансом Кохом і Альфредом Бізанцом, яким особисто довіряв; вони були для нього важливими постачальниками інформації39.


СИСТЕМАТИЧНІ ВБИВСТВА ЄВРЕЇВ, ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ 1942 – ЧЕРВЕНЬ 1943

Аж до середини січня 1942 року Шептицький протестував лише проти тих дій німецького режиму, що стосувалися українських національних прагнень, і не згадував про вбивства євреїв. 14 січня він поставив свій підпис під листом разом з іншими українськими лідерами, зокрема головою однієї з фракцій ОУН Андрієм Мельником; у листі було викладено головні скарги від українських політичних кіл: про те, що німці досі ще не створили української військової формації для боротьби з більшовиками, що вони відділили Галичину та Одещину (Трансністрію) від решти території України, що українську культуру не розвивали в Райхскомісаріаті Україна, що німці розпустили Українську Національну Раду в Києві40.

Та незабаром Голокост став основним предметом митрополитових роздумів і діяльності. Це видно з таких документів:

1. Листа до Гіммлера (лютий 1942)41 (не зберігся).
2. Листа до духовенства та вірних про вбивство (27 березня 1942)42.
3. Листа до Папи Пія ХІІ (28 березня 1942)43. Здається, цього листа так і не було відправлено44.
4. Пастирського послання «Марія-Мати» (14-15 квітня 1942)45.
5. Пастирського послання «Єпископський ювілей Папи» (17 квітня 1942)46.
6. Пастирського послання «Про милосердя» (червень 1942)47.
7. Листа до Папи Пія ХІІ (29-30 серпня 1942)48.
8. Листа до кардинала Е. Тіссерана (вересень 1942)49.
9. Пастирського послання «Не убий!» (21 листопада 1942)50.
10. «Правила до декрету 'Про П'яту заповідь'» (кінець листопада – початок грудня 1942)51.
11. Послання до духовенства «Мир о Господі і благословенство» (26 лютого 1943)52.
12. Промови на відкритті Архієпархіального Собору (мабуть травень 1943)53.
13. Листа до кардинала Луїджі Мальоне (12 червня 1943)54.
14. Розмова з Рене Мартелем, як її записано у звіті Доктора Фредерика (19 вересня 1943)55.

Які ж були причини посилення занепокоєння Шептицького? За словами рабина Ісаака Галеві Герцога, головного рабина Палестини, якого цитує біограф Шептицького Георгій Прокопчук, протест до Гіммлера став реакцією на «погром євреїв у Рогатині, що його допустили німці». Далі в Герцогових спогадах сказано, що після протесту митрополита «усе українське населення ... усіма можливими способами допомагало переслідуваним євреям»56, проте це узагальнення не підтверджено у спогадах інших євреїв, які вижили в ті роки. В українській газетній статті 1947 року лист до Гіммлера також пов'язано з подіями у Рогатині57. Історики Голокосту в Галичині досі чітко не встановили, що відбулося в Рогатині58, але зі змісту листа Шептицького можна зробити висновок, що німці використали українську допоміжну поліцію в антиєврейських виступах.

Документи кінця березня 1942 року з'явилися під час останніх етапів «Березневої акції» у Львівському гетто. Тоді близько 15 000 євреїв було схоплено і відправлено до таборів смерті. Тоді ж уперше українську допоміжну поліцію було прямо використано для облави59. Пристрасний лист Шептицького до Папи від серпня 1942 року було написано по гарячих слідах «Серпневої акції» у Львові, під час якої 40 000 євреїв було вислано на смерть, знову за активної участі української допоміжної поліції60. У червні 1943 року тисячі євреїв, які ще залишалися у Львові, було розстріляно німецькими поліційними загонами61, і саме тому митрополит написав кардиналу Мальоне; у листі Шептицький повідомляв кардиналові, і таким чином також Святому Престолові, що вбивства продовжувалися. Отже, зрозуміло, що Шептицький звернув увагу на Голокост в результаті ескалації насильства, спрямованого на «остаточне вирішення» єврейського питання в Галичині, зокрема в  місті, де він  жив.



*    Ця стаття – частина дослідження, що його підтримало Рада соціальних студій та гуманітарних досліджень у Канаді, а також Товариство Пінхаса та Марка Вайзена в Центрі поглиблених студій Голокосту (Меморіальний музей Голокосту, США). Я багато завдячую коментарям від читачів первісних варіантів цього дослідження: Марка Царинника, Ґреґа Еґґіана, отця Петра Ґаладзи, Ліліани Гентош, Тараса Курила, отця Атаназія МакВея та Михайла Саварина. Див. також супутній розділ до цієї праці: John-Paul Himka, ‘Christianity and Radical Nationalism: Metropolitan Andrei Sheptytsky and the Bandera Movement’, in C. Wanner (ed.), State Secularism and Lived Religion in Soviet Russia and Ukraine (Washington, DC, 2012), 93–116.

 

  1. H. Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, in P. R. Magocsi (ed.), Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts ́kyi (Edmonton, 1989), 125–44. У цій статті постать митрополита зображено в позитивному світлі. В іншій статті Штеле, що з'явилася в газеті «Die Zeit», де автор працював кореспондентом, митрополита показано як людину далеку від реальності й ризикову: H. Stehle, ‘Ein heiliger Abenteurer’, Die Zeit, 5 July 1985. Світовий конгрес вільних україністів засудив статтю в «Die Zeit» як «виразним і  тенденційним очорненням життя й діяльности митрополита, але і знеславлення українського народу і його історію». Див: Секретаріат світового конґресу вільних україністів, «Німецький часопис веде кампанію проти беатифікації митрополита, каже СКВУ», Українські вісті (Едмонтон), 5 лютого 1986.
  2. S. Redlich, ‘Sheptyts ́kyi and the Jews during World War II’, in Magocsi (ed.), Morality and Reality, 145–62. Пізніше він опублікував оновлену версію: S. Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi, Ukrainians and Jews during and after the Holocaust’, Holocaust and Genocide Studies, 5/1 (1990), 39–51.
  3. A. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine: The Legacy of Andrei Sheptytsky (Edmonton, 1997), 194–248; див. також с. 264–7.
  4. Ковба Ж. Людяність в безодні пекла: Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв'язання єврейського питання». – Київ, 1998, –  с. 121-139.
  5. A. Kubasik, Arcybiskupa Andrzeja Szeptyckiego wizja ukraińskiego narodu, państwa i cerkwi (Lviv and Kraków, 1999).
  6. Див. наприклад S. Redlich, ‘Sheptytsky and the Jews’, Jerusalem Post Magazine, 13 Dec. 1985; S. Redlich, ‘Nie bój sie , dziecko’, Tygodnik Powszechny, 18 Nov. 2008: <http://tygodnik.onet.pl/0,0,17360,1,artykul.html>; N. C. Gross, ‘Who Decides Who Was’, Jerusalem Report, 6 Mar. 2006; Y. Melman and A. Carmel, ‘Righteous Indignation’, Haaretz Magazine, 7 Oct. 2005. Див. також T. Snyder, ‘He Welcomed the Nazis and Saved Jews’, New York Review of Books Blog, 21 Dec. 2009: http://www.ny- books.com/blogs/nyrblog/2009/dec/21/he-welcomed-the-nazis-and-saved-jews/
  7. Дорфман Б., Дело №421 (О присвоении звания «Праведника мира» Митрополиту А. Шептицкому) //  Седьмые Запорожские еврейские чтения, 11-12 мая 2006 г. – Запоріжжя, 2006 — С. 97-100; Мирский Р. Факторы толерантности как обьект и субьект в период Голокоста в Украине: Митрополит Андрей Шептицкий и его праведность // Десятые Запорожские еврейские чтения, 11-12 мая 2006 – Запоріжжя, 2006 – С. 47-52; Найман О. Голокост у Львові і А. Шептицький, Там само. – С. 53-57; Ю. Ляховицкий, Шептицкий: точка над «і» // Muzeon beit a-shoa bat-yam / Институт изучения Катастрофы и политической истории, http://www.isracaust.org/news/17/
  8. Із особистих розмов Ліліани Гентош із автором.
  9. Інститут візуальної історії та освіти Фундації Шоа Університету Південної Каліфорнії в Лос-Анджелесі провів протягом 1994-2002 років понад 50 тисяч інтерв'ю (записаних на відео) з тими, хто пережив Голокост. Відрізки інтерв'ю нумеруються, щоб зручніше було посилатися на окремі твердження.
  10. Фундація Шоа Університету Південної Каліфорнії, інтерв'ю з Марком Туканом, 51758, 124-127.
  11. Українське державотворення: Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. / Ред. О. Дзюбан. – Львів, Київ, 2001. – С. 129.
  12. Там само., С. 126.
  13. K. I. Lewin, Przeżyłem: Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa (Warsaw, 2006), 65.
  14. J. Schoenfeld, Holocaust Memoirs: Jews in the Lwów Ghetto, the Janowski Concentration Camp, and as Deportees in Siberia (Hoboken, NJ, 1985), 46.
  15. Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 127; Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 211 n. 55; Хом'як М. Діяльність Митрополита Кир Андрея під німецькою окупацією // Логос, 6/3 (Липень—Вересень. 1955); 214–23, тут с. 221; 6/4 (жовтень.—грудень 1955), 292–5; Паньківський К. Від держави до комітету (New York and Toronto, 1957), 50.
  16. Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 127.
  17. Згідно з D. Kahane, Lvov Ghetto Diary, trans. J. Michalowicz (Amherst, Mass., 1990), 7, равин Левін наніс візит Шептицькому зранку в середу, 2 липня. Але це не відповідає хронології погрому. В інших джерелах ідеться про 1 липня, наприклад у Lewin, Przeżyłem, 57 (це джерело особливо авторитетне, оскільки його написав син рабина Левіна); Yad Vashem Archives, Jeruslaem, T-32/50: Gold diary in ‘Teka Lwowska’, sketch 1, 4.
  18. K. I. Lewin, A Journey through Illusions (Santa Barbara, Calif., 1994), 36.
  19. Lewin, Przeżyłem, 57, 59.
  20. Ковба Ж. Людяність у безодні пекла, – С. 131. Мабуть, священик вийшов із греко-католицького храму Преображення, який недалеко від вулиці Легіонів (нині проспект Свободи). Є згадки про випадки, коли греко-католицькі священики втручалися, щоб зупинити погроми, в інших місцях, не тільки у Львові. Кілька задокументовано в A. Weiss, ‘Jewish–Ukrainian Relations in Western Ukraine during the Holocaust’, in P. J. Potichnyj and H. Aster (eds.), Ukrainian–Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 414.  Див. Також Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 240, і Сурмач О. Дні кривавих свастик: Греко-католицька церква у період німецького окупаційного режиму в Україні (1941–1944 рр.) – Львів, 2005. Частина книжки Сурмача, де йдеться про спроби Шептицького рятувати євреїв, доступна онлайн: Сурмач О. Митрополит Андрей Шептицький у порятунку євреїв під час німецької окупації // Незалежний культурологічний часопис «Ї» (2005): <http://www.ji-magazine.lviv.ua/seminary/2005/sem17-11/surmach.htm>;, 102–3.
  21. S. Szende, Der letzte Jude aus Polen (Zürich and New York, 1945), 179.
  22. Bohdan Bociurkiw Memorial Library, Canadian Institute of Ukrainian Studies, Edmonton: I. Slipy, ‘Spomyny’, typescript (Nettuno, Italy, 1963–4), 91.
  23. Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, Warszawa, 302/58, Alfred Monaster, 10.
  24. Kahane, Lvov Ghetto Diary, 7. Переклад українською: Кахане Д. Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане / упор. Ж. Ковба. Пер. з англ. Н. Шпет. – К.: Дух і літера, 2003. http://www.judaica.kiev.ua/Kahane/Kahane_Gl.html
  25. Лайб Ландау перед війною був знаним в українських правових колах Львова діячем, під час війни він служив посередником між Юденратом та Українським національним комітетом у Львові, аж поки цю останню установу не було розформовано німцями на початку 1942 року: К. Паньківський, Роки німецької окупації. – Нью-Йорк і Торонто, 1965. – С. 67.
  26. AŻIH, 301/18, Ryszard Ryndner, 1.
  27. E. Kessler, Przezyć Holokaust we Lwowie (Warszawa, 2007), 36.
  28. Lewin, Przeżyłem,  65.
  29. Yad Vashem Archives, T-32/50: Gold diary in ‘Teka Lwowska’, sketch 1, 4.
  30. Шептицький А. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, з часів німецької окупації. Бібліотека Логосу 30. – Йорктон, Саскачеван, 1969. – С. 181.
  31. Actes et documents du Saint Siège relatifs à la Seconde Guerre mondiale, iii: Le Saint Siège et la situation religieuse en Pologne at dans les Pays Baltes, 1939–1945, ed. P. Blet et al., 2 pts. (Vatican City, 1967), І. 440.
  32. Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 131–2.
  33. Сурмач О. Дні кривавих свастик. – С. 101.
  34. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/1. 439. Про розстріли НКВД див. J. T. Gross, Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia (Princeton, 1988), 144–86, і O. Романів та I. Федущак, Західноукраїнська трагедія 1941 (Lviv and New York, 2002).
  35. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/1. 438.
  36. Доктора Фредерика було ідентифіковано як науковця Рене Мартеля в Паньківський К. Роки німецької окупації – С. 413. Мартель публікував статті про українські питання від середини 1930-х років.
  37. Mémorial de la Shoah, Paris, Musée, Centre de documentation juive contemporaine, CXLVa-60: Dr Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’ of report of 19 Sept. 1943, 4.
  38. І. Химка [J.-P. Himka]. Достовірність свідчення: Реляція Рузі Вагнер про львівський погром влітку 1941 р. // Голокост і сучасність, 2/4 (2008). – С. 63.
  39. Інформацію надала Ліліана Гентош під час особистого спілкування з автором.
  40. Оригінальний текст німецькою подано у G. Prokoptschuk, Metropolit Andreas Graf Scheptyckyj: Leben und Wirken des grossen Förderers der Kirchenunion (Munich, 1967), 272–4. Щодо дат див. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали / ред. Т. Гунчак і Р. Солчаник. – 3 т. – Т. 3, – С.47. Посол Польщі у Ватикані надіслав копію до голови Конгрегації Східних церков, кардинала Е. Тіссерана, який подумав, що то фальшивка, щоб дискредитувати Шептицького:  Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 133.
  41. Паньківський. Роки німецької окупації. – С. 29-30. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 233– 4; R. Torzecki, Polacy i Ukraiñcy: Sprawa ukraiñska w czasie II wojny swiatowej na terenie Rzeczypospolitej (Warsaw, 1993), 136; Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 45. За даними польського підпільного державного Східного Бюро, Шептицький надіслав листа Гітлерові в лютому 1942 року, де висловив протест проти вбивств євреїв: Ziemie Wschodnie: Raporty Biura Wschodniego Delegatury Rzádu na Kraj, 1943– 1944, ed. M. Adamczyk, J. Gmitruk, and A. Koseski (Warsaw and Pułtusk, 2005), 53. Мабуть, тут було переплутано протест до Гіммлера, який і справді стосувався убивств євреїв, із ранішим протестом, адресованим Гітлерові, датованим 14 січня 1942 року, який зазвичай у літературі неправильно датують лютим 1942. Радянська інтелігенція також знала про лист Шептицького до Гіммлера, вони думали, що після цього німці посадили митрополита під домашній арешт: Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.) / Упорядн. С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк; Заг. ред. В. Сергійчука. – Київ, 2005. – С. 263.
  42. Митрополит Андрей Шептицький: Документи і матеріали, 1941-1944. / Ред. Ж. Ковба – Київ, 2003. – С. 68.
  43. Копію цього листа надала мені Ребекка Ербелдінг, архівістка Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні (далі USHMM). Оригінал зберігається у Центральному державному архіві України, Львів, Ф. 201, Оп. 1-С, Спр. 90, Арк. 25-26.
  44. Його не включено до Actes et documents, ed. Blet et al. У пізнішому листі Шептицького до Папи від 29-30 серпня 1942 року вказано, що досі він утримувався від написання до Святішого Отця, щоб його лист не потрапив не в ті руки. У пізнішому листі він висловлює задоволення, як і в попередньому від 28 березня. Наскільки мені відомо, лист від 28 березня в наукових колах досі не обговорювали.
  45. Шептицький А. Письма-послання. – С. 92-100.
  46. Там само. – C. 90-92.
  47. Там само. – C. 165-182.
  48. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 625–9.
  49. Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 46.
  50. Шептицький А. Письма-послання. – С. 222-231.
  51. Там само. – C. 257-258.
  52. Provincial Archives of Alberta, Edmonton, Michael Chomiak papers, acc. 85.191, item 53: Шептицький А. Мир о Господі і благословенство» // Львівські архієпархіальні відомості, 6/3-4 (Березень-квітень 1943), машинопис, папка 1-2.
  53. Шептицький А. Письма-послання. – С. 393-397. Мені не вдалося встановити точну дату промови.
  54. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 811.
  55. Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 1–5.
  56. Prokoptschuk, Metropolit Andreas Graf Scheptyckyj, 288. Про рабина Герцога див. M. R. Marrus, ‘The Vatican and the Custody of Jewish Child Survivors after the Holocaust’, Holocaust and Genocide Studies, 21/3 (2007), 390. Документи рабина Герцога зберігаються в Нeichal Shlomo Archive, Єрусалим.
  57. Українці і жиди // Українська трибуна (Мюнхен), 1 травня 1947 року.
  58. D. Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien, 1941–1944: Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens, 2nd edn. (Munich, 1997), 147 n. 46; Я. С. Хонигсман, Катастрофа еврейства Западной Украины: Евреи Восточной Галиции, Западной Волыни, Буковины и Закарпатья в 1933-1945 гг. – Львов, 1998. – С. 181.
  59. Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien, 185–8.
  60. Ibid. – C. 216-222.
  61. Ibid. – C. 258.

 

Іван-Павло Химка. Митрополит Андрей Шептицький і Голокост.

Частина 2

МИТРОПОЛИТОВІ ТВЕРДЖЕННЯ

Іван-Павло Химка. Митрополит Андрей Шептицький і Голокост. Частина 2Тепер я проаналізую зміст документів із наведеного списку. Під час аналізу дотримуватимусь хронологічного принципу, окрім випадків, коли якась конкретна тема виникатиме в певних документах, – я простежуватиму її також і в пізніших документах.

Втрачений лист до Гіммлера читав Кость Паньківський, український чиновник, який співпрацював із німецькою владою. Листа Паньківському приніс Альфред Кольф, німецький чиновник Sicherheitsdienst (служби безпеки). Ось як Паньківський передає зміст листа:

Утриманий в дипломатичному стилі, у вишуканих словах, змістом цей лист був надзвичайно гострий. Митрополит писав, що не сміючи втручатися в справи, які веде і за які відповідає німецьке державне правління, як священик не  може не боліти над поведінкою німецьких збройних сил і німецької поліції супроти мешканців краю, в першу чергу жидів, над зущаннями і розстрілами людей без суду. Тому дозволяє собі звернути на це увагу, бо не знає, чи ці речі в Берліні дійсно відомі. За те, як голова Церкви і духовний провідник своїх вірних вважає своїм обов'язком просити, щоб української поліції, яка без винятку скаладається  з його вірних не вживали в акції проти жидів1.

Цей лист читав також рабин Давид Кагане, коли переховувався в митрополичій резиденції, і теж пригадував, що Шептицький просив не залучати українську поліцію до будь-яких операцій зі знищення євреїв2. Про участь української поліції в антиєврейських акціях ідеться ще у трьох джерелах. Шептицький писав в обох листах до Папи Пія ХІІ, що намагався утримати українську молодь від того, аби та долучалася до лав поліції або інших організацій, робота в яких могла загрожувати їхнім душам3. У листі до кардинала Тіссерана у вересні 1942 року він також висловлював своє невдоволення тим, що німці використовували українську поліцію у «збочених справах». У розмові з Мартелем він згадав, що на власні вуха чув зізнання молодого чоловіка в тому, що той убив сімдесят п'ять євреїв у Львові за одну ніч4.

За словами рабина Кагане, у листі до Гіммлера також наголошувалося на психологічних наслідках для українців, які брали участь у вбивствах. Ось як про це писав рабин: «Звичайний українець – у душі груба людина, тому колись може зі своїми співвітчизниками, побратимами, зробити те, що робив із євреями. Він звикає вбивати, і йому буде важко розучитися робити це»5. Митрополит намалював психологічний портрет такого злочинця у пастирському посланні «Не убий»:

Вид пролятої крови викликує в людській душі змислову пожадливість, злучену з жорстокістю, що шукає заспокоєння в завдаванні своїм жертвам терпіння і смерти. Кровожадність статись може такою пристрастю, нічим незв'язаною, що для неї найбільшою роскішю буде мучити та вбивати людей! [...] Злочин стається для нього потрібним щоденним кормом, без якого терпить і мучиться, наче б терпів на якусь недугу жажди і голоду, що їх мусить заспокоювати6.

Раніше у листі до Папи від 29-31 серпня 1942 року митрополит писав, що насильники вже звикли вбивати євреїв, убивати тисячі невинних людей, проливати кров, і їм хочеться цієї крові7.

Текст, що його Шептицький написав 27 березня 1942 року, стосувався гріха вбивства – це загалом лейтмотив його писань тих років. Він назвав цей гріх «задержаним» для відпущення – лише єпископ у Львівській архієпархії міг його відпускати. Своє рішення митрополит повторював у пастирському посланні «Не убий»8 21 листопада 1942 року, а також у «Правилах до декрету 'Про п'яту заповідь'». Він згадав про це своє рішення також у листі до Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 року9. Важливо те, що в одному з перших засуджень убивства, висловленого митрополитом у зв'язку з груповим насиллям всередині ОУН, Шептицький не зробив цей гріх «задержаним». Видається, що саме у березні 1942 року він переконався, що прийшов час вдатися до серйозніших заходів. «Задержання» означало, що звичайних приходських священиків було позбавлено влади відпускати гріх чоловікоубивства під час сповіді; це міг зробити тільки Шептицький. Звісно, завдяки «задержанню» гріха вбивства єпископ, крім усього, міг іще й скласти виразнішу картину про те, скільки вбивств було вчинено його вірними. Без сумніву, це була одна з причин, чому Шептицький «задержав» саме цей конкретний гріх.

У тексті від 27 березня 1942 року Шептицький також закликав своїх вірних остерігатися людей, про яких було відомо напевно, що то вбивці. Зазначаючи, що таке не передбачено правилами Церкви, Шептицький усе таки заохочував свою паству показувати вбивцям «обридження і неславу, на яку заслугують», сподіваючись, що завдяки цьому злочинці покаяться й позбудуться Каїнової мітки. Він наказував сповідникам накладати на вбивць покуту, таку тяжку, щоб вони решту свого життя згадували, що пролили невинну людську кров. У пастирському посланні «Про милосердя» Шептицький писав, що повторення Каїнового гріха, тобто вбивство, мусить «збудити почування обурення і обридження, а ці почування треба так виявляти, щоб упавшого грішника довести до опам'ятання»10. У «Не убий» він звертався до священиків та вірних допомагати нещасному грішникові прийти до каяття, докоряючи йому:

Цілим поведенням, нераз повторюваними напімненнями, униканням товариства з ними, рішучим униканням родинних зв'язків з ними, нехай дадуть зрозуміти чоловіковбивцям, що уважають їх як заразу та небезпеку для села. Коли в селі ніхто злочинця не привітає, ніхто його до хати не впустить, ніхто до нього не промовить, ніяка родина не згодиться на посвоячення з ним, коли, навіть, і в церкві християни будуть вистерігатися біля нього стояти, коли на дорозі будуть люди оминати стрічі з ним, коли ніхто йому нічого не продасть і нічого від нього не купить, тоді може він навернеться і зачне життя покаяння і працю над поправою11.

У «Правилах до декрету 'Про П'яту заповідь'», що вийшли друком незабаром після послання «Не убий», митрополит також заохочував вірних уникати вбивць, щоби змусити їх розкаюватися. У травневій промові 1943 року на честь відкриття архієпархіального собору Шептицький повернувся до цієї теми і поглибив її, доповнивши спостереженнями про те, як люди відчували огиду навіть до тих людей, які просто виконували офіційні вироки справедливого законодавства:

Тепер же ми в такому положенні, що у многих селах маємо може людей, для котрих злочин чоловіковбивства є нічим. Ми стрічаємо людей, що оповідають, як ближніх убивали, стрічаємо й таких, які хваляться, що нема для них більшої розкоші як проливати кров. Як навернути таких людей і як до здоров’я довести людську природу?! Яким способом задержати той крик пролитої крові, що до неба кличе про пімсту?!12

28 березня 1942 року Шептицький написав листа до Папи Пія ХІІ про ситуацію в Галичині під німецькою окупацією. Хоча листа так і не було відправлено, з тексту можна краще зрозуміти, про що в той час думав Шептицький. Він повідомляв Святішому Отцеві про величезну кількість убивств, припускаючи, що в Києві було вбито близько 130 000 євреїв. У листі до Папи від 29-30 серпня 1942 року він уже міг подати точнішу інформацію про Голокост в Україні. Він писав, що євреї були основними жертвами німців. Більше 200 000 було вбито в «нашій малій землі», тобто в Галичині. Коли німці просувалися на схід, з'являлися нові жертви. У Києві, писав митрополит, більше 30 000 євреїв – чоловіків, жінок і дітей – було вбито протягом кількох днів13. Ці вбивства тривали вже рік. У розмові з Мартелем за рік до того він також надав інформацію про масштаби Голокосту, оцінюючи, що в самому Львові було вбито 100 000 євреїв, а загалом в Україні – мільйони14.

Цікаве питання, що його торкається Шептицький в обох листах до Папи, – про те, що німці навмисне намагаються перекласти провину за власні вбивства на українську міліцію/поліцію. У листі від 28 березня 1942 він написав, що нещодавно німці намагалися перекласти відповідальність за власні вбивства: вони наказали поліції стратити сотні євреїв і фотографували цю страту. У Львові вони стратили не більше не менше 15 000 євреїв, згідно зі статистикою єврейської громади (юденрату). А потім змусили керівництво юденрату надати їм офіційні заяви, що це українці стратили євреїв. Ту саму інформацію Шептицький подав у листі від 29-30 серпня. Спочатку, за його словами, німецька влада соромилася власної нелюдської несправедливості й намагалася отримати документи, де було б вказано, що це місцеві мешканці та міліція були винні в убивствах. Але пізніше вони почали вбивати євреїв просто на очах у свідків15.

Шептицький, вочевидь, дуже багато думав про Голокост у середині квітня 1942 року. У «Марії – матері» він писав, що війна принесла людям багато нещасть, зокрема голод і хвороби. Але «зі всіх язв найстрашніша, – стверджував митрополит, – язва злочинів добровільно сповнюваних нашими людьми». Ми стаємо перед Божим Престолом «зі стидом і почуттям власної вини». Найбільшим тягарем для нього було усвідомлення «злочинів, сповнених нашими вірними». «Поміж нашими дітьми, – писав він, – найшлись люди, до того ступеня нерозумні і несовісні, що на весь нарід стягають тяжчі ще Божі кари!». Тільки Пресвята Божа матір може вберегти від Господнього гніву й заступитися «за тих, що їх руки сплямлені кров’ю», щоб їм було даровано «милосердя й ласку навернення»16. У «Про милосердя» Шептицький писав про дітей, які колись були гордістю для своїх батьків, а нині стали «тяжким їх хрестом і болючим стидом». «Яким болем для батька видіти сина, сплямленого неповинно пролятою кров’ю, від якого з обмерзінням відвертаються всі сусіди і знайомі!»17

У пастирському посланні «Єпископський ювілей Папи» митрополит наголошував на тому, як важливо мати «любов до ближніх, до всіх ближніх, до всіх людей». Християни не можуть ставитися до сусідів так, як Каїн ставився до свого брата. «Христос учить обіймати любовю ціле людство, разом зі всіми ворогами і з тими, хто нас кривдили і кривдять». Ця любов мусить бути «така, як любов Христа, – аж до віддання життя за них, до проляття крови»18. Важко зрозуміти ці слова інакше, аніж як заклик надавати притулок євреям, незважаючи на смертну кару за такий учинок. Ця тема знайшла продовження в пастирському посланні Шептицького «Про милосердя», що його було написано в червні 1942 року. «Всі книги Ст.[арого] і Нов.[ого] Заповітів оповідають нам про Боже милосердя для цілого людства та для поодиноких людей». Кожен християнин, писав митрополит, зобов'язаний проявляти милосердя19. Любов до ближнього має охоплювати «усіх ближніх»20. Наступна цитата, без сумніву, стосується ситуації з євреями, які просили у християн їжі та притулку, – так часто траплялося після того, як почалися акції з ліквідації:

Обов'язок милостині росте з потребою, ближнього. Наколи ця потреба доходить до крайности, коли йде про життя ближнього, християнин обов'язаний помогти йому не тільки з того, що йому потрібне до збереження добробуту у свому стані. Тоді той обов'язок любові стається важним обов'язком, себто обов'язком під тяжким гріхом і обов'язком справедливости. Хто находиться в крайній біді, має право шукати рятунку навіть з чужої власності, навіть без згоди власника21.

Митрополит нагадав вірним, що найвищий вияв любові – це покласти своє життя за іншого. Є часи, казав Шептицький, коли християни мусять робити це у буквальному сенсі. Але будь-яка любов до ближнього мусить включати цю готовність до самопожертви.

Ця християнська любов до ближнього – кардинальна протилежність того, «якою правдивою безоднею злоби і ненависти [є] злочин чоловіковбивства!». Убивство – це повторення Каїнового злочину, «бо кожен ближній є братом, – є членом тої людської родини, яка розрослася з родини першого чоловіка». Убивство – це злочин, що найбільше віддаляє людину від християнської любові до ближнього та від християнського розуміння життя22. Убивство – найтяжчий злочин, найбільше суперечить людській природі, тому що смерть – найбільше зло, що його одна людина може заподіяти іншій. Убивство вимагає покарання від небес23.

Є кілька моментів у листі до Папи від 29-30 серпня, що їх я досі не висвітлив. Один із них – що Шептицький у той час вважав, що нацисти були гіршими за більшовиків, що їхній режим був майже сатанинським24. (Пізніше він також сказав Мартелеві, що «Німеччина – це гірше за більшовизм»25). Німці встановили систему брехні, облуди, несправедливості та грабунку, карикатуру на всі поняття цивілізації та порядку. Їхній егоїзм зріс до абсурдних розмірів, а національний шовінізм досяг воістину диявольських розмірів. Вони ненавиділи все, що є доброго і прекрасного. Куди все це заведе нещасний німецький народ26? Іще один момент, про який говорив митрополит, – це яким безпомічним він почувався перед лицем цього зла. Він написав пастирські послання, у яких засуджував убивство, зробив убивство задержаним гріхом, намагався відраджувати молодь вступати до міліції, надсилав протест особисто Гіммлерові. Та все ж, за його словами, це було ніщо порівняно з потужними хвилями морального падіння, що поглинули всю країну. Третім моментом, який глибоко турбував митрополита, стосувався морального занепаду у його власній архієпархії: багато крові доведеться добровільно пролити, щоби спокутувати ту кров, що її було пролито під час тих злочинів27.

Найбільш знаним втручанням Шептицького в цю ситуацію є його пастирське послання «Не убий» від 21 листопада 1942 року. Іноді дослідники висловлювали сумніви, чи це послання справді стосувалося масових убивств єврейського населення. Та як ми вже побачили, у ньому було продовжено й розвинуто дискурс про вбивство, що виник після Березневих і Серпневих акцій. Ба більше, хоча час появи цього послання не пов'язано прямо з якимись особливими епізодами Голокосту, треба пам'ятати, що воно мало кілька попередніх версій; тому його варто пов'язувати з відповідями митрополита на «Серпневі акції». Редліх відзначив, що той факт, що Шептицький дав почитати копію цього послання рабинові Кагане, свідчить про те, що він вважав його «зверненням, що стосувалося єврейської ситуації»28. Хоча Шептицький не згадував (і не міг цього зробити) про євреїв відкрито, Кравчук вказує, що він «нагадував своїм читачам, що 'справжня любов охоплює всіх ближніх', а засвідчення братерської любові як протилежності до вбивства було обов'язком, що поширювалося 'на кожного в силу людської природи'»29.

Невдовзі після того, як було випущено згадане пастирське послання, Шептицький видав «Правила до декрету 'Про П'яту заповідь'». У ньому він подав рекомендації, як ставитися до «численних фактів чоловіковбивства, якого допустилися наші вірні». Митрополит радив священикам проводити місії та реколєкції, а також у проповідях засуджувати вбивства. «Тільки солідарна праця цілої громади може спасти від нещастя співжиття зі злочинцями». Шептицький після цього видав листа до духовенства, «Мир о Господі і благословенство», де зазначив, що ці правила, що їх він запропонував, видавалися йому «просто нічим... в порівнянні з тим, що було би треба запропонувати»30.

***

Досліджуючи ці праці митрополита Андрея, я передусім цікавився ними як свідченням того, про що він думав. Німецька влада суворо обмежувала митрополитові можливості поширювати свої тексти й ділитися власними тривогами з духовенством і вірними його архієпархії. Німці застосовували цензуру до його текстів, до деяких частково, а до деяких повністю. У листі до Папи Пія ХІІ Шептицький повідомляв, що влада, звичайно, конфіскувала його послання про вбивство, але йому вдалося чотири чи п'ять разів донести їхній зміст до загалу духовенства31. Те, що Шептицький вкрай негативно ставився загалом до вбивств і, зокрема, до нищення євреїв, було добре відомо українським політичним колам, польському підпіллю й німецькій управлінській верхівці.

Крім того, що Шептицький думав і писав про Голокост, він іще й докладав особистих зусиль до того, щоб рятувати євреїв. Після того, як убили рабина Левіна, Шептицький організував для двох його синів, Курта (Ісаака) й Натана, притулок у греко-католицькому монастирі й у соборі св. Юра, де вони перебували, аж поки Львів знову не зайняли радянські війська. Він також надав притулок рабинові Кагане від травня 1943 року. Крім того, безпосередня заслуга Шептицького – порятунок іще близько ста п'ятдесяти євреїв, переважно дітей32. Він також допомагав євреям отримувати «арійські» документи. Один із євреїв, який вижив, Едвард Гарвітт, згадує, що його матір домовилася про зустріч із митрополитом і він прийняв її. Шептицький запропонував помістити її сина в жіночий монастир, але Едвардова мати не хотіла з ним розлучатися. Тому натомість Шептицький улаштував для неї отримання документів, які збільшували шанси вижити для цієї маленької сім'ї33. Діяльність Шептицького, спрямована на порятунок євреїв, теж отримала певний розголос34, тож багато хто з духовенства та вірних міг брати приклад із нього й допомагати рятувати євреїв35. Один із його священиків, отець Омелян Ковч із Перемишлян, особливо багато допомагав євреям. Коли його арештувало гестапо в кінці 1942 року, Шептицький намагався заступитися за нього, на жаль, безуспішно. Він загинув у Майданеку, і 2001 року його беатифікував Папа Іван Павло ІІ36. Ковч мав прямий зв'язок із Шептицьким37.

Митрополит також намагався залучити Український центральний комітет до порятунку євреїв, які якимось чином прислужилися українцям38.


АНТИЄВРЕЙСЬКІ СКЛАДНИКИ СВІТОГЛЯДУ ШЕПТИЦЬКОГО

Може здатися дивним, що попри засудження Голокосту і спроби допомогти єврейському населенню Шептицький усе ж певною мірою перебував під впливом християнського антиюдаїзму і антисемітизму. Він вважав, що Голокост був Божою волею, й можливо карою за вбивство Ісуса Христа. Процитую добре знаний уривок зі спогадів рабина Кагане:

Трохи помовчавши, митрополит продовжував: «Чи замислювалися ви коли-небудь, чи ставили перед собою питання, у чому корені ненависті й жорстокого переслідування євреїв як у давні часи, так і тепер? Що є їхнім джерелом?» – Він вказав на книжкову полицю, попросив мене знайти Новий Завіт у перекладі на іврит і показав мені вірш 25 глави 27 Євангелія від Матвія: «Тут сказано: 'Увесь же народ відповів і сказав: 'Кров його на нас і на наших дітях!'». [...]

Опівдні наступного дня священик Грицай39 сказав мені, що ввечері митрополит хоче мене бачити знову... Жестом своєї напівпаралізованої руки митрополит запросив мене підійти й сісти на стілець поруч із ним.

«Наша вчорашня розмова не давала мені заснути, – сказав він. – Я щиро каюся і дуже шкодую про те, якого спрямування вона набула. Я не повинен був цього казати. При випробуваннях, що випали на вашу долю, коли єврейський народ стікає кров’ю і гинуть тисячі ні в чому не винних людей, я не повинен був торкатися цієї теми. Я знаю, що наша розмова дуже засмутила вас, і прошу у вас пробачення. Зрештою, я всього лише смертний і на мить я дозволив собі забути про реальний стан речей»40.

Схожі погляди розділяв багато хто з пастви митрополита. Українці відзначали, що багато євреїв пасивно ставилися до винищення власного народу і пояснювали це тим, що ті визнавали в подіях Божу волю41.

У листі до Папи від 29-31 серпня 1942 року, де так рішуче засуджено нацистське переслідування євреїв, митрополит додав таке:

Єдина втіха, яку можна віднайти в ці жахливі часи, – це те, що нічого не стається з нами без волі нашого Небесного Отця. Я думаю, що серед замордованих євреїв є багато душ, які навернулися до Бога, тому що ніколи ще протягом століть вони не опинялися у такій ситуації, як тепер, що місяцями постають перед загрозою насильної смерті42.

Під «наверненням до Бога» не обов’язково розумілося навернення на християнство, хоча така інтерпретація звісно має право на життя. Скидається на те, що скоріш за все Шептицький мав на увазі, що секуляризовані євреї звертали свої думки до Бога під страхом смерті.

Розмовляючи з Шептицьким, Мартель висловив думку про те, що євреї складали більшість у радянських секретних органах, і що євреї були заклятими ворогами християнства. За словами Мартеля, Шептицький погодився з цим, але все ж відмовився схвалити практику їхнього знищення43.


СПІВПРАЦЯ З НІМЦЯМИ, 1943-1944: ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА»

Андрій Кравчук писав, що «митрополит Шептицький був надзвичайно проникливим в етичних питаннях, що в свою чергу змусило його змінити свою позицію від поміркованого пристосовування [до німецького режиму] до відвертого неприйняття»44. Це твердження важко узгодити з тим фактом, що митрополит підтримав створення української дивізії СС. Кравчук намагався пом'якшити ці явні протиріччя, стверджуючи, що «складно однозначно встановити, що він думав про дивізію», і вказував, що «немає свідчень, щоб митрополит офіційно й недвозначно висловився на підтримку створення цього військового формування»45. Втім, є докази, що митрополит надавав дивізії помірну підтримку. Його помічник, Йосиф Сліпий, зазначав:

Коли творилася дивізія «Галичина», то я мусів правити Службу Божу для новобранців, в заступництві за Митрополита, а проповідь говорив о. Лаба. Після Служби Божої прийшов Вехтер і дякував мені, кажучи, що Служба Божа «вар айн Ерлебніс фюр міх» [«це був для нього цінний досвід»]. Мене запросили на почесну трибуну під час дефіляди [параду], одначе я не пішов, а Вехтерові дуже залежало на тім, щоби я був, тому за мною допитував, але якось мене там оправдували. На прийняття я також не ходив. Вже при зорганізуванню дивізії і при інших виступах я звертав увагу покійному Митрополитові, щоби церкву не ангажувати в гітлерівських імпрезах, бо вони [гітлерівці]  заберутся, а опісля треба буде брати відповідальність, тим більше, що більшовицька офензива йшла скорим темпом46.

Деякі дослідники цього питання вважали, що Шептицький підтримував дивізію, бо вважав, що існування регулярної військової одиниці – це краще за націоналістичні партизанські формування47. Інформатор НКДБ наводив такі слова Шептицького (літо 1944 року): «Я засуджую дії УПА [Української повстанської армії] та бандерівців [провідна фракція ОУН]; я виправдовую  мельниківців [другу фракцію ОУН] та людей, що служать у дивізії 'СС-Галичина'»48. Мартелеві Шептицький казав: «Якщо німці продовжуватимуть зазнавати поразок, і настане період анархії й хаосу, ми будемо дуже щасливі, якщо в нас буде національна армія, яка підтримуватиме порядок і зможе карати за найтяжчі злочини, поки прийдуть регулярні радянські війська»49. Більше того, митрополит призначав капеланів у дивізію, щоб забезпечити її християнською опікою50.

Проте на позицію Шептицького, без сумніву, впливали й інші міркування. Разом із іншими українськими лідерами він одразу після встановлення німецької влади почав лобіювати створення українського військового формування для боротьби з радянськими військами. Українські лідери сподівалися, що в майбутньому солдати, які перебували на службі у німців, сформують ядро національної армії. Саме з цих міркувань багато галицьких українців вступали до СС «Галичина» 1943 року; вони ж іще раніше спонукали учасників бандерівського руху поповнювати лави української допоміжної поліції на службі у німців. І хоча Шептицький в 1943 році не підтримував німецької влади, ба навіть стверджував, що більшовики кращі за німців, ідея створити українську армію скоріше за все видавалася привабливою для митрополита, який і сам свого часу служив в австрійській кавалерії. Крім того, Галичиною поширювалися жахливі чутки про те, що можуть зробити Совєти, коли знову завоюють ці землі. Український письменник Аркадій Любченко, сам расист і антисеміт, у своєму щоденнику 27 березня 1943 року записав таку фразу, почуту від митрополита: «Маю, між іншим відомості, що большевики хотять втягти китайців для боротьби в їхніх лавах проти Європи. Якщо Англія й Америка допоможуть збройним матеріалом... то розумієте ж, китайці не потребують особливих зусиль, щоб виставити одразу проти німців якихось 50 мільйонів людей. Це буде страшне! Бог тільки знає, чим взагалі це все може скінчитися»51. Шептицький висловив стурбованість цією участю китайців також у розмові з Мартелем, припустивши, що більшовики правитимуть світом: «У них є невичерпні людські резерви, завдяки Азії та китайцям»52. Здається,  про Європу й Азію Шептицький мислив стереотипними термінами.

Окупаційна влада розуміла, що митрополит був спроможний співпрацювати з німцями, тому що звик провадити діяльність в умовах багатьох режимів. Й справді, Шептицький став митрополитом в імперії Франца-Йозефа; його було заарештовано за часів російської окупації Галичини під час Першої світової війни; коли ж після цього він повернувся до Львова, це вже була Польща; не минуло і двох десятиліть, як йому довелося працювати під радянською владою; а вже через два роки митрополит опинився в державі нацистів. Цей багатий досвід мав, на думку німців, свої плюси й мінуси.  Вехтер, губернатор окупованої Галичини, писав: «Відтак, митрополита не можна назвати ні прихильником, ні противником німців». Хоча Вехтер й вважав, що Шептицький свідомо не спішився переймати «німецьке розуміння» протистояння більшовизмові (тобто пов'язати його з євреями), це не означало, що останній симпатизував більшовикам. Він ніколи не закликав повставати проти Німеччини. У розмовах він висловлював несприйняття деяких «деталей», як наприклад «форми переселення євреїв» (тобто вбивства євреїв). Але «ці незначні розбіжності» більше ніж винагороджуються митрополитовою допомогою в завоюванні прихильності українського населення. Він та його духовенство, писав Вехтер, дуже допомагали. Вони підтримали формування дивизію СС і моляться за фюрера під час служби божої53.


ВИСНОВКИ

В деяких моментах це дослідження спромоглося додати небагато нового до того, що вже нині відомо з опублікованих праць про митрополита Андрея Шептицького та Голокост. Це стосується, зокрема, операцій порятунку євреїв, що їх організовував сам Шептицький та його найближчі соратники. Попередня інтерпретація спиралася переважно на поки що найповнішу наукову розвідку Шимона Редліха, що являє собою доволі стислий огляд. Для того, щоб дослідити діяльність Шептицького у якості рятівника євреїв, науковцям потрібно докласти ще багато зусиль. В такому разі питання про те, варто чи ні надавати митрополитові звання Праведника світу, треба відкласти – аби дослідження було насправді плідним. Аналізувати це питання необхідно більш системно, глибше і більш творчо залучати архіви та спогади, а також порівнювати його діяльність із тією, що її провадило духовенство та вірні римо-католицької та вірмено-католицької церков у тих самих і сусідніх регіонах54.

Іще одне питання, про яке у цій статті мало нового, – це антиєврейські складники світогляду Шептицького. Не було виявлено якихось його висловлювань, про які б не було вже згадано в дослідницькій літературі. Проте і це питання потрібно вивчати глибше. Особливо корисно було би порівняти, як митрополитові погляди часів Голокосту співвідносяться з думками, що їх він висловлював раніше. Здається, до початку Шоа Шептицький нічого не писав про відповідальність євреїв за розп'яття Христа55, а отже можна припустити, що цей ланцюг думок виник унаслідок того, що він спостерігав і пояснював як Божу кару космічних масштабів. Щоб контекстуалізувати погляди Шептицького на Голокост, корисно було б вивчити його теологічні висловлювання щодо євреїв та юдаїзму, а також його політичні роздуми про євреїв, зокрема щодо того, наскільки тісно він пов'язував євреїв із комуністами. На початку двадцятого століття Шептицький ототожнював соціалізм із євреями56, але не згадував про них у своєму найбільш відомому пастирському посланні 1936 року, де засуджував комунізм. (Для контрасту варто згадати, що у той самий рік було написано сумнозвісне пастирське послання польського архієпископа кардинала Авґуста Глонда, де євреїв було звинувачено у численних злочинах, зокрема в тому, що вони очолювали комуністичний світовий рух). Як загалом у греко-католицькій церкві ставилися до євреїв у той час, коли Шептицький був митрополитом? Цього питання досі не досліджували. З одного боку, ми знаємо про єпископа Івана Бучка, який 1936 року засудив антисемітизм57; із другого ж – отець Іриней Назарко 1930 року видав статтю – компендіум антисемітських висловлювань, де він дійшов навіть до виправдання звинувачень євреїв у скоєнні обрядових вбивств58. Словом, необхідно провести подальші дослідження контексту.

Щодо інших питань у цьому дослідженні було використано додаткові джерела, завдяки чому було підтверджено чи розширено уявлення, які вже міцно вкорінилися в літературі. Зокрема про те, що на початку 1942 року Шептицький почав гостро критикувати вбивства євреїв, що їх здійснювали німці, висловлюючи свій протест напряму до німців і найвищого керівництва католицької церкви. Особливо його турбував той факт, що українців залучали до процесу винищення євреїв. До середини літа 1942 року він дійшов висновку, що нацисти були навіть гірші за більшовиків. Проте митрополит усе ще міг співпрацювати з ними, коли йшлося про менше з двох лих (дивізію СС «Галичина» на противагу неконтрольованим ватагам націоналістичної молоді). Його неймовірно глибоко вражали убивства і він переживав сильний страх за спасіння своєї пастви. Хоча в цьому дослідженні не сказано нічого принципово відмінного від того, що вже раніше висловив Андрій Кравчук, тут було спеціально широко процитовано висловлювання Шептицького, щоби виразніше продемонструвати розгалуження його думок і також емоцій.

Новаторство цього дослідження полягає в тому, щоб більше уваги звернути на те, як із часом змінювалися погляди Шептицького, як він реагував на різні етапи розгортання Голокосту та інші злочини під час війни. Львівський погром та інші насильницькі виступи невдовзі після встановлення німецької окупації стали для Шептицького несподіванкою, незважаючи на те, що інстинктивно він включив до свого першого звернення до нової влади, а перш за все до уряду Стецька, заклик поважати права всіх громадян, незалежно від їхнього віросповідання та національності. Коли його попросили припинити Львівський погром, Шептицький не спромігся дати адекватну відповідь, принаймні таку, яка б залишила слід. Він, мабуть, думав, що ті жорстокі виступи були просто вибухом, що їх спровокувала злість на причетність євреїв до злодіянь більшовиків, і сподівався, що події повернуться в нормальне русло із встановленням німецького владного порядку.

Те, що митрополит продовжував триматися за надію на повернення до нормального життя протягом багатьох місяців, попри все більш очевидні свідчення протилежного, зовсім не дивно. Будь-хто, хто читав спогади та мемуари євреїв про той час, зможе засвідчити, що самі євреї сподівалися, що німці відновлять порядок після першої хвилі жорстокості в липні. І коли німці розпочали все більш систематично проводити насильницькі операції, євреї, що виживали, й надалі сподівалися, що кожна з таких «акцій» мала бути останньою. Тому митрополит не був єдиним, хто вважав, що навряд чи німці мають намір винищити всіх євреїв. Але розстріли, які, як він чув, відбувалися просто біля стін його резиденції, турбували його спокій і надії. Він скаржився про це німецьким чиновникам, які його відвідували. Коли надій лишалося все менше, він написав протест до Гіммлера в лютому 1942 року. Залучення українських поліцейських німецьких до акцій винищення євреїв в Рогатині, а потім у масштабній антиєврейській акції у Львові в березні 1943 року, підштовхнула митрополита до усвідомлення надзвичайної природи Голокосту і до дії. Під час Березневої акції він написав перший варіант листа до Ватикану і зробив убивство задержаним гріхом. Від того моменту тема вбивства часто повторювалася в його пастирських посланнях та інших публічних виступах. Він багато про це думав, роздуми на цю тему практично заполонили його свідомість.

Масштаби винищення євреїв зростали, і митрополитові думки про вбивство почали рухатися в різних напрямах. Серед іншого у нього виникла ідея про те, що навіть до «офіційних» катів треба ставитися з презирством. Він ретельно збирав інформацію про вбивства євреїв. Із листа, що його Шептицький надіслав у Ватикан у серпні 1942 року, видно, що митрополит здобув значно більше інформації про Голокост, ніж мав у березні 1942 року, коли писав перший варіант листа. Страхітливий й надзвичайний характер Голокосту він навіть пробував пояснити собі божественним втручанням, карою для євреїв. Приблизно те саме думали деякі рабини під час Шоа, хоча вони й не пов’язували єврейські проступки з чимось із християнського наративу.

Одна з найстрашніших речей, що з нею мають до діла дослідники Голокосту, – це готовність багатьох звичайних людей здійснювати жахливі злочини проти таких самих людей, як вони, а ще – байдужість і навіть прийняття цього як належного багатьма свідками (bystanders). Дуже рідко знаходимо висловлювання неєвреїв, де б убивства євреїв було визначено як жахливий злочин, – так як у писаннях Шептицького. І ще рідше трапляються такі особи, що робили все можливе, протестуючи проти оргії вбивства і намагаючись це зупинити. Митрополит був саме такою людиною. Він мав слабкості й упередження, як і кожна людина, але прислухався до голосу свого сумління, не дозволяв собі переступати через власні принципи й у важких ситуаціях мав надзвичайну сміливість висловлювати свою позицію.


Перекладено за публікацією: “Metropolitan Andrey Sheptytsky and the Holocaust.” Polin 26 (2013): 337-59.
Авторизований переклад з англійської Антоніни Ящук за участі Юлії Кислої


  1. Паньківський К. Роки німецької окупації. – С. 30.
  2. Kahane, Lvov Ghetto Diary, 139.
  3. Другий лист див. у Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 628.
  4. Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 4. Молодий чоловік, напевно, був у лавах міліції або поліції. Важливо розрізняти міліцію, що її формувала ОУН наприкінці червня 1941 року і яка діяла до серпня 1941, і українську допоміжну поліцію, яка прямо підпорядковувалася німецькому керівництву – ця друга організація прийшла на зміну першій. Редліх (‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 45) висловлює припущення, що вбивства, які здійснив той молодий чоловік, скоріше за все сталися під час погрому на початку липня. Я згоден, що убити за одну ніч стількох євреїв молодий українець міг саме в липні 1941 року; втім, таке могло статися пізніше того ж  місяця, під час так званих петлюрівських днів (близько 25-26 липня). Те, що Шептицький на власні вуха почув зізнання, наводить на думку, що сповідь відбулася вже після того, як убивство було визнано задержаним гріхом 21 березня 1942 року. Сповідь цілком імовірно могла відбуватися через вісім-дев'ять місяців після скоєння злочину, оскільки існувала традиція йти до сповіді тільки під час Великого посту. Іван Патриляк висловив сумнів у правдивості сповіді, оскільки вважав, що це було порушення таємниці сповіді (Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН (Б) у 1940-1942 роках. – Київ: 2004. – С. 357). Я довіряю Мартелевому свідченню. Католицьке духовенство в той час досить часто використовувало узагальнені дані зі сповідей, щоб робити висновки про стан моральності в конкретних парафіях та дієцезіях. І на загал Мартелів звіт є вірогідним -- можна підтвердити іншими джерелами навіть такі майже невідомі деталі, як обговорення Китаю в контексті СС «Галичина», про що йтиметься далі.
  5. Kahane, Lvov Ghetto Diary, 139.
  6. Шептицький А, Письма-послання. – С. 226. Я прочитав «проклятої» як одрук від «пролятої». Рабин Кагане читав лист до Гіммлера в той самий час, коли й послання «Не убий», тож цілком може бути, що він переніс зміст останнього на перший.
  7. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 628.
  8. Шептицький А. Письма-послання. – С. 226.
  9. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 627–8.
  10. Шептицький А. Письма-послання. – С. 180.
  11. Там само. – C. 226.
  12. Там само. – C. 396-397.
  13. Це згадка про вбивство євреїв у Бабиному Яру у вересні 1941 року.
  14. Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 4.
  15. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 625.
  16. Шептицький А. Письма-послання. – С. 92-93.
  17. Там само. – C. 167.
  18. Там само. – C. 91.
  19. Там само. – C. 165.
  20. Там само. – C. 168.
  21. Там само. – C. 173-174.
  22. Там само. – C. 179.
  23. Там само. – C. 180.
  24. Аctes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 625.
  25. Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 3; переклад із Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 138.
  26. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 628–9.
  27. Ibid. – C. 629. Не далі як 1908 року Шептицький був майже в розпачі від звістки про політичне вбивство віце-короля Галичини, що його здійснив український студент. Переказували, що він висловився так: «Я бачу, що моя рука заслабка. Мені не залишається нічого, як тільки відмовитися від власної пастирської посади й податися в монастир». L. Wolff, The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture (Stanford, Calif., 2010), 342.
  28. Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 46. Див. також Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 242 n. 170.
  29. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 242, цитата з Шептицький А. Письма-послання. – С. 224-225.
  30. Шептицький А. Письма-послання. – С. 257-258.
  31. Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 627.
  32. Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 46–7, 51 n. 50. За інформацією рабина Кагане, під час однієї великої операції вдалося врятувати дві сотні єврейських дітей: L. Heiman, ‘They Saved Jews: Ukrainian Patriots Defied Nazis’, Ukrainian Quarterly, 17/4 (1961), 328. Курт Левін зібрав колекцію свідчень євреїв, яких урятував Андрей Шептицький. Вона перебуває у USHMM, RG 204.609.
  33. Фундація Шоа Університету Південної Каліфорнії, інтерв'ю з Едвардом Гарвіттом, 44068, 17.
  34. У виданні «Українці і жиди» вказано, що українці та громадяни інших національностей обговорювали лист-протест Шептицького до Гіммлера.
  35. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 242–5.
  36. A. M. Kowcz-Baran, For God’s Truth and Human Rights, trans. E. and A. Baran (Ottawa, 2006), 58. 55–81, 93–4; Ковба Ж. Людяність в безодні пекла. – С. 137.
  37. Kowcz-Baran, For God’s Truth, 58.
  38. Сурмач О. Дні кривавих свастик. – С. 102. Український центральний комітет, що його очолював професор Володимир Кубійович, був єдиною офіційно визнаною українською громадською організацією в Галичині та на решті території окупованої німцями Польщі. Це була перша організація-посередник між українцями та німцями.
  39. Отець Володимир Грицай був секретарем Шептицького.
  40. Kahane, Lvov Ghetto Diary, 141–2. Цю розмову також переказано в Heiman, ‘They Saved Jews’, 330–1.
  41. E. Himka and J.-P. Himka, ‘Interviews with Elderly Nationalists in Lviv’, доповідь на П'ятому щорічному дослідницькому семінарі сучасних україських студій ім. Даниліва, відділ українських студій, Оттавський університет, 20-31 жовтня 2009 року; див. особливо інтерв'ю з Дарією Полюхою. O. Bartov, ‘Eastern Europe as the Site of Genocide’, Journal of Modern History, 80 (2008), 580.
  42. Цитовано також у Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 47.
  43. Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 4.
  44. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 247.
  45. Ibid. 265.
  46. Сліпий Й. Спомини. – С. 97.
  47. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 267. A. A. Zięba (interviewed by P. Zychowicz), ‘Dwie twarze abp. Szeptyckiego’, Rzeczpospolita, 29 Nov. 2009: http://www.rp.pl/artykul/399004.html
  48. Митрополит Андрей Шептицький / Заг. ред. В. Сергієнка та ін. – С. 264.
  49. Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 3; переклад за Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 138.
  50. Капеланів досліджував A. Silecky, ‘Fathers in Uniform: The Greek Catholic Chaplains of the 14th SS Galicia Division (1943–1947)’, MA paper (Univ. of Alberta, 2006).
  51. Щоденник Аркадія Любченка / Ред. Ю. Луцький. – Львів, 1990. – С. 130. Дякую Тарасові Курилу за те, що він знайшов цей фрагмент.
  52. Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 3.
  53. USHMM, RG 1995.A.1086, reel 5: лист [Отто фон Вехтера] Chef des Amtes, General- gouvernement, Gouverneur des Distrikts Galizien до Botschaftsrat доктора Шумбурґа, 31 травня 1944; оригінал у Державному архіві Львівської області, ф. R-35, oп. 1, спр. 45, папка 1–2.
  54. Щодо діяльності вірмено-католицької церкви в акціях порятунку євреїв див. Азізян С. Випробування віри: рятування євреїв українськими та вірменськими душпастирями під час Другої світової війни // РІСУ, 25 серпня 2009: http://www.risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/26377/
  55. Пишучи 2004 року монографію про теологію Шептицького, отець Петро Ґаладза переглянув його теологічні праці й не знайшов нічого схожого на те, що митрополит казав Рабинові Кагане. З особистого спілкування автора з о. Ґаладзою.
  56. J.-P. Himka, ‘Metropolita Szeptycki wobec zagadnieñ reformy wyborczej, 1905–1914’, in A. A. Zieba (ed.), Metropolita Andrzej Szeptycki: Studia i materiały (Kraków, 1994), 147.
  57. S. Redlich, ‘Jewish–Ukrainian Relations in Inter-War Poland as Reflected in Some Ukrainian Publications’, Polin, 11 (1998), 244 n. 54.
  58. Назарко Ір. Пізнаймо жидів! // Календар Місіонера, 27 (1930), – С. 54-60.