ru | en

Іван ДЗЮБА Текст виступу 1966 р. на роковини розстрілів у Бабиному Яру

У 25-ті РОКОВИНИ РОЗСТРІЛІВ У БАБИНОМУ ЯРУ

Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання — велике мовчання тисяч людей. Може, і нам годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить лише там. де все, що можна сказати, вже сказане. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано — тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи. Тому ми говоримо, і мусимо говорити, де можна й де не можна, використовуючи всяку з нагод, які трапляються нам так нечасто.
І я хочу сказати кілька слів — одну тисячну частину з того, про що я сьогодні думаю і що мені хотілося б тут сказати. Я хочу звернутися до вас як до людей — як до своїх братів по людству. Я хочу звернутися до вас, євреїв, як українець — як член української нації, до якої я з гордістю належу.


Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів.
Цю трагедію приніс нашим народам фашизм.
Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів — але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру.
Уявімо собі на хвилинку, що Гітлер переміг би, німецький фашизм переміг би. Можна не сумніватися, що вони створили б блискуче і «процвітаюче» суспільство, яке досягло б високого господарського і технічного розвитку, знало б усі ті наукові та інші досягнення, які знаємо й ми. І, певно, безсловесні раби фашизму згодом «освоїли» б космос і літали б на інші планети репрезентувати людство й земну цивілізацію. І цей режим усе б зробив для того, щоб утвердити свою «правду», щоб люди забули, якою ціною куплено такий «прогрес», щоб історія виправдала або ж забула безмірні злочини, щоб нелюдське суспільство здалося людям нормальним і навіть найкращим у світі. І вже не на руїнах Баститі, а на осквернених, утрамбованих товстим шаром піску і забуття місцях народних трагедій стояв би офіційний напис: «Тут танцюють». Тому ми повинні судити про те чи інше суспільство не за його зовнішніми технічними досягненнями, а за тим, яке місце займає і що значить у ньому людина, як ціняться в ньому людська гідність і людська совість.
Сьогодні в Бабиному Яру ми згадуємо не Іван Дзюба, рік 1966. тільки ТИХ) хто тут загинув. Ми згадуємо мільйони радянських воїнів — наших батьків, які віддали своє життя в боротьбі проти фашизму. Ми згадуємо про жертви й зусилля мільйонів радянських людей усіх національностей, які самовіддано працювали для перемоги над фашизмом. Ми повинні думати про те, щоб бути гідними їхньої пам’яті, щоб бути гідними того обов’язку, який накладає на нас пам’ять про безліч людських жертв, надій, поривань.
Чи гідні ми цієї пам’яті? Мабуть, ні, якщо й досі серед нас знаходять місце різні форми людиноненависництва і в тому числі та, яку ми називаємо затертим, збаналізованим, але страшним словом — антисемітизм. Антисемітизм — явище «інтернаціональне», він існував і існує в усіх суспільствах. На жаль, не вільне від нього і наше суспільство. В цьому, може, й не було б нічого дивного, адже антисемітизм — плід і супутник вікового безкультур’я і неволі, перше і неминуче народження політичного деспотизму, і долається він — у масштабах цілих суспільств — нелегко і нешвидко. Але дивує інше: те, що протягом повоєнних десятиліть проти нього по суті не велося дійової боротьби, більше того — він часом штучно підживлювався. Схоже, що забуваються вказівки Леніна про боротьбу з антисемітизмом, як забуваються ленінські вказівки про національний розвиток України.
А в часи Сталіна були одверті, очевидні спроби зіграти на взаємних упередженнях частини українців і частини євреїв, спроби під виглядом єврейського буржуазного націоналізму, сіонізму тощо — обрубувати єврейську національну культуру, а під виглядом українського буржуазного націоналізму — українську національну культуру. Ці хитро обмислені кампанії завдали шкоди обом народам і не сприяли їх здруженню, вони тільки додали ще один прикрий спомин у тяжку історію обох народів і в складну історію їх взаємин.
До цих спогадів ми мусимо звертатися не для того, щоб роз’ятрювати старі рани, а щоб до кінця вигоювати їх.
Як українцеві, мені соромно, що і серед моєї нації — як і серед інших націй — є антисемітизм, є ті ганебні, негідні людськості явища, які звуться антисемітизмом.
Ми, українці, повинні в своєму середовищі боротися з будь-якими проявами антисемітизму чи неповаги до єврея, нерозуміння єврейської проблеми.
Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тим, хто не поважає української людини, української культури, української мови, хто несправедливо вбачає в кожному українцеві прихованого антисеміта.
Ми повинні вижити всяке людиноненависництво, пересилити всякі непорозуміння і всім своїм життям вибороти справжнє братерство.
Здавалося б, кому як не нам зрозуміти один одного і кому як не нам подати людству зразок братерського співжиття? Історія наших народів настільки схожа в своєму трагізмі, що в біблійних мотивах свого «Мойсея» Іван Франко відтворив шлях українського народу в шатах єврейської легенди, а Леся Українка одну з найславніших своїх поезій про трагедію України почала словами: «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»
Великі сини обох народів заповідали нам взаєморозуміння і дружбу. З українською землею пов’язане життя трьох найбільших єврейських письменників — Шолом Алейхема, Іцхака Переца і Менделе Мойхер-Сфоріма. Вони любили цю землю і вчили творити на ній добро. Блискучий єврейський публіцист Володимир Жаботинський виступав на боці українського народу в його боротьбі проти російського царизму і закликав єврейську інтелігенцію підтримувати український національно-виз¬вольний рух та українську культуру. Одним із останніх громадянських актів Тараса Шевченка був відомий виступ проти юдофобської політики царського уряду. Леся Українка, Іван Франко, Борис Грінченко, Степан Васильченко та інші видатні українські письменники добре знали і високо цінували велич єврейської історії та єврейського духу, із щирим уболіванням писали про страждання єврейської бідноти.
В минулому у нас не тільки спільна ворожнеча і прикрі непорозуміння, хоч їх було багато. В минулому — і зразки мужньої солідарності та взаємодопомоги в боротьбі за спільні ідеали свободи, за кращу долю своїх націй.
Цю традицію ми, теперішнє покоління, і повинні продовжувати, протиставивши її поганій традиції недовіри і недомовок.
На жаль, є ряд факторів, які не сприяють укоріненню і поширенню отієї благородної традиції солідарності.
Серед них — відсутність справжньої публічности, гласности в національних справах, в результаті чого навколо болючих питань створюється своєрідна «змова мовчання». Добрим прикладом для нас тут могла б бути постановка цієї справи в братній соціалістичній Польщі. Відомо, якими складними були відносини поляків та євреїв у минулому. Тепер же не лишилося й сліду колишньої недоброзичливості. В чому «секрет» такого успіху? По-перше, поляків і євреїв здружило спільне лихо в другій світовій війні. Але лихо і в нас було спільне. По-друге — і цього в нас, на жаль, немає — в соціалістичній Польщі міжнаціональні відносини є предметом наукового соціологічного вивчення та публічного громадського обговорення, предметом постійної уваги і втручання преси, літератури тощо — а це все і створює атмосферу доброго й успішного національного та інтернаціонального виховання.
Про таке — дійове, а не тільки на словах, виховання повинні дбати ми, докладаючи всіх своїх сил. Ми не можемо залишати поза увагою фактів антисемітизму, шовінізму, неповаги до будь-якої національності, хамського ставлення до будь-якої національної культури і національної мови. Хамства у нас багато, і в багатьох воно починається з відмови від самого себе, від своєї національності, культури, історії, хоч така відмова не завжди буває добровільною і не завжди людина в ній винна.
Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства — не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою й інших шанувати. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе та інших — як своїх братів.
Досягти цього важко, але краще прагнути цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра од яких не буде, а буде лише хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво.
А ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс.
Це наш обов’язок перед мільйонами жертв деспотизму, це наш обов’язок перед кращими людьми українського та єврейського народів, які закликали до взаємопорозуміння й дружби, це наш обов’язок перед українською землею, на якій нам жити разом, це наш обов’язок перед людством.

 

ПІСЛЯСЛОВО ДО ПУБЛІКАЦІЇ ВИСТУПУ В БАБИНОМУ ЯРУ 29 ВЕРЕСНЯ 1966 РОКУ
 

В 20-х числах вересня 1966 року Віктор Платонович Нєкрасов передав мені через спільних знайомих записку, в якій просив зайти до нього 29-го перед першою годиною дня. Я здогадувався, в чому річ. Адже 29 вересня було особливим днем у житті багатьох киян. Одні кияни йшли в цей день з букетами квітів і траурними стрічками на ту окраїну міста, назва якої стала печально відомою в усьому світі: Бабин Яр. Деякі інші кияни в той самий час сушили голови над тим, як не допустити великого згромадження перших у цьому місці. Треті кияни за наказом других ревно стежили за першими, а в разі потреби й «вживали заходів» щодо найнеспокійніших з-поміж них.
А 29 вересня 1966 року було не просто черговою річницею початку трагедії в Бабиному Яру, а її 25-літньою річницею. Чверть століття скорботної пам’яті, не те щоб прямо забороненої, але небажаної, немовби зловмисної з погляду влади, що підкреслювалося і державним розмахом робіт по зміні самої топографії Бабиного Яру.
У визначений час я був у помешканні Віктора Платоновича. Застав там і його друзів з Київської кіностудії науково-популярних фільмів. Очолені Гелієм Снєгірьовим, вони готувалися щось зафільмувати: очікувалося, що цього дня людей буде більше звичайного і, коли не заборонять, події буде надано хоч якоїсь ритуальності. Та коли ми приїхали до Бабиного Яру, то були геть вражені побаченим. Всі навколишні горби і пагорки обліпили численні і спершу розрізнені групки людей — їх були тисячі й тисячі. Але ця некерована стихія була немовби одна жива істота. На обличчях людей застигло страждання, а очі людей були нетутешні: вони дивилися в глибінь часу і бачили моторошну картину того, що не стало і ніколи не стане для них минулим. Тінь давнього жаху і якоїсь людської загубленості витала над Бабиним Яром, і тисячі безмовних у закам’янілій збуреності людей були немовби втіленим німим зойком цілого народу.
Люди мовчали. Але це було вимогливо-запитливе мовчання. Люди хотіли слухати, слухати, щось важливе почути. І коли полинула чутка, що «приїхали письменники», до нас кинулися, нас розтягли в різні боки, кожного (до нас приєднався ще й Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, який прийшов з власної ініціативи) обступили тісним натовпом і вимагали: «Скажіть хоч щось!». Доводилося імпровізувати — хоч говорилося про знане й наболіле…
Хтось позаписував наші виступи на магнітофон, і за кілька днів вони з’явилися у самвидаві, який робив тоді перші кроки. І, звичайно, «відповідні інстанції» знову виявили всю свою пильність та «бойовитість», заходившись вживати «виховних» і адміністративних заходів щодо провинних. Першими жертвами причіпок стали працівники кіностудії — знятий ними фільм було конфісковано, а їх покарано різними адміністративними стягненнями. А мій виступ у Бабиному Яру був долучений до того «криміналу», який уже назбирували на мене в КДБ.

Источник